Якості води і забезпеченню нею населення у світі здавна надають першочергового значення, вкладаючи в це величезні кошти, бо вода — джерело життя і незамінний ресурс у побуті. Справжніми пам’ятниками якісного і безперебійного водопостачання можна назвати римські, іспанські, ізраїльські, перуанські, французькі, грецькі акведуки, які й понині служать людству. Захоплення викликають і ці складні інженерні проєкти й матеріали, з яких зроблено старовинні водопровідні мережі. Не тільки бронза, а навіть оброблені спеціальним розчином дуб, ялиця, інші види твердих порід дерев забезпечували їм міць і довговічність. Попри те, що через такі водогони протікало мільйони літрів води, вони не піддавалися і не піддаються руйнуванню й досі.

Тоді у водопровідні мережі не потрапляли різноманітні побутові хімічні сполуки, спроможні роз’їсти який завгодно матеріал. Але тепер ми самі винуваті, що безконтрольно ллємо в каналізацію всіляку заразу, що з-поміж іншого завдає непоправної шкоди довкіллю.

У розвинутих країнах у побуті також використовують хімію, але воду там можна пити з-під крана без додаткового очищення. На сьогодні Україна поки що далека від рівня світових лідерів у питаннях очищення води. Їй варто було б повчитися у них.

Наприклад, у Фінляндії воду з-під крана дають навіть маленьким дітям. Секрет у тому, що фінни дуже вимогливі в питаннях екології та охорони довкілля, а до води ставляться як до одного з найважливіших природних багатств — дбайливо й відповідально. На очисних спорудах її обробляють сульфатом заліза, який зв’язує органічні речовини. Утворений осад видаляють за допомогою піщаних фільтрів. Потім воду піддають впливу озону для дезінфекції і поліпшення смакових якостей, а також двоокису вуглецю для зниження корозії труб. Далі відбувається фільтрування через шар активованого вугілля і знезараження ультрафіолетом. Для боротьби з мікроорганізмами в розподільній мережі у воду додають хлорамін.

Комунальні служби Парижа озонують воду, пропускають крізь піщані фільтри, потім знову озонують і очищають за допомогою вугільних фільтрів. Для забезпечення довговічності водопроводу додають у воду ортофосфорну кислоту, що утворює захисну плівку всередині труб.

У Берліні воду збагачують киснем, потім за допомогою реагентів абсорбують розчинені в ній залізо і марганець, після чого пропускають крізь піщані фільтри. Хлорацію води в Берліні не застосовують. Тому тамтешня міська влада декларує, що вода з-під крана не просто придатна для пиття — вона «ідеально підходить для приготування їжі дітям».

П’ють воду з міського водогону і в інших країнах Європейського Союзу. У ЄС навіть є спеціальна Директива 98/83/ЄС, спрямована на забезпечення захисту здоров’я людей від несприятливого впливу будь-якого забруднення води, що призначена для споживання людиною. Ця директива встановлює необхідні стандарти для води. Загалом 48 мікробіологічних і хімічних показників підпадає нормуванню у воді. Й передбачені цим документом вимоги неухильно виконують.

Україна теж має впровадити цю директиву до кінця жовтня 2019 року та внести відповідні зміни до державних санітарних норм і правил «Гігієнічні вимоги до води питної, призначені для споживання людиною». У цих нормах закладено поетапний підхід до впровадження показників якості питної води. Перелік показників гігієнічної оцінки питної води зростатиме кожні 5 років з часу набуття чинності нових вимог упродовж 10 років.

Але життя показує, що обіцяти легше, ніж виконати. Поки що про використання активованого вугілля для очищення води можемо тільки мріяти. Впродовж року вода, яку п’ємо, незмінно тхне хлором. Попри те, що питна вода для потреб полтавського регіону видобувається з 18 артезіанських свердловин глибиною від 400 до 800 метрів, якість водопровідних труб у Полтаві на багатьох ділянках не те що незадовільна — вони постійно рвуться, не витримуючи тиску.

Начебто, комунальне підприємство Полтави розробило програму модернізації систем водопостачання та водовідведення. Зокрема в ній ідеться про реконструкцію підземних водозаборів і насосних станцій другого підйому на всіх п’яти водозаборах Полтави. Передбачено також встановити сучасне електролізне обладнання. Але ці плани не так легко реалізувати, бо на це потрібні величезні кошти, яких у міста і області немає. Тож на одній з обласних нарад ішлося про перспективу одержання позики для втілення цих планів у Європейського банку реконструкції і розвитку.

Тому дуже добре, що місцева влада переймається цим питанням і взялася нарешті розв’язати таку надважливу проблему, як забезпечення водопостачання й водовідведення в обласному центрі. Натомість не дають спокою оті позички: спершу на нові тролейбуси для Полтави, тепер на воду. Позичене обов’язково доведеться віддавати. Правильніше було б не позичати гроші, а переспрямувати їх сюди з інших об’єктів. Таких об’єктів чимало будують у місті, але вони наразі не такі важливі для людей. Це стосується наприклад полтавського аеропорту, що вже поглинув чимало бюджетних грошей, однак досі не функціонує належним чином, а також перелицювання понад двогектарної площі перед будівлею облради й облдержадміністрації під так звану територію Майдану, перетворення звичайних басейнів на «єдині в Україні спортивно-видовищні комплекси з приміщеннями громадського обслуговування» тощо. Без цих будов століття цілком можна обійтися. А ось без води й колекторів ні.