Контури перемоги в цій війні почали окреслюватися вже на початку масштабного вторгнення армії рф у напрямку Києва, вважає один з очільників українського опору полковник Олександр ВДОВИЧЕНКО. Саме дії очолюваної ним 72 окремої механізованої бригади ЗСУ заклали основи подальшого перебігу війни. Про це, а також подальші перспективи протистояння — у спеціальному інтерв’ю Тетяни Попової, записаному в межах проєкту «Хроніки війни».

ПОПОВА: Як ви дізналися, що буде війна?

ВДОВИЧЕНКО: Із початку 2022 року було передчуття, що буде війна. Усі очікували повномасштабного вторгнення 22.02.2022. І коли воно минуло, з полегшенням видихнули. 23 лютого я проводив діагностування лівого флангу оборони бригади (правобережжя України). Приїхав з Бородянки, заїхав у Гостомель на заправку, і мені надійшло повідомлення, що завтра з великою ймовірністю російська федерація через кордони республіки білорусь розпочне повномасштабне вторгнення на Київ. Я приїхав до угруповання міста Київ. Там сказали, що є така інформація, але думають, що нічого не буде.

Я прибув у місце дислокації в Білу Церкву, зібрав нараду і сказав: «Напевно, завтра все розпочнеться». Ми ще уточнили завдання: хто куди висувається, хто як діє. Я пішов у кімнату, заснув і прокинувся разом з вибухами ракет у місті Біла Церква і поряд з нашим містом.

Через кілька хвилин зателефонував командувач Сухопутних військ генерал-полковник Олександр Сирський і сказав: «Війна, їдь на Київ». Я зібрав список №1 на ОКП бригади, уточнили завдання, змінили порядок пересування на Київ.

ПОПОВА: Чому вас вважають командиром бригади, яка захистила Київ? Так представляють вас у Генштабі.

ВДОВИЧЕНКО: 72-га на той час була єдиною механізованою штатною бригадою, яка отримала бойове розпорядження боронити місто Київ. До нас було передано багато підрозділів: територіальної оборони, Національної гвардії, Сил спеціальних операцій, ГУР, самооборони. Але вони виконували завдання у смузі оборони 72 бригади. Поки 24—26 лютого в Києві було уточнення завдань, 72 бригада з перших хвилин повномасштабного вторгнення виконувала завдання за призначенням. Ми зайняли вказану смугу оборони і з неї не відступили.

ПОПОВА: А де вона проходила?

ВДОВИЧЕНКО: На лівобережжі — селище Гоголів, Русанів, Калинівка; правобережжя — Вишгород, вздовж Козаровичів, Гута-Межигірська, Мощун, Горенка, Гостомель, уздовж річки Ірпінь, правий берег. Було завдання утримати смугу бригади.

ПОПОВА: А кому спала думка підірвати дамбу, щоб Ірпінь став більш повноводним і вони не могли перебратися на другий берег?

ВДОВИЧЕНКО: На одній з нарад, яку проводив Олександр Сирський, людина, яка знала той регіон, запитала, чому її не підірвали одразу. Тому що річка Ірпінь тече в напрямку Київського водосховища, і там стоять насоси, які перекачують воду в Київське водосховище, Дніпро. Коли стало відомо, що в Київському водосховищі рівень води на 1,5 метра вищий, ніж в річці Ірпінь, вирішили підірвати шлюзи.

ПОПОВА: У Мощуні росіяни були, просто на іншому березі, так?

ВДОВИЧЕНКО: Ні, вони були вже на цьому березі, створили плацдарм для наступу. Елітні частини, наприклад, 333 костромський полк вдв, підрозділи гру, 155 бригади морської піхоти. Вони були зосереджені на невеличкому клаптику землі від Мощуна до Гути-Межигірської. Там вони захопили плацдарм, кинули понтони, через які переправлялися на наш берег. Але завдяки тому, що річка Ірпінь розтеклася і в деяких місцях була ширшою, ніж 2,5—3 км, ворог не міг проводити логістику та евакуацію. Після того він там зазнав втрат, розумів, що не може проводити вчасну евакуацію, підвозити боєприпаси. Наприкінці березня росіяни прийняли рішення відходити з-під міста Києва, бо зазнали дуже великих втрат.

