Творча спадщина геніальної Лесі Українки давно стала невід’ємною складовою української національної культури. Її ім’я широко знане і в багатьох куточках планети завдяки широкій просвітницькій діяльності насамперед української діаспори.

Про це і про маловідомі факти з популяризації творів співачки досвітніх вогнів за кордоном читачам «Урядового кур’єра» розповідає науковий співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, доктор філософії Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина) Сергій КОЗАК.

— Пане Сергію, охарактеризуйте загальний внесок закордонних українців у справу вшанування Лесі Українки.

— Внесок істотний. Це і книжкові видання, і споруджені пам’ятники, і міжнародні симпозіуми, і спеціальні програми для українських дітей, які живуть у різних країнах, і численні театральні вистави за творами поетеси, і діяльність тих установ і освітніх закладів, які іменовано на її честь. А ще збережена і згодом передана в Україну архівна спадщина Лесі Українки. Отже, внесок діаспори у вшанування пам’яті геніальної поетеси і вивчення її творчості особливий. І саме завдяки українській діаспорі слово Лесі Українки звучить на всіх континентах.

Зрештою, це закономірно, адже йдеться про постать, яка допомагала й допомагає нам утверджувати нашу українськість. Зауважмо, що творча й громадянська позиція Лесі Українки для діаспори — це, крім висоти літературних творів, ще й національно-патріотичний чин, який наслідувала політична еміграція. Недаремно в середовищі діаспори завжди пам’ятали слова поетеси: «Он земля твого народу! Борись і добувайся батьківщини!»

— До організації яких саме заходів доклали зусиль українці діаспори?

— 1963 року такі заходи відбулися в Сан-Ремо — італійському місті, де кілька разів бувала українська поетеса. Виявилося, що внаслідок тривалої підготовчої роботи, зокрема завдяки листуванню й архівним пошукам, Українська вільна академія наук (УВАН) в Канаді отримала згоду на відзначення 50-річчя із дня смерті Лесі Українки та 60-річчя її останнього перебування в Сан-Ремо. Тоді з нагоди цих двох дат в Італію приїхала делегація науковців із Канади на чолі з професором Ярославом Рудницьким. На урочистій церемонії, що проходила 19 серпня, у присутності представників урядових структур, діячів культури, засобів масової інформації вона передала для музею та бібліотеки Сан-Ремо подарунки: портрет Лесі Українки пензля Катерини Антонович і твори поетеси українською й англійською мовами.

У квітні 1982 року в Сорбонні (Париж) відбувся дводенний науковий симпозіум, присвячений літературній творчості та громадсько-політичній діяльності Лесі Українки. І заходів таких дуже багато — сотні.

— Це означає, що й географія їх широка?

— Нам вдалося з’ясувати міста і країни, що стали центрами заходів, які були освячені іменем української поетеси й рядками її творів: Ульм, Новий Ульм, Мюнхен у Німеччині; Детройт, Клівленд, Нью-Йорк, Трентон, Чикаго у США; Торонто, Вінніпег, Ошава в Канаді; Париж; Рим і Сан-Ремо в Італії; Аделаїда і Мельбурн в Австралії; Лондон; Буенос-Айрес в Аргентині. Як бачимо, маршрути цих заходів пролягли від Німеччини до США й від Аргентини до Австралії.

Важливо, що в центрі уваги української діаспори перебувало наукове вивчення спадщини поетеси під патронатом українських науково-освітніх закладів (УВАН, НТШ, Українського вільного університету, Українського наукового інституту Гарвардського університету) і робота педагогічної громади. Насамперед ідеться про тих учителів, які за допомогою творчої спадщини Лесі Українки формували національну свідомість учнів — юного покоління української еміграції. Річ у тім, що всюди — від гімназій у Німеччині й до суботніх шкіл українознавства у США, Австралії, Канаді — слово Лесі Українки і про неї звучало регулярно: в рефератах, виставах, конкурсах декламацій тощо.

Пам’ятник Лесі Українці, встановлений 1961 року у Клівленді, США, створив американський скульптор українського походження Михайло Черешньовський. Фото з сайту facebook.com.history.diaspora

— З-поміж цих заходів, очевидно, помітне місце займають театральні вистави. Які відомі інсценізації драматичних творів?

— Одразу після Другої світової війни вистава «Лісова пісня» відбулася в Зальцбурзі, згодом — у Нью-Йорку в театрі-студії Йосипа Гірняка. П’єсу Лесі Українки «Адвокат Мартіян» ставили 1948 року в Новому Ульмі, «Оргію» — у Нью-Йорку, «Бояриню» — в Ошаві (Канада). Завдяки торонтському театру «Заграва» глядачі побачили «Адвоката Мартіяна», а під час ушанування 70-річчя із дня смерті поетеси — драму «У пущі» (1983).

