У 1995-му нам було ледь за тридцять. Ми бігали на курси комп’ютерного лікнепу, без вагань сплачували долар за хвилину розмови нечувано прогресивним стільниковим зв’язком (мобільні телефони не відрізнялися розмірами від стаціонарних) і щиро сміялися зі слів львівського академіка від медицини Дмитра Деонізовича Зербіна, який запевняв, що людина вважається молодою до 45 років.

Якщо так, то можна сказати, що на Буковині в часи становлення незалежності керівні посади у системі влади, інформаційному просторі, школах і лікарнях обіймали просто-таки юнаки і дівчата. Хоч у багатьох за плечима був Афган, досвід керування колгоспами, великими виробничими колективами, зокрема промислових підприємств.

Молодість аж так фонтанувала, що тодішній голова Чернівецької облдержадміністрації Іван Гнатишин (згодом заступник міністра закордонних справ, посол України у Словенії та Молдові) підписав офіційне розпорядження (є в архівах) не пускати в будинок із левами жінок у міні-спідничках — щоб не відволікали від роботи.

У 2005 році, розмінявши юний вік на поважний, ми цілковито погоджувалися із планами держсекретаря Олександра Зінченка кардинально омолодити всю владну вертикаль країни такими от юними спеціалістами, яких він представляв на своїх прес-конференціях, — з новенькими дипломами Гарварду і Оксфорду, з вільним розумінням (на відміну від нас тодішніх) інтернету й побіжної англійської.

Гарвардські хлопчики і дівчата у владні кабінети (столичні й місцеві) так і не прийшли. Омолодження влади обіцяла Помаранчева революція. Але попри загальні очікування, привела у Чернівецьку облдержадміністрацію керівника, який народився у рік закінчення Другої світової війни і міг собі дозволити називати своїх заступників Михайликом, Борисиком. Проте саме Микола Ткач, помноживши досвід на ∂рунтовні знання, ухвалював рішення на користь Буковини, сміливістю і новаторством яких захоплюємося досі.

Усі керівники виконавчої і представницької влади Чернівецької області (а серед них відомі в країні люди Теофіл Бауер, Михайло Романів, Володимир Куліш, Михайло Папієв, вже згадуваний Іван Гнатишин, Георгій Філіпчук, Михайло Гайничеру) теж із нашого покоління, яке починало усвідомлювати себе у рік космічних польотів Юрія Гагаріна, а то й Бєлки та Стрєлки.

Надія знову повернулася під час Майдану. Народне віче краю обрало обласним керівником порівняно молодого 33-річного Романа Ванзуряка. Але так і не виконавши жодної своєї обіцянки, нічого не пояснивши народу, через півроку Роман Степанович залишив посаду голови облдержадміністрації. Бо влада — це не кабінет і службове авто, а величезна відповідальність і важка праця. Рятувати ситуацію довелося Олександрові Фищуку, який заради стабільної й результативної роботи у непростий для країни час взяв собі у заступники своїх ровесників — із сивиною, досвідом і знаннями.

«Це жахливо і тривожно — мені ніхто не дихає у спину, — скаржився якось під час дружньої зустрічі патріарх сучасного мистецтва, художник з європейським іменем Анатолій Федірко, родом із Чернівців. — Озираюся, хочу віддати комусь свої знання, вміння — а позаду нікого нема».

Ми давно повиростали з міні-спідниць і білих шкарпеток. Але досі при владі. Досі наше покоління беззмінно керує в Чернівцях усіма ЗМІ, освітніми і науковими закладами, виробничими структурами. Омолодження управлінського корпусу — давно нагальна вимога часу.

З виборами до місцевих рад, які щойно відбулися, знову зажевріла надія, що в області естафету влади нарешті приймуть (хай уже навіть відберуть!) молоді й завзяті. Але списки переможців виборчих перегонів поховали сподівання, що на сесіях рад вируватимуть енергія молодості та юначий азарт. Ще більші сюрпризи з повідомлень про новообраних керівників органів місцевого самоврядування. Це навіть не повернення в районні ради — це управлінське воскресіння. Причому через політичні партії, які найбільше обіцяють дорогу молодим.

Де ж активна, а головне — відповідальна молодь? «Але ж на зарплату чиновника неможливо навіть себе прогодувати, не те що виховувати дітей», — одностайні молоді спеціалісти, віддаючи перевагу бізнесу (бажано за кордоном), а не посадам в адміністративному будинку з левами чи депутатським обов’язкам на громадських засадах.

Усе одно життя — не добром, то силою — змусить їх взяти владу в свої руки. Історія свідчить, що всі звершення і великі справи — шлях молодих.