ПОПОВА: Чи правильно розумію, що в Києві не було жодного російського танка і жодного прориву? Чи все-таки був? Чи якісь групи могли прорватися?

ВДОВИЧЕНКО: Із тієї інформації, що є в мене, через бойові порядки 72 бригади підрозділ супротивника в Київ не заходив.

ПОПОВА: А що було із Житомирською трасою? Так розумію, що частково вона була під їхнім контролем у якийсь момент.

ВДОВИЧЕНКО: Частково саме тут, де ми перебуваємо, справді були вороги. Вони висувалися з Чорнобильської зони, від міста Іванків — там є кілька доріг. Коли зайшли в Гостомель, то звідти витіснили наші підрозділи ЗСУ, ТРО, Національної гвардії. Після цього пішли далі у напрямку Бучі й Дмитрівки. Як вони зайшли в Гостомель, то пішли в Горенку, там є міст через Ірпінь. Це перший міст, який вони хотіли захопити, але їм це не вдалося. Там уже стояли підрозділи 72 бригади, росіян відкинули назад.

В Ірпені підрозділ Територіальної оборони справді показав силу. Коли люди захищають свої домівки, землю, сім’ї, вони непереможні. Там прості, не підготовлені люди, цивільні, які брали до рук зброю, воювали на рівні з елітними частинами, які зайшли на територію нашої держави, їхнього рідного Ірпеня, Бучі. Там вони зустріли колосальний опір. Ворог так і не зміг перемогти цей опір підрозділів Територіальної оборони.

ПОПОВА: Ірпінь вони не захопили?

ВДОВИЧЕНКО: Ні, не захопили. В Ірпені точилися важкі бої. Підрозділи територіальної оборони, ГУР, ССО, «Альфа», Національної гвардії, підрозділ 72 бригади, яка постійно залучала артилерію, танки і мотопіхоту, працювали з ними разом. І коли росіяни зрозуміли, що через Горенку, Ірпінь на Київ не зайдуть, повторили спробу і зробили плацдарм з Мощуном і Гутою-Межигірською. Там поставили понтони і почали підтягувати засоби. Коли зустріли там опір, спробували піти на Житомирську трасу — в Макарів, тут, де ми перебуваємо. Тут теж був опір підрозділів Територіальної оборони, ЗСУ, які їх тут зустрічали, і вони не могли розпорошити сили.

Усе, що в них було, вони зосередили в напрямку Мощуна. У боях за Київ брали участь усі небайдужі, хто хотів обстояти своє майбутнє. І ми його обстояли. Ми були єдині й сильні, хоч би яким був ворог, хоч би які були проблеми, хоч би які були спроби ворога зламати опір захисників Києва.

Я знав, що за мною командувач Сухопутних військ генерал-полковник Олександр Сирський, генерал Валерій Залужний, начальник Генерального штабу генерал-лейтенант Сергій Шаптала, Верховний Головнокомандувач. Весь народ тоді стежив за тим, що відбувалося під Києвом. Були важкі бої під Черніговом, Сумами, на сході України, на півдні, але всі основні сили і все найкраще було зосереджено в боях за Київ. Усі розуміли: якщо впаде столиця, подальший розвиток подій може бути непередбачуваним.

ПОПОВА: Ще перед війною в росії був якийсь  офіцерський корпус, який казав, що неможливо захопити Київ, Україну, недостатньо сил, не робіть цього. І все одно вони чомусь прийняли таке рішення. А чому? Це був якийсь прорахунок? Вони сподівалися, що ви злякаєтесь і складете зброю?

