155 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ
ПОГЛЯД. Стараннями послідовників Бузини видатна письменниця, яка не раз писала у щоденниках, що ненавидить чоловіків, перетворилася на один із символів вітчизняного фемінізму, а дехто навіть зараховує її до представниць нетрадиційної сексуальної орієнтації. Мовляв, не без підстав Леся Українка й Ольга Кобилянська у листуванні називали одна одну пестливими прізвиськами.
Насправді обидві жінки аж ніяк не були чоловіконенависницями, що красномовно засвідчують їхні біографії. Чи не єдине, що виокремлювало Лесю Українку й Ольгу Кобилянську в «жіночому питанні», — максималізм, посилений духовною вбогістю більшості чоловіків, які їх оточували, і гострим розумом обох класиків української літератури.
Не дивно, що щоденникові записи дівчини з Буковини поєднують розпачливе звернення «Боже, я маю ще стільки всього зробити і стільки навчитися, а мені вже двадцять два роки!» з гіркою констатацією: «Страшно бути самою, не мати нікого, з ким можна обмінюватися думками про те, що тебе цікавить. Чому тут немає жодного розумного чоловіка?»
«Здавалося, що всі ті, хто схиляються перед застарілими думками і поглядами, змовились і вибрали місцем проживання Кімполуг (містечко, де жила родина Кобилянських. — Авт.). Їсти, пити, спати — це життєвий девіз цих щасливих людей». У цих словах майбутньої письменниці пояснення, чому її не приваблювало заміжжя, в якому, на тверде переконання німецькомовних жителів румунської провінції тодішньої Австро-Угорщини, світ жінки обмежувався трьома «К»: кухня, кіндер, кірха.
Виявом протесту проти такої перспективи стало приєднання дівчини до емансипаторського руху, який, на щастя для нашої літератури, очолювали свободолюбні українки, і перехід з німецької мови, якою написано перші твори, на рідну українську, яку фактично довелось освоювати з азів. Однак радикальні на словах колежанки приїхали 1888 року до Станіслава на Перший з’їзд жінок-емансипаторок у супроводі власних чоловіків, а незаміжня Кобилянська, яка заробляла на життя власною працею, не змогла прибути через брак коштів.
На відміну від подруг, письменниця була максималісткою в питанні одруження: «Якщо не вийду заміж за українця, то буду пропаща, бо нічого не зумію для своїх зробити, навіть мої діти не зможуть стати українцями». Другу обов’язкову вимогу сформульовано не менш чітко: «Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке».
Перипетії любовної історії із щиро закоханим у Кобилянську Василем Стефаником засвідчили, що це не просто слова типової жінки-емансипе. На вісім років молодший за неї чоловік-красень був українцем, наділеним письменницьким талантом. Однак освіченість поєднувалась у ньому з демонстративною зневагою до «паршивства в білих рукавичках», як він називав українську інтелігенцію, чого не поділяла Кобилянська.
1898 року особливі стосунки між ними остаточно розладнались, однією з причин чого стала щира закоханість буковинської письменниці в Осипа Маковея — редактора щоденної газети «Буковина», яка виходила в Чернівцях. Однак доля знову зіграла злий жарт. Молодший на чотири роки Маковей відповідав усім її критеріям для обранця і чимало зробив для становлення таланту літераторки-початківки й широкої популяризації творчості Кобилянської, але не мав у серці любові до неї.
Від’їзд Осипа Маковея 1903 року з Чернівців став для закоханої в нього феміністки страшним ударом, який призвів до часткового паралічу й утвердження у переконанні, що її бояться чоловіки, бо вона «надто розумна і надто поважна». Через два роки колишній редактор одружився на попівні, на 13 років молодшій за нього, за якою дали добрий посаг 14 тисяч гульденів. Досі трактують це як вияв меркантильності, хоч судячи із щасливого життя подружжя, шлюб продиктований коханням.
У творчій біографії Ольги Кобилянської саме період її романтичних стосунків з Осипом Маковеєм став найбільш плідним, а розрив із ним не обернувся катастрофою. Хоч як банально це звучить, саме спілкування з переконаним українським патріотом остаточно зробило її українкою. Такою вона залишилась до кінця життя, творами доводячи, що лише «віра, праця і любов» — порятунок для кожного з нас і для нашого народу.
90 РОКІВ ПЕРШОЇ В СРСР МТС
Радянська легенда з іменем Шевченка
МІФОЛОГІЯ. Абревіатура, знана нині більшості українців як назва одного з операторів мобільного зв’язку, раніше розшифровувалась як машинно-тракторна станція. Коли в СРСР катастрофічно бракувало тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, її зосереджували на спеціально створених підприємствах, які надавали послуги колгоспам на умовах натуральної оплати частиною урожаю.
