Попри агресивну антиукраїнську політику замовників і виконавців проекту самопроголошеної так званої ДНР, на тимчасово окупованих територіях Донеччини не заборонили українську мову. Бо навіть ті обмежені персони, які прибігли з автоматами до влади, розуміють: робити таке на споконвічній українській землі — все одно, що накласти табу на сонце, дужий вітер зі степу чи моря. Отож після очевидної наруги над державною мовою та її носіями у трагічному для регіону 2014-му лідери «республіки» згодом великодушно повідомили про двомовність, яка тут існуватиме.
Донеччани добре знають, що це означає: навіть раніше у Донецьку двомовність нагадувала право вовка і зайця вполювати один одного. Нині ж і поготів. За останні два роки окупанти не без зловтіхи ліквідували чимало з того, що було зроблено тут для розвитку і становлення державної мови. І нині, свідчать жителі тимчасово окупованих територій краю, на жаль, ідеться про панування скрізь і всюди однієї мови — російської та існування жалюгідних залишків іншої. Зрозуміло, української.
Через шлунок і печінку
До непростої історії становлення української мови на Донбасі увійшов курйозний випадок останніх років СРСР. На зустрічі з тодішнім керівником держави один із шахтарів підтвердив суто споживацький підхід частини жителів регіону і категорично заявив: мовляв, від ширшого користування українською мовою ковбаси в магазинах не побільшає. І головне, запевняв чоловік, аби вона була, а як зватиметься — «ковбаса» чи «колбаса» — діло десяте. Розповідають, неборака став дуже популярним навіть далеко за межами області, навіть на шахту чи на його домашню адресу певний час над?ходили посилки з ковбасою не найвищої якості.
Виявляється, такий підхід сповідують і тепер на тимчасово окупованих територіях Донеччини. Адже тим, хто сумує за українською мовою, радять піти у місцеві продовольчі магазини, на полицях яких густо товарів українського виробництва з відповідним маркуванням. Наприклад, на окремій місцевій молочній продукції навіть досі позначено: «м. Донецьк, Україна». А сорт ковбаси, яку, як і раніше, виготовляють у Єнакієвому, впевнено йде до покупців з назвою «Київська». І навіть ті, хто вигукують прокльони на адресу «київської хунти», охоче купують українські, бо якісні, продукти, ігноруючи несмачні російські «гостинці» із вкраденої й перепроданої гуманітарки. Те саме стосується алкогольних напоїв і пива, марки яких вивчили і впевнено називають навіть ті озброєні приблуди, словниковий запас яких можна порахувати на пальцях.
Тому саме магазини в Донецьку, особливо продуктові — поки що своєрідний заповідник української мови, де не навели свого ладу провідники «руського міра», в яких усе українське, навіть вивіски чи вказівники, викликають ненависть і лють. Немає нічого дивного, що вони чхати хотіли на ними ж схвалену так звану конституцію ДНР, де українську названо однією з державних мов. Бо, схоже, деукраїнізація для влади стала другою за важливістю (після власного самозбагачення) темою діяльності.
Одна з масштабних акцій — війна з м’яким знаком у назві Донецька. З допомогою важкої техніки вони півдня морочилися біля величезної назви при в’їзді до міста з південного боку і таки демонтували звідси «ь», що нагадував про Україну. Так само їм дуже муляв вказівник «Макіївка», який замінили на російський відповідник. І що? Як колись міркував отой шахтар, ні ковбаси, ні чогось іншого від цього не додалося, але це не спинило «мовознавців». В обласному центрі накинулися за вивіски і вказівники українською та англійською мовами, які тут обладнали до Євро-2012. Іноді таке варварство ідеологи супроводжували своєрідною креативністю. Одного разу активісти проросійської організації «Молодая республика» заміну вивісок на вулицях і різноманітних установах приурочили до дня народження російського поета Олександра Пушкіна.
«Боротьба з усім українським доходить до ідіотизму, бо проросійські орки знищують усе, що на їхні очі потрапляє, — розповідає житель Донецька. — Приміром, чим заважав їм вказівник «Парк культури і відпочинку»? Але ж знесли і встановили новий — російською мовою. Мабуть, щоб не заблукали прибулі сюди з російської глибинки найманці та кадровики. А ось вивіску на магазині «Українська паляниця», схоже, сприймали за злісну ворожу пропаганду, бо її брутально розтрощили, натомість так нічого й не запропонували».
І навіть спілкування де-не-де місцевих жителів українською мовою на побутовому рівні взяли під контроль органи «держ?безпеки». Причому не без допомоги кімнатних «патріотів», яких публічно закликали повідомляти про інтерес сусідів та інших земляків до української преси, книжок, музики, фільмів тощо. Тобто одна з державних мов (принаймні на папері) на практиці становить небезпеку для донеччан, які ризикують потрапити «на підвал», де їм хутко пришиють «фашизм», «націоналізм», «екстремізм» тощо.
Знав аж півтора мов!