ВДОВИЧЕНКО: Захоплено полонених і документи, які у них були щодо «провєдєнія учєній на нєзнакомой мєстності», що мало тривати протягом трьох діб. Вони чекали, що тут їх зустрічатимуть як визволителів, як свого часу в Криму, де їм кричали, що все для них, їх чекали. Тут вони зустріли опір людей, розпочинаючи з перших населених пунктів на півночі Київської області, на півночі нашої держави. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, всі люди, в кого був якийсь контакт із військовими, передавали інформацію про пересування техніки, колон, їхні місця дислокації — де, кого, скільки. І ця інформація різнилася, її було дуже багато. Кожна людина, яка опинилася на тимчасово окупованій території, боролася за свою незалежність. Коли ми заїхали в Чорнобильську зону, село Дитятки, у нас пробилося колесо, і ми зупинилися. Під’їхали нам допомагати місцеві, й одна бабуся каже: «Ви нас тільки більше не кидайте». Ми сказали, що якщо вже сюди прийшли, то більше звідси не підемо.

ПОПОВА: У них була помилка на самому початку: вони думали, що їх тут чекають. Це була або помилка, або введення в оману. Як відбувалося потім відбиття росіян від Києва до кордону? Я так розумію, що ви їм перерізали лінію логістики і вони тут опинилися з танками?

ВДОВИЧЕНКО: У нас не було змоги перерізати їм лінію логістики, тому що супротивник мав переважні сили. Але вони тут зазнавали колосальних втрат, і тієї кількості боєприпасів, яку вони використовували на добу бою, не встигали підвозити, та й інших матеріальних засобів. Крім того, вони зрозуміли, що в перші дні й у перший місяць не зможуть цього зробити. Вони бачили, що вся світова спільнота стає на сторону добра, на сторону України, що тепер за нашими спинами США, Велика Британія, Польща та інші країни, які допомагають нам матеріально-технічними засобами, боєприпасами, фінансово. Супротивник зрозумів, що не може вести на такому фронті, де не вистачає ресурсів, повноцінні бойові дії, і залишив Київську область. Ми намагалися його переслідувати, але він утікав дуже швидко.

ПОПОВА: Навіть не встигнувши приховати свої безчинства в Бучі.

ВДОВИЧЕНКО: Так, це було страшне. Ми заїхали в Бучу в перші дні. У Бучу, Гостомель, Горенку — страшно. Особливо мене приголомшили Буча і Бородянка: центр міста розвалений, ще догорають будинки, тіла людей — це страшно. У передових позиціях в них воювали регулярні частини рф, а позаду йшли кадировці, вагнерівці — мародери, одне слово, і їхня росгвардія. Мародери і ґвалтівники.

ПОПОВА: Наскільки західна зброя (на першому етапі в нас її було небагато за номенклатурою) допомогла знищувати танки?

ВДОВИЧЕНКО: Дуже допомогла. По-перше, допомогла тим, що ми зрозуміли, що ми не самі. По-друге, не можу сказати, що переломили хід війни, і зараз так само буде надходити дедалі більше, але створили всі передумови, щоб ми перемогли. Тому що вона справді новітня, ефективніша.

Найголовніше, що ми зрозуміли, що ми не самі. Нині ми щит усього цивілізованого суспільства, щит Європи. Ми нищимо те зло, яке потрібно знищити тут. Завтра воно може бути в іншій країні. Цим людям байдуже на всі домовленості, це просто варвари. Ви бачите, що вони творять у нашій державі, що роблять у наших містах, селах, як вони нищать усе живе і святе. Де проходить лінія фронту, там не залишається жодного вцілілого будинку, жодного вцілілого життя, там всюди смерть.

ПОПОВА: Що ще нам потрібно з точки зору озброєння від наших західних партнерів?

ВДОВИЧЕНКО: Хорошого завжди мало, а поганого завжди багато. Усе, що ми отримуємо, наші військовослужбовці сумлінно і якісно опановують, використовують і нищать супротивника. Тому що росія — велика країна, і збройних сил у них більше, ніж Збройних сил України. Але не лише Збройні сили України ведуть війну — зараз воює вся країна. Збройні сили воювали до 24 лютого. 24 лютого всі як один стали на боротьбу за своє майбутнє, за майбутнє наших дітей.

ПОПОВА: Я записувала російських полонених пілотів. У них у всіх одна фраза: «Я почав літати, бомбити 24 лютого, бомбив два тижні, все було нормально. Нам казали, що ПРО, ППО немає в Україні. А потім мене збили». Що відбулося в перші тижні? Для себе не можу знайти відповіді. Чому перші тижні їх не збивали? Одного збили 7 березня, другого — 13 березня. У якийсь момент почали збивати всіх підряд.

