Ніби тільки вчора розмовляла з Олександром Суліцьким. Він поспішав, адже батальйон територіальної самооборони Рівненщини «Горинь», до якого записався добровольцем, саме вирушав у зону АТО. «Ви можете телефонувати мені на цей номер», — сказав упевнено, з надією. Картаю себе за те, що не встигла зателефонувати, аби підтримати духом, передати привіт від земляків…

Минулого тижня до землі прибила звістка — Олександр загинув. Не врятував, на жаль, і бронежилет, який турботливо спорядили для нього земляки і який він напередодні випробував. У 36-річного чоловіка осиротіла донечка…

Скільки їх, таких несправедливих смертей, може витримати людська психіка? Як нам, матерям, не зійти на масовий психоз? Якою ковдрою закритися від цього лиха? І де взагалі брати сили жити і вірити в кращу долю? Рій запитань не дає спокійно заснути вже не перший місяць: жалить так боляче, що депресія вочевидь уже стала хронічною. Заспокійливе не допомагає: невже сідати на антидепресанти?

На якийсь день-два мені додала сили інша Мати — викладач Наталія Волошина, яка нещодавно втратила єдиного сина: її Ігор пішов добровольцем у зону АТО. Як і Олександр Суліцький, героїчно загинув за Україну. Мати розповіла, що в окремих рівненських установах, до яких тепер заходить у справах, почувши прізвище, їй щиро дякують за героя і навіть віддають честь…

Сама ж Наталя одразу стала волонтером. Утім, вона не лише збирає допомогу від небайдужих людей: 10 тисяч гривень, які виділила їй міська влада, вона розділила навпіл — одну частину віддала на лікування поранених синів інших матерів у Рівненському військовому госпіталі, другу — на закупівлю необхідного спорядження для батальйону, в якому служив її син. Інші матері навіть допомогли їй зі спеціальними нашивками: «Від сім’ї Волошиних» — так і поїхав вантаж на схід.

— Для себе я обрала таку філософію: мій син живий, просто він в іншому вимірі. Я спілкуюся з ним як із живим, розповідаю про все, що нас оточує, коментую події. І це тримає мене на білому світі. А ще — бажання робити добро для хлопців-героїв, завдяки яким інші діти та матері можуть спати спокійно…

Першого вересня вона прийде в студентську аудиторію — на неї дивитимуться сотні допитливих очей. І найголовніший урок, який вона для них проведе, буде урок її життєвої мудрості та незламної материнської сили.

На Спаса знову був дзвінок від матері: на щастя, всі її найближчі родичі живі-здорові. «Але нерви здають, не витримує психіка, коли бачиш і усвідомлюєш, що Україна втрачає своїх кращих синів, — знову роз’ятрила глибоку душевну рану. — Прошу, бийте в усі дзвони, пишіть у своїй газеті: нехай перші керівники держави активніше працюють на мир, адже його нам обіцяли на виборах. Чому поруч із нашими немає їхніх синів, дітей народних депутатів? Матері на зриві, вони вже не пам’ятають себе від болю, горя та сліз…»