Марина ЮРЧАК: «Якщо кіно гідне, якісне, то мені цікаво зніматися в будь-якому жанрі»

Фільмографія Марини Юрчак налічує майже 20 створених образів у кіно. Здебільшого це епізодичні ролі. Славу та визнання їй принесла народна стрічка «Чорний козак» режисера Владислава Чабанюка, що вийшла у широкий прокат торік. Марина зіграла головну роль і була єдиною професійною акторкою, яка знялася в цій картині. «Урядовий кур’єр» запросив її  на зустріч, щоб дізнатися трохи більше і про «Чорного козака»,  і про її особисте та творче життя.

— Марино, знаємо, що історичний фентезі-фільм «Чорний козак» готували до випуску на широкий екран аж цілих десять років. Чи вірили, що кінострічка все-таки дійде до глядача?

— Усі, хто причетний до творення фільму «Чорний козак», працювали щиро, до останнього вірили, що стрічка побачить-таки світ.

— У цій картині ви втілили образ козацької вдови Ганни. Чим ця героїня вас передусім захопила, стала близькою?

— Важко провести межу між мною та героїнею, адже кінокартину знімали тривалий час. Ганна мені близька тим, що це проста українська жінка. «Жінки рід наш бережуть. Як треба козакам коней, то коней наліпимо і козаків на коні посадимо», — стверджується у фільмі. Це означає, що Ганна, як загалом українська жінка, не пасує перед труднощами, клопотами, може бути відчайдушною, берегинею домашнього вогнища й водночас долучатися до захисту рідної землі. Ці риси не можуть не імпонувати, вони мені аж ніяк не чужі.

— Українська жінка й роботи не боїться. У фільмі «Чорний козак» ви вміло замішуєте тісто, видається, що вам, столичній панянці, до снаги праця на селі. Майстер-класи брали?

— Справді, я народилася й живу в Києві, але майже щоліта відвідувала бабусю в селі. Тепер там живуть родичі, і я періодично до них їжджу. Проте, щиро кажучи, ніколи не долучалася до сільської роботи. Пригадую, в дитинстві підмовила двоюрідну сестру копати картоплю. Це був кінець травня, бульби тоді лише посадили. Її мати була не дуже рада такій допомозі. Але тісто вмію замісити, це нескладно, вдома теж готую, люблю пекти.

Під час знімання фільму хіба вчилася доїти корову. Цей епізод у стрічку не ввійшов, але я таки доїла. Уперше це спробувала, й у мене вийшло. Щоправда, у кінострічці сцена з доїнням корови є, проте дояркою там була дублерка.

Творити образ Ганни не побоялася, бо закінчила театральний виш, де мене навчали, що повинна пробувати різні ролі, перевтілюватися. Сільську дівчину грала в одній з вистав у театральному університеті, щоправда, хатньої роботи вона не робила. Усвідомлювала, що я, міська панянка, маю так себе налаштувати, аби мати вигляд сільської жінки. Утім, мабуть, на першій знімальній сесії мене таке питання турбувало. Потім, приходячи на майданчик, одягала стрій і автоматично ставала Ганною. Правдиво відчути себе в цій ролі мені допомагало саме оточення. До того ж ми «Чорного козака» знімали в Національному музеї народної архітектури та побуту України в Пирогові, в козацькому селищі «Мамаєва Слобода», у селі Легедзине на Черкащині, і це не могло не налаштувати мене на відповідну хвилю. Читачі, напевно, знають, що в Легедзиному діє музей трипільської культури. Наприкінці цьогорічного липня я вперше там узяла участь у толоці. Радість від замішування глини схожа на ту, коли стрибаєш по калюжах. Але тут усе відбувалося колективно та із суспільною користю. Адже робили дах для третьої трипільської хати на території музею.

— Зрештою, чимало жителів Легедзиного знялися і в «Чорному козаку». Та й загалом чи не всі актори — аматори, лише ви були єдиною професіоналкою. Це лоскотало вам душу?

— Ні, точно не лоскотало. Коли мені запропонували роль, то йшлося радше про аматорське кіно. Я пішла просто по досвід, прагнула зніматися. Гадала, буде лише для обмеженого перегляду, тож втішала себе: якщо зіграю щось трохи неякісно, то це не побачить велика кількість глядачів. Але що більше знімали, то очевидніше було, що залишуся-таки у фільмі, не кину цей проєкт. Усі робили все відповідально.

— До цього фільму у скількох кінострічках встигли знятися?

— Знялася в майже двадцятьох кінопроєктах, у яких мала переважно епізодичні ролі. Уперше на знімальний майданчик вийшла 2005 року, тоді зіграла в серіалі «Утьосов. Пісня завдовжки з життя». Згодом створювала образи картографістки, медсестри з обласної лікарні, секретарки, нареченої та інших персонажів. Тішуся, що вдалося знятися у  пригодницькій мелодрамі  Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (2012).