До драматичної спадщини Лесі Українки зверталися також театральний ансамбль В. Блавацького (Філадельфія, США), Театр малих форм (Австралія, реж. Р. Василенко). Дуже цікаві подробиці на цю тему знаходимо в уже раритетних примірниках періодики української діаспори. Важливо, що нині в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України триває підготовка ґрунтовного бібліографічного дослідження «Діаспора — Лесі Українці».

— Одним з масштабних проєктів ушанування стало відкриття монумента поетесі у Клівленді у штаті Огайо (США).

— На урочистостях із цієї нагоди, які відбулися 24 вересня 1961 року, були присутні тисячі українців зі США, Канади, гості з європейських країн. Виступили автор монумента скульптор Михайло Черешньовський, представники Союзу українок Америки (саме ця організація була ініціатором спорудження пам’ятника, кошти на який збирали українці з усіх континентів). Слово про значення творчості Лесі Українки в контексті світової літератури того дня виголосив поет Євген Маланюк, який приїхав із Нью-Йорка.

Одним зі зворушливих епізодів тоді, за визначенням закордонної преси, стало «покладання землі з такої дорогої для кожного українця могили Лесі Українки в Києві». У заходах, приурочених до відкриття пам’ятника, взяла участь 74-річна сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова.

— Це наймолодша її сестра?

— Ізидора Косач-Борисова (1888 —1980) жила в американському містечку Піскатавей (штат Нью-Джерсі). Літературознавець з української діаспори Григорій Костюк, з яким мені кілька разів пощастило зустрічатися у Вашингтоні, розповідав, що Ізидора Петрівна робила все від неї залежне, щоб і в Україні, й поза її межами в публікаціях і музеях, пам’ятниках та ілюстраціях правдиво увічнювали Лесю Українку.

Ізидора була носієм славних традицій родин Косачів і Драгоманових, які перебували в серці українського відродження ХІХ та ХХ століть, виступала зі спогадами про сестру, допомагала редагувати книжку Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості».

— До речі, нещодавно виповнилося пів століття з дня виходу у світ цього знакового видання — біографії письменниці.

— Це цінне майже на тисячу сторінок біографічне дослідження 1970 року побачило світ у США завдяки УВАН, а 2006-го з’явилося і в Україні з передмовою академіка Миколи Жулинського. Як наголошувала Ізидора Косач-Борисова, в цій непересічній праці «правда про Лесю, про її родину і ближче оточення». За її словами, ця «книжка має унікальне літературно-історичне значення, нею захопиться кожен читач».

— «Хронологія життя і творчості» — найважливіше з видань, які з’явилися зусиллями української діаспори, але не єдине. Серед них «Твори» у 12 томах за загальною редакцією Б. Якубського (Нью-Йорк, 1953 —1954), і багато інших, а значна їх частина у перекладі англійською мовою.

— Одні з перших видань завдяки зусиллям повоєнної політичної еміграції з’явилися одразу після війни (приміром, «Поезії» 1945 року). Тобто тоді, коли українці, перебуваючи в таборах для переміщених осіб, і ще не мали ні певного майбутнього, ні даху над головою, але вже налаштовували друкарські верстати, дбали про видання творів геніальної Лесі Українки, їх переклади чужими мовами. Це підтверджує, що творчість класиків української літератури завжди посідала вагоме місце в духовному житті нашого народу. Особливе значення вона мала для тих українців, які перебували поза рідною землею, на чужині, в середовищі політичних емігрантів.

Віддаленість від рідного краю, прагнення бачити Україну незалежною поряд з іншими націями, жити «в сім’ї вольній, новій» — усе це творило в колі української еміграції ауру, в якій слово класиків — «велетів українського духу» ставало не лише «книжкою для читання», хоч і це істотно, а набувало окремого статусу: патріотичного стимулу на шляху до національно-духовного самоствердження.

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

Науковий співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАНУ, доктор філософії Українського вільного університету Сергій КОЗАК

ДОСЬЄ «УК»

Сергій КОЗАК.  Народився 1961 року в м. Костопіль Рівненської області. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка.

Науковий співробітник Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України, доктор філософії Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина), літературознавець, бібліограф, дослідник української діаспори, володар гран-прі Всеукраїнського конкурсу «Краща книга року» (2017), автор книжок «Раритети української діаспори» у чотирьох томах, «Історії української діаспори» у трьох томах та інших видань. Лауреат премій ім. І. Багряного, ім. І. Огієнка, ім. В. Сосюри, ім. Ірини Калинець, ім. Д. Нитченка.