ВДОВИЧЕНКО: Я не офіцер протиповітряної оборони. Вважаю, це тому, що ми ведемо бойові дії з 2014 року. Але підрозділи протиповітряної оборони виконували своє завдання, несли бойове чергування, але практично не застосовували своїх можливостей. Після цього, коли вони зрозуміли, що в наш повітряний простір залітає супротивник, що це не наші літаки, а літаки ворога, розпочали якісно діяти. Нині створюють щит нашої держави. Повага Повітряним силам.

ПОПОВА: Російські пілоти кажуть, що більше вони не залітають.

ВДОВИЧЕНКО: Так само було тут, в боях під Києвом. Спочатку вони безкарно літали, а після того, як знищили кілька їхніх гелікоптерів, кілька літаків, вони вже не залітали в зону дії ППО, працювали з максимально допустимої дальності.

Те саме зараз відбувається на сході України. У боях за Київ був один із найякісніших екіпажів — під командуванням колишнього начальника військ Протиповітряної оборони Сухопутних військ. Не називатиму прізвища, але він і розрахунок під його командуванням збили п’ять гелікоптерів. Генерал-майор, справді патріот, справді офіцер.

ПОПОВА: Чим, ви думаєте, закінчиться війна?

ВДОВИЧЕНКО: Перемогою.

ПОПОВА: А коли?

ВДОВИЧЕНКО: Не знаю. Це було давно, майже рік тому. У квітні ми заїхали в Чорнобильську зону, покинуте містечко Поліське. Там з комбатами стояли спілкувалися. І він запитав: «Коли ми переможемо?» Ми сказали: «Ми вже перемогли». Але тепер питання, якою ціною, коли і яких адміністративних кордонів. Хочеться, щоб кацапи втекли так само, як з-під Києва, швидко-швидко з усієї України разом із Кримом.

ПОПОВА: Що, на ваш погляд, спонукало їх так швидко втекти? Я записувала інтерв’ю з людьми, які розповідали, що на білій «волзі», котру вкрали на нашому СТО, їздив російський офіцер у парадній формі. Вони справді з парадною формою прийшли?

ВДОВИЧЕНКО: Я думаю, що страх. Тому що ми вже міцніли, створювали резерви, військові частини. І вони, напевно, боялися нашого наступу, боялися зазнати тут краху. Крім того, що вони не змогли захопити Київ, ще й зазнати краху. Вони розуміли: якщо буде підірвано кілька мостів через річку Тетерів, вони будуть у повному оточенні.

Із Житомирської області розпочали наступальні дії у фланг, і ворог зрозумів, що може опинитися в оточенні. Це моя точка зору.

ПОПОВА: Яка дата була переломною? Ми знаємо дату визволення Бучі, але не знаємо дати перелому.

ВДОВИЧЕНКО: Конкретної дати я не знаю. Це була приблизно друга половина березня. Вони зрозуміли, що їм не вдасться взяти ні Ірпінь, ні Мощун. Вони розуміли, що під Києвом хоч би скільки людей вони поклали…

ПОПОВА: А скільки вони поклали?

ВДОВИЧЕНКО: Не можу сказати напевне, яких втрат вони зазнали, але, згідно з тією інформацією, що була, їхні підрозділи — це були регулярні частини — втратили під Києвом від 40% до 60% особового складу регулярно навченої армії. Це тільки коли ми переможемо, коли відкриємо дані, то тоді вже порахуємо і скажемо.

Тут, під Києвом, лягла їхня еліта, так само, як під Черніговом. Вони сюди йшли парадним маршем, думали, що їх тут зустрічатимуть, думали, що «трі дня провєденія учєній на нєзнакомой мєстності», як у них було в документах записано, і потім парадна форма — і вони «асвабадітєлі і пабєдітєлі», але не вийшло.

Тетяна ПОПОВА
(Надруковано зі скороченнями)
Джерело: ukrinform.ua

 

заг: