РУКОДІЛЛЯ

Персонажі харківської лялькарки такі реалістичні, що з ними  хочеться заговорити

Виготовленням інтер’єрних ляльок, яким дедалі більше захоплюється українське жіноцтво, мама двох дітей Валерія Коровіна зайнялася несподівано для себе: випадково побачила в Інтернеті тильду і їй захотілося зшити власноруч таку саму довгу й симпатичну ляльку. Скачала викройку, зробила заготовку і… зшила не одну, а кілька текстильних красунь.

— Скільки себе пам’ятаю, я завжди щось плела спицями чи крючком, — розповідає пані Валерія. — Трішки шила, в основному дітворі: то штанці, то ще щось без викройок, муляжним способом, прикладаючи кожний виріб до натури. І в такий спосіб можу зшити за потреби все, крім, звичайно, верхнього одягу.

Ці навички жінка успадкувала від своєї прабабусі Марії Гончарової, знаної на Слобожанщині білошвейки, яка обшивала в минулому столітті харківську знать, у тому числі й дуже відому родину Алчевських. Прабабуся Марія розповідала Валерії, як працювала у французьких майстернях і вже в дев’ять років заслужено здобула звання старшої майстрині.

Крім того, рідна тітка по маминій лінії теж має золоті руки й одягає наразі себе та свою сім’ю. З такими генами Валерія могла розвивати свої швацькі здібності. Однак доля розпорядилася інакше.

— Шити тильди мені стало нецікаво, — пояснює жінка, — бо вони однотипні і виготовляються за вже готовою викройкою. Жодної фантазії чи думки. А я хоч і технар — натура творча і завжди намагалася займатися лише тим, що близьке до душі і над чим потрібно помізкувати.

Навіть роботу, як розповіла Валерія, обирала за таким самим принципом.

Закінчила Харківський автодорожній інститут за фахом «інженер-механік» та аспірантуру. Однак наукового звання не встигла здобути, оскільки наспіла відома перебудова, яка зупинила завод «Червоний жовтень», де працювала технологом. А вся дисертація, за словами  жінки, була цілком пов’язана з виробництвом підприємства. Довелося терміново міняти професію — закінчувати бухгалтерські курси і 15 років працювати за цим фахом. Залишила посаду через здоров’я сина. Клопотів удома, як і в будь-якої мами двох неповнолітніх дітей, вистачало, але невгамовна Валерія продовжувала пошуки якогось цікавого рукоділля, яке б допомогло їй самовиражатися вже в  статусі домогосподарки.

— Я часто переглядала спеціальні інтернет-сайти і на одному з них побачила скульптурний текстиль американської майстрині Лізи Ліхтенфельс, — пригадує Валерія. — У неї такі чудові ляльки, що їх  важко відрізнити від живих людей. Виготовляються з багатошарового трикотажу. У цій техніці Ліза працює вже майже 30 років і дійшла до вершин досконалості. Її роботи захопили мене так, що я теж вирішила спробувати.

Спочатку жінка знайшла у Світовій мережі майстер-класи з цієї техніки та майстрів, які в ній працюють, і з ентузіазмом приступила до опанування нового для неї лялькарського ремесла. З’явилася на світ  перша робота — кумедна «Черепашка», яка й досі слугує Валерії голківницею. Навіть не віриться, що виготовлена вона із звичайних еластичних панчіх, набитих синтепоном. Ці матеріали служать основою для її робіт.