— Українське кіно вже піднялося з колін, сподіваємося, що не занепаде. Воно вас вражає? Що б вам хотілося в ньому зіграти?

— Завжди хотіла й мрію тепер зніматися в якісних драмах і навіть мелодрамах, історичних кінострічках.

— Бачите себе драматичною акторкою?

— Органічніше, гадаю, почуватимуся саме у драмі чи мелодрамі. Хотіла б спробувати себе в комедії. Утім, якщо це гідне кіно, то мені цікавий будь-який жанр.

— Після виходу в прокат «Чорного козака» ви стали активно їздити містами України, виступати на зустрічах із глядачами. Це додало вам натхнення, наснаги?

— Звісно, такі зустрічі завжди додають добру жменьку піднесення, надихають на творчу заповзятливість і водночас нагадують про значну перед глядачем відповідальність.

— Ким відчули себе після таких зустрічей?

— Актрисою. Почула дуже багато добрих слів про роль у фільмі «Чорний козак». До того навіть трохи сумнівалася, що моя Ганна буде такою, — мабуть, не вистачало віри в себе.

— Напевно, «Чорний козак» додав уваги й до вашої персони?

— Безперечно. І прихильників з’явилося більше.

— Пишуть, надокучають прихильники?

— Пишуть періодично. Тепер обережно ставлюся до додавання друзів, бо були такі моменти, коли ставало навіть трохи лячно.

— У коло друзів, не фейсбукових, а справжніх кого впустили?

— Це мої батьки, брат, дві подруги ще зі шкільних літ. З однією з подруг постійно подорожуємо, скажімо, цьогоріч були в Барселоні, Італії. Також відвідала Париж, але вже з батьками та братом.

— Розумію, що фільм «Чорний козак» став для вас на теперішньому творчому відрізку свіжим джерельним ковтком. А чи зумів змінити трохи щось у вашому житті?

— Змінив сильно. Було багато приємних моментів. Постійно згадую демонстрацію кінокартини в Черкасах. Це був перший показ, як-то кажуть, не для своїх. Мені тоді сказали, що я втілення української жіночності. Завдяки «Чорному козаку» мене познайомили з акторською аґенцією «АБА Студія», запропонували контракт. У мене з’явився агент, сподіваюся, буде більше роботи.

— Останніми місяцями працювали на якомусь знімальному майданчику?

— Наприкінці серпня знялася в соціальній рекламі проти домашнього насильства. Приємно, що не просто заробила гроші, а й взяла участь у суспільно корисному проєкті.

— На театральну сцену не прагнете вийти?

— Хочу. Але її важко знайти.

— Ви з театральної родини?

— Ні. Мій батько — інженер-конструктор, мати  — товарознавець.

— Чому вам захотілося піти в актори?

— З дитинства хотілося. Хоч тоді це була мрія абстрактна, але  я брала участь у різних шкільних заходах, вірші читала. До Київського національного університету театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого вступила з першого разу. Потрапила на акторський курс Едуарда Митницького. Проте після закінчення школи спочатку стала студенткою Київського політехнічного інституту, повчилася три місяці й збагнула, що мені там не цікаво.

— Який факультет у КПІ обрали?

— Факультет енергозбереження та енергоменеджменту.

— Хотіли бути інженером, як батько?

— У мене непогано було з математикою, навчалася в технічному ліцеї, готувалася до вступу і стала студенткою. Але мені, крім математики, були цікаві зі шкільних предметів ще й історія, українська література, захоплювалася мистецтвом.

— Де тепер працюєте?

— Мій пріоритет — акторська професія. Тож заробляю зйомками, а в перервах між ними моя робота — проби та акторські тренінги.

— Пензля в руках не тримаєте?

— Ні. Маю дві картини, які написала олійними фарбами ще років з десять тому. Правду кажучи, є бажання повернутися до мольберта, але часу ніяк не знаходжу.

— Власну сім’ю вже створили?

— Ще ні.

— Які ваші захоплення?

— У мене є собака породи джек рассел тер’єр на кличку Норман. Він приносить мені багато радощів.

— Собаки — захоплення з дитинства?

— Ні. Це мій перший собака, йому п’ять років. У дитинстві в мене були папуги, хом’яки, черепаха. Собаку подарували на день народження.

— Знаю, що вас привабила йога.

— Про неї як про гармонію душі та тіла дізналася більше, ще навчаючись в університеті. Згодом стала її освоювати.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Марина ЮРЧАК.  Народилася 23 серпня 1984 року в Києві. 2006 року закінчила Київський національний університет театру, кіно та телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Знялася в майже 20 кінопроєктах. Головну роль зіграла у народному українському історичному фентезі-фільмі «Чорний козак», що вийшов на екрани країни торік.