12 жовтня минає 20 років по Михайлові Романишину,  митцеві, про якого меткий на поетичні портрети-експромти Петро Осадчук свого часу написав: «В теплих картинах Романишина пульсує музика притишена. Місячна ніч. Обороги на роздоріжжі… Не втямиш: це писав Романишин чи сам Куїнджі?»

Такій точності  мистецького аналізу, здається, могли б позаздрити й мистецтвознавці. Цього маляра природа обдарувала дитинною свіжістю сприйняття світу. Він малював проникливо й емоційно і цим ще довго заворожуватиме людей.

Упрягся, щоб «перти цього плуга!»

Михайло Романишин був знаним у колах митців майстром: мав звання заслуженого діяча мистецтв, народного художника. 11 останніх років життя очолював Національний художній музей. Усе життя працював на відповідальних посадах у Міністерстві культури, Національній спілці художників, був членом комісії України у справах ЮНЕСКО.

І досі ті, хто бачить його полотна, дивуються: коли ж він встигав малювати художні шедеври, які  нині зберігаються  в багатьох країнах? У Михайла Миколайовича на це запитання завжди була одна відповідь: «Секрет у тім, що я художник вихідного дня».

Він встигав малювати, навіть коли очолював Національний художній музей, а тоді саме завершували перебудову. Далі були перші роки української незалежності… Неймовірно, як у тій круговерті він міг знайти час для власної  творчості.

До речі, колектив Національного художнього музею обрав Романишина на посаду директора, як було модно в роки перебудови. Наступного дня після цього зустрів він на Хрещатику Дмитра Павличка, з яким товаришував мало не все своє життя, й поділився новиною. Художник не знав, радіти йому з цього приводу чи сумувати. А Дмитро Васильович сказав тоді: «А що ж ти хотів: стільки років ходив по урядових кабінетах і казав усім, що в Києві має бути солідний художній музей? Нічого тепер не лишається, як перти цього плуга!»

Він і впрягся в цю надзвичайно складну роботу. Час вимагав перезавантажити всю діяльність музею: найперше потрібно було знищити наслідки панування комуністичної ідеології, яка, за виступами Романишина в тодішній пресі, «заподіяла непоправної шкоди нашим культурним цінностям». Отож на всю музейну колекцію, яка налічувала більш як 40 тисяч творів, потрібно було подивитися з позицій здорового глузду. До цього, як відомо, цінність мистецьких творів визначалася наявністю в них комуністичної ідеології.

Під час цього доленосного для музею перезавантаження поверталися із забуття істинні митці, зокрема художники-авангардисти початку минулого століття: О. Архипенко, Е. Богомазов, Д. Бурлюк. З ними поряд зайняли місце бойчукісти — той пласт представників національного живопису, що найвиразніше обстоював ідеї українського світогляду.

У ті роки він і днював, і ночував на роботі. Нинішні співробітники музею, які працювали тоді разом з Михайлом Романишиним, не пам’ятають його стурбованим, непривітним. Навпаки, він, здавалося їм, випромінював незрівнянну доброзичливість, інтерес до кожної людини, з якою зустрічався.

Одна зі співробітниць, тоді 17-річна дівчина, а нині старший науковий співробітник Національного художнього музею Наталя Ташлай згадує про нього: «Михайло Миколайович був надзвичайно сонячною і привітною людиною. У нього були сонячні очі й сонячний погляд».

Можливо, так уважно ставитися до всіх і всього в цьому світі його навчили бабуся і дідусь, які замінили Михайликові батьків. Мама його померла, коли хлопчикові було півроку, а тато роками був на заробітках в Америці.

Не лише триматися на плаву, а й діяти, працювати

Про український Лувр Романишин не лише мріяв і говорив, а й активно діяв, щоб він з’явився. Наснаги додавало переконання в непересічній цінності скарбів художнього генія українців і, звісно, бажання показати їх світові, як у Франції, Англії, США, Іспанії, Італії. Та головне, як вважав Михайло Миколайович, Лувр насамперед потрібен нам самим, щоб тримали на достатній висоті свій дух, національну свідомість.

Романишин жив на зламі епох і добре розумів, у яку кризу потрапило сучасне людство. В одному з інтерв’ю художник сказав: «Я б назвав наш стан остаточним занепадом. І якщо ми ще тримаємося — в духовному сенсі — хоч якось, то тільки тому, що художники таки пишуть картини, актори поки що грають на сцені й музика ще звучить. Не маємо права звести цей процес нанівець. Повинні триматися — хоч би що було. Та не тільки триматися на плаву, а й діяти, працювати. Єдине, що може нас врятувати, — робота».