Усі ляльки в майстрині виходять позитивними

Працюється найкраще вночі

За півтора року, а саме стільки часу займається лялькарством Валерія Коровіна, виготовлено понад сотню найрізноманітніших персонажів — від маленьких ангелочків до великих портретних ляльок. Власкору  «УК» майстриня продемонструвала одну зі своїх останніх робіт — вродливу Снігуроньку, яка ніби щойно зійшла з яскравої картинки знайомої з дитинства улюбленої казки. Як на мене, ця лялька, про яку майстриня сказала, що вона ще не завершена, здалася мені   пречудовою. Але після того як майстриня пояснила, що потрібно зробити, зрозуміла: правду кажуть, довершеності немає меж. Бо й справді, після того як Снігуроньці підстрижуть волосся та заплетуть його в косички, а на кожушку приладнають застібки та розпишуть його глітером, лялька стане ще кращою. Важливо й те, що  вона, як, до речі, і всі інші виготовлені Валерією моделі, має каркас. Отож може згинатися, сидіти, піднімати руки і навіть ворушити пальцями, які гнуться у неї точнісінько так, як справжні людські.

— До пари Снігуроньці зроблю ще й Діда Мороза, який з проекту теж потихеньку починає вже втілюватися в реальну ляльку, — каже Валерія. — І вже вдвох вони відправляться до друзів на новосілля, яке відбудеться напередодні Нового року.

Незважаючи на те, що увесь вільний час жінка присвячує своєму улюбленому хобі, в її  квартирі панчішні іграшки довго не залежуються. Бо подруги та друзі сім’ї як тільки побачать  щось новеньке, обов’язково випросять у щедрої Валерії. Та вона й сама часто презентує знайомим щось із своїх творінь. Наприклад, нещодавно подарувала на ювілей ученому-приятелю його ж лялькову копію. І оригінал відразу себе упізнав.

Імен своїм витворам майстриня зазвичай не дає. Краще за неї, говорить, це роблять їх нові господарі. Її ж справа — майструвати ляльки. На найпростішу, зовсім крихітну, як, наприклад, попика,  витрачається приблизно день-два, а на каркасну потрібно значно більше часу — від одного до двох тижнів. Адже це вже складна робота і робити її доводиться в основному вночі, коли діти й інші домочадці — мама та чоловік — міцно сплять. Тільки тоді, під покровом нічної тиші, зізнається Валерія, вона дозволяє собі розслабитися, зосередитися й дати волю невгамовній фантазії.

Роботу над ляльками пані Валерія починає з усмішки

У кожної майстрині своя техніка

Образи майбутніх персонажів пані Валерія як і кожна творча особистість виношує у собі до повного дозрівання. Як тільки майбутня лялька починає подобатися їй самій — береться до роботи.

— Для цього купую звичайні колготки, доводжу їх до потрібного кольору виварюванням та фарбуванням, — розповідає майстриня.— Здебільшого обираю продукцію вітчизняних фабрик, хоч для скульптурного текстилю підходять будь-які, головне, щоб їхня фактура була щільною і не блистіла. Технологію виварювання кожна майстриня напрацьовує індивідуально, хоч вона є і в Інтернеті.

Середину ляльки майстриня заповнює синтепоном. Після цього витягує голкою обличчя на якому формує ніс і губи. Очі викладає з  ∂удзиків, які потім розписує і обрамляє накладними віями або ж  саморобними — з капронової стрічки. Для волосся використовується пряжа і парички. Чоловічі зачіски робляться з хутра. Потім  прилаштовується каркас, шиється та одягається вбрання — і виріб готовий!

Усі ляльки, виготовлені руками пані Валерії, завжди виходять  позитивними, як і сама майстриня. Можливо, саме через це її роботи так затребувані сьогодні і подобаються навіть колегам по цеху з близького та далекого зарубіжжя, з якими спілкується в Інтернеті. Та першими і найвідданішими поціновувачами творчості Валерії були і залишаються десятирічна донька Оля і п’ятирічний син Миколка. Вони щиро пишаються своєю неординарною мамою й намагаються проявляти свої таланти в малюванні та ліпленні казкових фігурок з пластиліну. Оля зібрала вже навіть свою першу колекцію.

З розумінням до хобі дружини ставиться й чоловік, який допомагає їй у першу чергу матеріально. Адже рукоділля Валерії досить затратне. Тож вона всерйоз замислюється над тим, щоб це її захоплення приносило не лише задоволення, а й стало її новою професією.