АЛЬТЕРНАТИВА

Будівництво якісної велоінфраструктури дасть змогу зменшити транспортну напругу в українських мегаполісах

Жителі великих українських міст фактично щодня стикаються з дуже неприємною проблемою: як дістатися до місця роботи вранці, а ввечері —  домівки з відносним комфортом та швидкістю, а головне — не зіпсувавши нервів. Проблема заторів на автомобільних шляхах мегаполісів у години пік стає дедалі відчутнішою, адже, попри кризові явища в економіці, українці продовжують купувати автомобілі. З огляду на те, що планування міських автошляхів здебільшого відбувалося ще за часів Радянського Союзу, проблему «нашестя» автомашин розв’язати вкрай важко. Хоч на місцевому рівні конкретні кроки, спрямовані на поліпшення ситуації, таки роблять. Причому акцентують на створенні умов для пересування альтернативними видами транспорту, найперспективніший із яких нині — велосипед.

У багатьох європейських містах велосипед з успіхом замінив автомобіль. Фото з сайту vstranechydes.blogspot.com

Метро   не гумове

Так, київська влада розробила і схвалила стратегію розвитку міста до 2025 року. У документі, зокрема, зазначається, що значний відсоток поїздок столицею мають здійснюватися альтернативними видами транспорту (до речі, 10% — велосипедом). В принципі, цього досягти цілком реально за рахунок електричного громадського транспорту, розвиток якого у Києві отримав друге дихання. Відкриття нових станцій метро, міської кільцевої електрички, швидкісних трамвайних ліній не можуть не тішити, особливо жителів віддалених від центру масивів. Проте є кілька «але».

Розширення мережі метрополітену таки зробить швидшим шлях від дому до роботи і навпаки, проте це жодним чином не вплине на тисняву та переповнені вагони підземки. Вже тепер столичний метрополітен за заповнюваністю у години пік працює на 110%, тож, з огляду на інтервал руху потягів (40—50 секунд) стає зрозуміло, що у підземки не залишається ресурсу для подальшого розвитку.

Схожа ситуація і з міською електричкою та підведеною до неї нещодавно швидкісною трамвайною лінією: лише у перші дні роботи «у зв’язці» пасажиропотік збільшився у кілька разів, перетворюючи вагони електротранспорту на такі собі бляшанки зі шпротами. І хоч незручності скороминущі (в середньому поїздка до потрібної станції триває 15—20 хвилин), власники автомобілів, які вирішили скористатися цим транспортом, ймовірно, наступного разу скористаються власним транспортом. Мовляв, хоч і довше, і дорожче, але комфортніше. Тому рейковий громадський транспорт за такого підходу питання заторів на дорозі не вирішить.

Потрібно  зовсім мало

Трохи зменшити транспортний потік може допомогти будівництво якісної велосипедної інфраструктури. Приміром, у Києві, за підрахунками громадських організацій, налічується майже 300 тис. людей, які мають велосипеди. Приблизно 10% із них  користуються ними щодня або кілька разів на тиждень. Схожа статистика і в інших великих містах. При цьому значно більше за 10% число власників велосипедів готові пересісти на два колеса для щоденних поїздок містом. Однак тут уже немає належних умов для нормального, а головне, безпечного пересування велосипедом.

Так, у великих містах уже роблять перші кроки в напрямку розбудови велоінфраструктури: у Києві, Харкові, Львові, Донецьку, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будують велодоріжки та велопарковки. Проте велодоріжки радше задовольнять потреби велоспортсменів та простих любителів покататися у вихідні, ніж тих, хто бажає використовувати велосипед як повсякденний вид транспорту. Річ у тім, що велодоріжки розташовані здебільшого у паркових зонах, а не вздовж найнапруженіших вулиць. Тож аби дістатися, приміром, з околиці до центру, велосипедистові доводиться рухатися разом із потоком автомобілів, що за нинішніх швидкостей та асфальтного покриття вкрай небезпечно для здоров’я та життя.

Для розв’язання цієї проблеми, вибачте за каламбур, не потрібно винаходити велосипед. Багаторічний європейський досвід з розбудови інфраструктури повною мірою можна адаптувати до реалій українських міст. Деякі зміни до Правил дорожнього руху, обмеження швидкості для автотранспорту на певних вулицях, виділення на проїжджій частині смуг для велотранспорту, проектування нових дорожніх розв’язок з урахуванням потреб велосипедистів — невеликий та невитратний, однак цілком змістовний перелік заходів, що дасть змогу велосипедистам вільно, а головне, безпечно рухатися вулицями  великих міст.

До речі, побіжне опитування водіїв засвідчує, що вони аж ніяк не проти існування поряд велосипедистів. Більше того, багато автовласників (яким дає змогу здоров’я) готові пересісти на велосипеди у разі створення належних умов на дорогах. Це корисно для здоров’я, гаманця (з огляду на нинішні ціни на пальне) та довкілля. Та й діставатися роботи нині справді швидше велосипедом, ніж автомобілем.