Про роки спільної з Михайлом Романишиним праці згадує завідувачка відділу музею Людмила Ковальська: «У нас був дуже працьовитий колектив. Ми тоді разом збиралися і роздумували, яке приміщення в Києві могло б найбільше підійти для Національного художнього музею. Роздумували у цьому зв’язку і про замок Річарда, і про Маріїнський палац, і про Будинок з химерами. Нарешті наші пошуки зупинилися на адресі Інститутська, 3. Саме там був павільйон українського мистецтва, підпорядкований Міністерству культури. Виявляється, щодо цього приміщення у Михайла Миколайовича була ідея зробити там відділ сучасного українського мистецтва.

Тим проєктам і намірам Михайла Романишина та його колег досі не вдалося здійснитися. Найбільший художній музей України і далі займає приміщення побудованого в царські роки музею старожитностей. Уже з огляду на замалу площу він не може якнайповніше представити українцям і світові наші національні художні скарби.

У музеї нині зберігається велетенська колекція художніх творів від XII століття й до нашого часу, але більшість із них за браком площі не може потрапити до глядача. Виставки, тематичні експозиції — зовсім не вихід із цього становища.

Свого часу в інтерв’ ю київській пресі Михайло Романишин казав: «Ми повинні розширити музейні площі з двох тисяч метрів до шести тисяч. Тоді, може, розв’яжемо собі руки років на 100—150».

Художник умовляв можновладців, щоб добудувати музей у дворі напроти нинішнього приміщення у Музейному провулку. Новий будинок планували на рівні другого поверху з’єднати з нинішнім музеєм. Як про варіант говорили тоді і про відбудову комплексу за проєктами Гесте на Подолі. Тоді, звісно, можна розширити постійну експозицію, а ще було б де влаштовувати регулярні виставки. І скульптуру, яку треба показувати із підсвічуванням, можна представити глядачеві. І з графікою все вирішилося б, адже їй потрібні спеціальні зали.

Усе це він досконало знав, оскільки мав змогу бачити,  як демонструють свої художні скарби в інших країнах. Разом з колективом Романишин звертався до  найвищих високопосадовців країни із проханням сприяти розв’язанню цієї проблеми, не раз зустрічався з ними. У відповідь ті обіцяли багато. Проте далі слів справа не йшла.

Сам Михайло Романишин наполегливо боровся за появу нового музею. Навіть організував конкурс щодо створення його проєкту серед юних архітекторів.

Як же емоційно він усім  розповідав про Лувр! Багато що в організації цього всесвітньо відомого музейного закладу вразило його. Наприклад, ставлення до відвідувачів.  А надто до тих, хто приходить з дітьми. Там і про них дбають: вихователь забирає дітей і розважає їх, доки батьки оглядають експозицію.

Із 1972 року площа музею не збільшилася ні на метр

А що у нас? Минають роки, змінилося вже шість українських президентів, а Національний художній музей як розміщував свої скарби у неймовірній тісняві, так і розміщує. Нам би продовжити діяльність великого  ентузіаста музейної справи, який до останнього подиху боровся за втілення своєї мрії.

П’ять останніх років життя Михайло Романишин хворів на рак. Та роботи не кидав, про невиліковну хворобу не думав. Одного разу друзі з діаспори передали йому на лікування значну суму. Він потримав у руках той конверт і сказав: «Мені все одно вже нічого не допоможе. Тепер маємо змогу видрукувати альбом до 100-річчя музею». Так і зробили.

Альбом вийшов уже після його смерті.

Біля Національного художнього нині не зупиняються автобуси «Інтуристу», як було в радянські часи, що великою мірою робило музей популярним. Тепер сюди приходять переважно кияни та любителі мистецтва з різних місцевостей України. Із 1972 року площа музею не збільшилася ні на квадратний метр.

Лише наприкінці минулого року певною мірою здійснилася мрія Михайла Романишина про облаштування музейної вітальні. За рахунок знятих перегородок вдалося розширити площу вестибюля, старі меблі замінили на нові, сучасні, мобільніші, як висловлюються дизайнери. А ще тут повністю відреставрували дах, який постійно протікав і загрожував пошкодити музейну колекцію.

«За проєктом музею, на другому поверсі мають бути скляні плафони, — розповідає заступник директора музею, завідувачка науково-дослідного відділу мистецтва ХХ — початку ХХІ століття Оксана Баршинова. — Після такої ревіталізації вдалося повернути до життя значний простір».

Усі ці кроки давалися нинішнім співробітникам музею кропіткою і наполегливою працею, але, на жаль, вони не розв’язують глобальної проблеми, яка так боліла українському малярові й великому патріотові своєї землі Михайлові Романишину.

Тож сподіваємося на нову владу, на нових людей у ній, які докладуть зусиль  до створення достойного приміщення для шедеврів вітчизняного художнього мистецтва.

Тетяна НЕТУДИХАТА
для «Урядового кур’єра»