Першу МТС офіційно заснували 28 листопада 1928 року в Березівському районі Одещини за народною ініціативою. Місцевий радгосп, який держава першочергового забезпечувала тракторами, став ініціатором надання допомоги сусіднім ТСОЗам (товариствам спільного обробітку землі), створеним переважно в колишніх поміщицьких маєтках, де поля традиційно обробляли приїжджі наймані працівники з густозаселених губерній України.
Перша МТС, названа іменем Шевченка, працювала за третину врожаю, що дуже сподобалося більшовицьким партфункціонерам. Отож ініціативу підтримали і вже за умов суцільної колективізації села поширили на всю країну. Це дало змогу не лише відбирати частину вирощеного в колгоспах збіжжя на нібито добровільній основі, а й ефективно використовувати техніку й кадри механізаторів, які працювали на межі фізичних можливостей.
240 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА
Батько української прози
ПОСТАТЬ. Автор п’єс «Шельменко-денщик» і «Сватання на Гончарівці» та повістей «Маруся», «Конотопська відьма», «Салдацький патрет» узявся за перо, щоб довести: українська мова — не приречений на зникнення діалект для спілкування селян-малоросів, а культурне надбання великої нації, нею можна творити літературні шедеври. Вони ввійшли до духовної скарбниці України, а Григорій Квітка-Основ’яненко здобув славу батька української прози.
100 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ДАЦЕНКА
«Здоровенькі були» від вождя ірокезів
НЕЗЛАМНІСТЬ. Після виходу на екрани українського кінофільму «Тойхтопройшовкрізьвогонь» уже немає потреби пояснювати, хто такий Герой Радянського Союзу капітан Іван Даценко. Проте в Росії не стихає шквал заяв про нібито черговий «бандерівський міф», якого насправді ніколи «нє било і бить нє магло».
Офіційно екіпаж бомбардувальника, пілотованого Даценком, загинув 19 квітня 1944 року під час нальоту на залізничну станцію окупованого німцями Львова. Однополчани героя засвідчили, що літак вибухнув у повітрі й ніхто з парашутом не вистрибнув. Отож, мовляв, розповідь танцівника Махмуда Есамбаєва, якого під час відвідин 1967 року племені ірокезів у Канаді вождь індіанців привітав словами «Здоровенькі були!», — чистісінька вигадка, вперше оприлюднена аж на початку1990-х, коли вже можна була розповідати будь-які міфи.
Насправді під час нічного бомбардування льотчики могли бачити лише те, що потрапляло у світло ворожих прожекторів, і вибухи зенітних снарядів та підбитих гітлерівцями літаків. Стосовно нібито запізнілої розповіді Есамбаєва, то, судячи із скасування вже запланованого перейменування села Чернечий Яр, у якому народився герой-льотчик, у Даценкове, танцюрист відразу повідомив про свою зустріч із нібито загиблим у роки війни льотчиком.
Іншого виходу в митця не було, адже індивідуальне спілкування радянських громадян за кордоном з іноземцями забороняли, а тому розповідь індіанського вождя чув не лише Есамбаєв. Це підтверджують свідчення рідних кінорежисера Тимофія Левчука й актриси Наталії Наум, які теж входили до складу делегації й під великим секретом поділилися почутою «таємницею» з найвірнішими людьми.
Навіть погоджуючись, що Даценко міг урятуватися з підбитого літака на парашуті, в Росії заперечують його втечу з полону, перехід фронту та відправлення до ГУЛАГу як завербованого ворогом зрадника. Мовляв, полонений льотчик-українець просто злякався повертатись на батьківщину і, опинившись на визволеній союзниками території Німеччини, «ізмєніл Родіне» й емігрував у Канаду.
На підтвердження посилаються на те, що Івана Даценка не позбавили звання Героя Радянського Союзу, отже не засуджували. Це справді так, але на відміну від документів про навчання і довоєнну службу майбутнього вождя ірокезів, які збереглися в архівних фондах, «лічного дєла» капітана-льотчика нема в матеріалах його рідного авіаполку. Замість особової справи є лише довідка про її вилучення ще в період війни органами НКВС.
Найімовірніше, льотчика, який зумів вирватися з полону і повернутися до своїх, відправили у табори під зовсім іншим прізвищем, розсудивши, що краще мертвий герой, ніж живий «прєдатєль». Єдиним порятунком була втеча. Шлях до європейської частини СРСР був довгим і надійно перекритим, а дорогу на схід фактично ніхто не охороняв, бо самотужки перейти Берингову протоку ослаблому зекові було неможливо. Крім того, місцеві кочові народи вже звикли повертати чужаків властям за винагороду — кілька мішків борошна, бо до війни втікали тільки запеклі кримінальники, від яких чукчам було лише лихо.
Однак Даценко в юності закінчив зооветеринарний технікум, а тому міг лікувати худобу і навіть людей. Це лише одна з версій того, як героєві-капітану вдалося перебратись в Америку і стати вождем індіанців у Канаді.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)
Ми в Google+