КОМПЕТЕНТНА ДУМКА

До проблеми  треба підходити  комплексно

Ірина БОНДАРЕНКО,
координатор Асоціації
велосипедистів Києва:

— Прагнення місцевих органів влади, особливо великих міст, збудувати якісну і зручну велосипедну інфраструктуру за найкращими європейськими стандартами не може не тішити. Проте існує проблема на міністерському рівні. Так, у чинних державних будівельних нормах, за розробку яких відповідає Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, написано, що є лише єдиний вид велосипедної інфраструктури: велодоріжка завширшки від 80 см (односторонній рух) і від 1,5 м (двосторонній). Тож ширше за ці показники ніхто будувати не збирається.

Можливо, у ті роки, коли ці норми затверджували, вони були актуальними, адже доріжки мали будувати на тих ділянках, де проїжджало 50 велосипедистів на годину. Нині ж подекуди в Києві у години пік можна нарахувати від 300 до 400 велосипедистів. Тож 0,8—1,5 метра — просто смішна норма. За такого трафіку і два метри не врятує.

Велодоріжка — не найголовніший елемент велоінфраструктури. До проблеми треба підходити комплексно: будувати чи виділяти на автошляхах спеціальні велосмуги, обмежувати рух чи швидкість транспорту на окремих ділянках, зрештою — змінювати Правила дорожнього руху.

Цього року ми розпочали роботу, щоб змінити ситуацію. Було зібрано підписи під зверненням до Президента, Кабміну, Верховної Ради з проханням ініціювати створення робочих груп, які спільно з фахівцями і громадськістю надали б зокрема пропозиції до чинних будівельних норм.

Крім того, з нашого боку вже є напрацювання у вигляді перекладених українською мовою будівельних норм Німеччини саме для велосипедистів. Ми намагалися протягом більш як року передати цей документ Мінрегіону, але це не вдалося зробити. На всі листи приходили самі відписки.

Можливо, у можновладців немає часу слухати якихось велосипедистів, але ж наші пропозиції — це не чиясь забаганка чи примха, це реальний шлях для розвитку альтернативного виду транспорту й розв’язання транспортної проблеми великих міст країни. 

А ЯК У НИХ

У Страсбурзі двоколісних коней  крадуть частіше, ніж авто

Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»

Столиця французької провінції Ельзас входить до десятки «найвелосипедніших» міст Європи. На майже 280-тисячне місто припадає 130 тисяч велосипедистів, а загальна протяжність велосипедних доріжок міста становить приблизно 500 кілометрів. Вони прокладені таким чином, щоб доповнювати систему муніципального транспорту, зменшуючи залежність жителів міста і його гостей від автомобілів.

Двоколісного коня тут сідлає і старе, і мале. Щойно малюк починає більш-менш упевнено робити перші кроки, йому купують маленький тренувальний велосипед, що схожий на самокат із сидінням. Дитина їде на ньому, відштовхуючись ногами, і таким чином швидко вчиться тримати рівновагу. Тому не дивно, що паркувальні майданчики для велосипедів є навіть у дитячих садках. Місцеві мами й тата активно використовують велосипед для перевезення своїх чад. Для цього пристосовані не лише спеціальні велосипедні сидіння з ремінцями безпеки, а й дерев’яні криті візочки, які чіпляють до велосипеда й перевозять одразу двох малюків.

Чоловік у діловому костюмі, який накручує педалі велосипеда так, що аж тріпоче на ранковому вітрі барвиста краватка і підстрибує у корзині шкіряний портфель, — це не місцевий дивак. Так виглядають сотні чиновників Ради Європи. На окреме захоплення заслуговують жительки Страсбурга, які роз’їжджають на велосипедах у модних сукнях, навіть у міні-спідницях і туфлях на високих підборах.

Новий велосипед — це доволі дороге задоволення, яке може дозволити собі не кожен француз. Проте у Страсбурзі дуже популярні так звані велосипедні аукціони, де за 30 — 40 євро можна придбати доволі пристойного двоколісного коня. Тут також діє автоматизована мережа пунктів прокату Velo-Hopp, що відкриті цілодобово. Орендувати велосипед на один день коштує п’ять євро, на два тижні — 15 євро, на місяць — 37 євро.

Однією з переваг велосипеда перед автомобілем є й те, що він не потребує гаража чи просторих паркувань. Кількість спеціальних велосипедних стоянок у Страсбурзі налічує майже 18 тисяч, з яких приблизно 800 обладнані відеонаглядом. Надійний замок, яким можна прикувати свій велосипед, буде не зайвим, оскільки крадіжки велосипедів у Страсбурзі, на жаль, доволі поширене явище. Тут навіть існує спеціальна юридична компанія, яка має повноваження вибити на вашому велосипеді спеціальний номер-штамп, такий собі аналог автомобільного номера, щоб убезпечити його від крадіжки. Проте велосипедні злодюжки не гребують і окремими деталями: з велосипедів часто знімають колеса чи сідла.