Безперечно, мізерні шанси на виживання в української мови залишилися в освітній сфері, яку взялися русифікувати ударними темпами. Відповідний наказ так званого міністерства освіти і науки напередодні навчального 2014/2015 року дав чітко зрозуміти, що означає проголошена двомовність. Адже всі навчальні заклади отримали розпорядження різко збільшити кількість годин на вивчення російської мови за рахунок зменшення уроків чи пар української мови та ліквідації українських класів.
«У нашій школі учням пропонують усього один урок української мови на тиждень! — розповідає «УК» вчителька з Донецька. — Українських класів не залишилося жодного, а в районі (ми з колегами підрахували) співвідношення російських і українських класів вже становить 97 проти 3 відсотків! А ще звернули увагу, що у всіх інструкціях та розпорядженнях, що ними завалюють школи, торік ці класи називалися «з викладанням мовою народів Донбасу». А цього року вже немає навіть цього поняття, отже, українські класи, які ще залишилися, приречені».
Переведення класів на російську відбувається за вже звичною схемою — «за бажанням батьків», які після відповідної роботи з ними пишуть заяви-прохання. На жаль, більшість дорослих роблять це з власної волі чи під тиском. Але є й приємні винятки, оскільки чимало донеччан таки здатні зазирнути у майбутнє і прагнуть, щоб їхні діти вивчали українську мову.
«Наш український клас у цьому плані унікальний, його вдалося зберегти саме завдяки позиції батьків, — каже класний керівник однієї з тутешніх шкіл. — 23 людини висловилися за українську мову вивчення, а всього 6 були запеклими супротивниками. Коли стало відомо, що українському класу бути, батьки з двох родин демонстративно перевели своїх дітей в інші класи».
Як діти ставляться до такої мовної політики? За свідченням учителів та батьків, по-різному. «Діти молодшого й середнього віку здебільшого реагують із притаманною цим рокам легковажністю, — ділиться спостереженням ще один педагог. — Більшість становлять російськомовні діти, а ті, хто прагне вчитися українською, іноді стають об’єктом насмішки. Наприклад, знаю, в одному з класів нерідко глузували з ровесниці: «Скажи «Слава Україні!» А ось старші вже розважливіші, бо мріють після закінчення школи здобути нормальну вищу освіту в Україні, а не «дирівські» дипломи, власникам яких пряма дорога хіба тільки до так званого ополчення».
До речі, про таке прагнення юних донеччан розповідають учителі й з інших тимчасово окупованих населених пунктів Донеччини. Приміром, у Ново?азовську репетитори з української мови і літератури просто нарозхват. Адже батьки готують своїх чад до подальшого навчання в Україні, а не у сусідніх через захоплений державний кордон Таганрозі чи Ростові-на-Дону, звідки озброєні до зубів «їхтамнемає» принесли на Донбас війну, горе і страждання.
Так само місцеві вожді самопроголошеної «ДНР» та їхні «старші брати» дуже оперативно і професійно подбали про двомовність в інформаційному просторі. Ще два роки тому українську мову витіснили з місцевих телеканалів та радіостанцій, які тепер перетворилися на виключно російськомовні. Тутешніх інтернет-провайдерів змусили блокувати більшість провідних українських ресурсів, але хто шукає, той знайде. Донеччани розповідають, що через інтернет таки мають змогу дивитися деякі вітчизняні телеканали. Зрозуміло, що на тимчасово окупованій проросійськими незаконними збройними формуваннями території Донеччини не видають жодної газети українською мовою. Те саме стосується журналів і книжок.
Виняток становить хіба виданий нещодавно переписаний підручник української мови для молодших школярів. Хизуючись виданням, «міністр освіти і науки» Лариса Полякова чесно підтвердила, що «суттєво зменшилася кількість часу для вивчення української мови і літератури: це одна година на тиждень — по півгодини на мову і літературу». А у згаданому підручнику, каже вона, автори насамперед вилучили українську символіку та «складову націоналізму». Водночас, розповідають донеччани, видання помітно насичене ідеологією самопроголошеної невизнаної «ДНР». Зокрема тут рясніють дуже «пізнавальні» загадки на кшталт: «Які символи нашої Республіки?», «Що означає чорний колір на прапорі ДНР?» тощо.
Утім, немає лиха без щастя. Повальна русифікація і викорінення українського викликає дедалі більший спротив у жителів тимчасово окупованих територій, і вони нишком дедалі частіше влаштовують акції протесту проти цієї сваволі. Зокрема найбільше злять окупантів над?писи українською мовою, які вночі з’являються у людних місцях. Представники влади гарячково замальовують їх і переконують самі себе, що тут діяли диверсанти «хунти». Хоч люди вже давно знають, чиїх це рук діло, бо за пензлі й фарби дедалі частіше беруться навіть ті, для кого рідна російська мова. Тобто суто донбаська російська мова чи говірка, які не мають нічого спільного з тією російською з дуже виразним акцентом агресії, війни й тимчасової окупації.
ВЛУЧНО
У всіх народів мова — це засіб спілкування, а у нас — це чинник відчуження. Не інтелектуальне надбання століть, не код порозуміння, не першоелемент літератури, а з важкої руки Імперії ще й досі для багатьох — це ознака націоналізму, сепаратизму, причина конфліктів і моральних травм. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються…
Ліна Костенко
Ми в Google+