Частенько зустрічаю в Рівному сімейство Голубєвих: тато, мама і трійко усміхнених дівчаток. Тато Віталій Голубєв — засновник Всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!», медіатренер, секретар Національної спілки журналістів України. Мама Юлія Новак-Голубєва за освітою філософ та релігієзнавець. Двійнятам Віталіні та Олександрі по п’ять із половиною, Іванці чотири роки.

Родина Голубєвих, Юлія Новак-Голубєва на презентації книжки «Мислю». Фото надав автор

Старші наввипередки розповідають, як минув день у садочку, молодша з візочка хоче вискочити — так їй цікаво. Та не завжди може — вона особлива дівчинка, пережила вже стільки складних операцій, що не кожному й за все життя випадає. Іваннуся народилася з порушеннями функцій головного та спинного мозку. Знаючи про це заздалегідь, батьки вирішили зберегти маленьке життя. А тепер роблять усе можливе і, здається, неможливе, щоб перемогти той непростий діагноз. Голубєви не приховують своїх тривог і маленьких радощів, діляться ними в соцмережах. Люди підтримують, радять, підказують і допомагають.

Написати книжку про материнство Юлії запропонували читачі її блога в інстаграмі — переважно молоді матусі. Вона й сама вже викладала на папір перші враження в новому статусі, щойно народилися двійнята. Ось і систематизувала їх у «Щоденник мами», в якому осмислює, здавалося б, звичайні речі крізь призму материнства. Книжка розійшлася доволі швидко, у Юлії залишився хіба що авторський примірник.

Коли ж на світ з’явилась Іванка, щоденних викликів у Голубєвих додалося. Сприймають їх адекватно і відповідають на них достойно. А материнська спільнота, яка згуртувалася навколо Юлиного відвертого слова, вже з нетерпінням допитувалася: коли ж буде друга книжка?

«Мислю» (мама трьох донечок про материнство, буття і смерть) побачила світ незадовго до війни, наприкінці 2021-го. За таке, сказати б, правдиве материнство Юлія нещодавно стала лауреатом літературної премії імені Михайла Дубова — першої в житті.

Вона з Віталієм знаходить час для презентацій, творчих зустрічей та креативних «Батьківських посиденьок» в літературному музеї Уласа Самчука. Не на часі, скажете? Ще й як на часі! Саме тут ми дізналися, що оголеною правдою Юлії вдалося переконати інших молодих мам зберегти життя, які билися під їхніми серцями.

«Одна читачка, що працює вчителькою, навіть хотіла взяти мене за хрещену: ось, каже, хлопчик, до народження якого ти причетна через своє слово. Виявляється, оповідь може змінити все. І це дає мені життєве та творче натхнення», — усміхається Юлія.

Вона майже завершила дисертацію, склала кандидатські іспити, але поки що відклала плани на майбутнє. Чи на безрік? Покаже час. А ось муза, зізнається, навідує Юлію постійно. Віталій не втручається в те, що пише Юлія, зате він перший її читач. А вона — його. До речі, дітям вони обоє пояснюють правду про війну, адаптовану до їхнього віку.  І феномен смерті — теж, хоч як це складно, бо навіть самим часто не до снаги впоратися з тим спектром емоцій, який відчувають щодня. Питають поради у психологів, читають спеціальну літературу, тільки б не поранити дитячу психіку.

Вони переконані, що світ тримається на любові. Коли чує: «Я люблю тебе, мамо», — Юля щаслива. Але коли Іванка каже: «Я люблю тебе, як нашу Україну», — мама щаслива безмежно.

«У діток з такими діагнозами, як в Іваннусі, дуже повільно росте стопа. Нам невролог порадила щомісяця міряти та записувати показники. Сьогодні було 7,5 см. Стільки само, як у тримісячної. Засмутилася. І в надії подумала: «А може, я той міліметр, на який підросла ніжка, просто пропустила?» Маленькі стопи, які залишать великі сліди, впевнено стоятимуть, крокуватимуть, долатимуть перешкоди, топтатимуть добрі дороги. Міліметр — багато це чи мало? Якщо надії, то більше, ніж можемо усвідомити».

А ще, як на мене, в книжці чимало крилатих для кожної мами рядків. Як-от: «Успіх — це своєчасність. І щастя — це своєчасність. І дітям своїм я бажаю своєчасності. У всьому».

«Мати не рахує недоспаних ночей. У її підрахунках — успіхи та досягнення дітей. Відчувати та оцінювати час і доречність дій у ньому — мудрість».

«Ми можемо тримати на руках своїх дітей лиш тоді, коли вони маленькі. Як виростуть, їх триматимуть власні ноги, власні рішення. І наші молитви».

Ось така криниця мудрості для матусь, де наввипередки промовляють почуття і є місце для розуму. Злива різнобарвних емоцій, що додають бажання жити і плекати малих українців та українок і в цей буремний для країни час.