Найбільше аплодували вставному номеру «Маска» (який я для себе назвав «Ні — брехні»). Дати відсіч неправді, яка часто править світом, у потужному співочому монолозі закликав актор Євген Прудник.
І поки в житті істинність щомиті бореться із кривдою, у театрі правда вже перемогла. Допрем’єрний показ спектаклю «Мадемуазель Нітуш», на який запросили журналістів та фанатів театру, прилетів до успіху, наче баска трійка з гори. Персонажі, які вели подвійне життя, скинули врешті-решт маски і сміливо показали справжні обличчя, чесно заявили про свої чесні наміри.
Хтось із глядачів мудро кивав таким непростим паралелям і перетворенням, а хтось просто насолоджувався музикою Флорімона Ерве, грою акторів, карколомними па і феєричними костюмами. Були й такі, хто шукав паралелі з відомим радянським мюзиклом «Небесні ластівки». Мій колега Микола Петрушенко знайшов, і це, схоже, зіпсувало йому насолоду: «Увесь час порівнюєш ці дві речі, це відволікає». Багатьом іншим, судячи з реакції залу, спогади про кіноверсію не заважали (та й не до того було, режисер так поставив спектакль, що публіка — не просто глядач, а активний учасник дійства).
Нагадаю, що радянський фільм з Андрієм Мироновим і Людмилою Гурченко в головних ролях з великим успіхом вийшов на екрани в 1970-ті роки (а французька кінострічка «Мадемуазель Нітуш» із Луї де Фюнесом — ще раніше). Час минає, змінюються версії трактування «Мадемуазель Нітуш», однак цей твір не втрачає актуальності, залишається цікавим і спонукає сучасника поміркувати над багатьма речами. І ось через 130 років після прем’єрної вистави в Парижі в театрі «Вар’єте» 1883-го на сцені Національної оперети «Мадемуазель Нітуш» постає перед публікою яскраво й інтригуюче.
У роботі над виставою постановочна група значно відредагувала і лібрето, і партитуру «Мадемуазель Нітуш», зроблено аранжування на тему самого Флорімона Ерве. А щоб відтінити той чи той момент у сцені для підвищення емоційного сприйняття, включили фрагменти музичних творів Жака Оффенбаха, з яким протягом життя то дружив, то ворогував, то конкурував Флорімон Ерве. На прес-конференції перед виставою режисер-постановник Богдан Струтинський не втримався і, як завжди, порадував присутніх не тільки компліментами (справді заслуженими) своїм колегам, а й байками з історії музики й театру.
Вистава, судячи з нових костюмів і декорацій, обійшлася недешево. Навряд чи це було б під силу театру, в якому актори вчасно не отримують зарплату, якби не допомога спонсора. Відомий банк з іноземними інвестиціями вирішив, що підтримати постановку твору свого земляка — це патріотично. І благородно, додам від себе. Добре, що керівництво фінустанови поділяє думку багатьох театралів: «Оперета — це місце, де душа відпочиває, — сказала голова правління цього банку Євгенія Чемерис. — Нам дуже хочеться, щоб Національна оперета в Києві стала такою самою популярною, як і музичні театри Парижа, Лондона і Мілана. Мріємо про той час, коли на вистави театру оперети приїжджатимуть глядачі з інших країн, як нині їздять на вистави театрів Парижа, Лондона й Мілана».
Ми в Google+