Багатодітну маму Світлану Давидову з російського міста Вязьма звинувачують у державній зраді через її дзвінок до Посольства України в Москві.

Як інформує «Радіо «Свобода», вона здійснила його у квітні 2014 року. Давидова попередила співробітників посольства, що солдатів військової частини, розташованої неподалік її будинку, могли відправити на Донбас. Такий висновок вона зробила з почутої у маршрутці розповіді військовослужбовця. Чоловік повідомив співрозмовникові, що їх «невеликими групами переправляють до Москви, обов’язково в цивільному, а звідти — далі у відрядження».

Тепер матері семи дітей загрожує 20 років ув’язнення. А батькові російські силовики погрожують тим, що позбавлять його прав батьківства, якщо він на тривалий час покине свою квартиру.

Ці факти показові щодо того, як російська держава-агресор охороняє свої військові таємниці. А що ж у нас, в Україні?

Сорок років тому мені довелося служити у знаменитій 24-й Залізній дивізії на посаді кореспондента-організатора дивізійної газети «Боєвоє знамя». Як і все, що мало потрапити у друкарню, кожен підготовлений номер читав дивізійний цензор, обов’язки якого за сумісництвом виконував майор Шипук. І постійно знаходив те, що нам, журналістам, належало прибирати зі сторінок.

Причина настільки жорстких вимог щодо кількості командирів, прізвища яких можна було вказати в публікаціях протягом року, назв підрозділів і їхнього розташування, характеристик офіцерів стала зрозумілою після того, як дивізійний розвідник показав… аналітичну довідку про дивізію у ФРН, яка мала протистояти нам у разі війни. Із детальними характеристиками на весь її командний склад до батальйонів включно. А на моє запитання, звідки така детальна інформація, відповів коротко: «90% — із відкритих джерел: газет, телебачення, радіо».

Відтоді в методиці збирання розвідувальної інформації змінилося мало. Хіба що ворожим аналітикам і розвідникам нині не треба платити чималі гроші за дивізійну газету чи бойовий листок, які в радянські часи виносити з частини категорично забороняли. Бо у них з’явився оперативний і всюдисущий помічник — Інтернет.

На оперативній нараді в голови обласної державної адміністрації обласний військовий комісар називає відсоток виконання мобілізаційного плану. А ще — кількість громадян, які ухилилися від отримання повісток і переховуються. Через 20 хвилин ця інформація починає з’являтися на сторінках місцевих інтернет-ресурсів. Чим не допомога московитам у підготовці довідки про морально-політичну ситуацію в регіоні й прогноз подальшого ходу мобілізаційних робіт?

Військова частина провела перепідготовку і вирушає в зону неоголошеної війни. На місцевому інтернет-ресурсі — публікація про це із залізничного вокзалу з фото вишикуваного підрозділу. Жодних труднощів, щоб росіяни могли перелічити кількість підкріплення! Швидкість поїзда відома. Тож чи багато зусиль треба, щоб сказати, коли саме вони прибудуть у район бойових дій? Добре, що хоч журналісти кількість і типи озброєння вже не перелічують і його фотографій не вміщують!

Високий міліцейський чин майже в деталях розповідає, як саме буде організовано систему протидії тероризму, виявлення зброї й вибухівки. І ось уже уся країна, зокрема й наші вороги, дивляться цей сюжет. І роблять висновки, як саме прокладати маршрут кур’єрів зі зброєю та боєприпасами.

Таких прикладів можна наводити тисячі. І будьте певні, жоден із них не залишається без уваги нашого ворога, який 24 години на добу моніторить наш інформаційний простір. Фактики, факти, серйозна (чи навіть курйозна) інформація завдяки праці його невидимих аналітиків зливаються спочатку в тоненькі струмки, а потім — у ріки розвідувальної інформації. А той, хто володіє нею, як відомо, володіє світом.

Іноді читаю те, що подають у відкритому доступі деякі видання, і ловлю себе на думці: «А може, ми, колеги-журналісти, просто на голову хворі, якщо заради цікавої (ворогові найперше) інформації готові на весь світ розповісти про те, що має бути таємницею? Де наше розуміння цього і де патріотизм журналістів і керівників ЗМІ? У цьому разі — готовність промовчати про те, чого не повинен знати ворог».

Неоголошена війна з російським агресором не закінчиться ні завтра, ні післязавтра. І нам усім, якщо хочемо зберегти Незалежність України, треба міцно усвідомити це. І день у день перебудовувати все своє життя на воєнний лад. Зокрема й у сфері подачі інформації.

Хоч це соромно визнавати, ні Міністерство оборони, ні Служба безпеки, ні Національна спілка журналістів України, попри людські та територіальні втрати, досі так і не спромоглися виробити і затвердити для працівників ЗМІ, зокрема електронних, перелік відомостей, публікація яких завдаватиме шкоди обороні нашої держави. Хоч би у формі рекомендацій, які потрібно довести персонально до кожного, хто є чи вважає себе журналістом. А вигадувати його не треба. Слід лише взяти в руки радянський «Звід відомостей, що становлять державну таємницю».

Тож чи варто дивуватися, що ворогові державні таємниці через бездумність і нашу неорганізованість підносять нині як хліб-сіль на тацях? Ще б рушники йому, солоні корнішони і по півлітра — і був би повний сервіс!