ДАТА

У Національній спілці письменників вшанували пам'ять видатного українського письменника, перекладача, поета Анатоля Перепаді

Відзначення ювілейної дати унікального інтелектуала сучасності, якого трагічний випадок так рано забрав від нас, триватиме до кінця року. А зустріч, організована і шляхетно проведена другом письменника поетом Миколою Сомом, за участі літераторів, перекладачів, столичних бібліотекарів та всіх шанувальників талановитого майстра, відбулася в настрої спогадів більше усміхнених, ніж журливих, що й дало відчуття його живої присутності, бо Анатоль Перепадя мав таку саму ясну усмішку в житті за будь-яких обставин, як нині усміхався нам із портрета на сцені. Вже під час двогодинних спогадів виникла ідея створення книги про українського перекладача найвищого світового рівня. Я ж пропоную читачам мої нотатки та одне з інтерв'ю, які провела в живому ефірі радіо з незабутнім Анатолем Перепадею.
 
... Він виринав з жебоніння літературних вечірок і вернісажів якимось нетутешнім світлим образом незіставного з нашим часом романтика, у шалику, пов'язаному також на французький кшталт, - і в тім читався прустівський підхід, і як віньєтка струменіла уявна приставка "маркіз де..." Йому це пасувало. Хоч сам - весь осердя української щирості й доброти, що своїм талантом відкрив нам сяючий океан рідної мови, котрою лиш і можна достойно передати блиск світових літературних шедеврів.
 
Уславлені твори зарубіжного письменства і філософської думки відкриті українському читачу з легкого пера незабутнього Анатоля Перепаді. Лауреат численних перекладацьких премій, зокрема, двічі премії "Сковорода", яку Амбасада Франції присуджує за кращий переклад у рамках однойменної програми, Кавалер французького Ордену мистецтва й літератури Золотих Пальм, Французько-української премії імені М. Зерова.
 
Марсель Пруст, Мішель Монтень, Клодель, Моравіа, Сент-Екзюпері, Моріак... Список авторів сягає за тридцять імен - світ їхніх літературних творів став його світом. І мене інколи не полишало враження, що цей чоловік із сяючим дитинним поглядом фізично перебував у тих віддалених часових просторах, легко мандруючи з Авіньйона "В рік - тисяча і триста двадцять сьомий/ дня шостого у квітні вранці рано" услід за Петраркою, і так само мимохіть, матеріалізуючи природне світло якоїсь ранкової бесіди з Монтенем через безпосередню манеру його письма.
 
"Проби" Монтеня - завжди суголосні будь-якому часу, суспільству, тому що мистецтво спілкування продовжує жити. Продовжують жити й записані радіозустрічі з Анатолем Перепадею, і його вислови у цій статті я наводжу дослівно саме за цими живими бесідами в ефірі. Про Монтеня перекладач сказав так: "Він першим заговорив про самого себе, це по суті його автопортрет, усі три книги присвячені одній особі, а саме авторові цих "Проб" - Монтеню.
 
І процитував улюблений фрагмент: "Скільки краси цих юрливих відбігів в цьому розмаїтті. Стиль мій і дотеп вештаються в ногу. Треба допустити собі трохи шаленства, хто не хоче впасти в стільки і більше глупоти, так свідчать і приписи майстрів, і ще більше їхні приклади. Тисячі поетів плентаються й шкутильгають прозаїчною стопою, а найліпша проза старожитніх видань осяває всюди якоюсь міццю і сміливістю. Стара теологія - вся поезія. І перша філософія. Це первісна мова богів".
 
Я ж аплодувала перекладу, словам, які квітково несли кожне свій аромат, викликали усмішку, ностальгію, ніжну печаль. Спілкуючись з Анатолем Перепадею в прямому ефірі, я зауважила, що наш мовний простір нині силоміць наповнений неякісними журналістськими і почасти літературними текстами, видається мені якимось болотистим, драглистим, а мова його перекладів поповнює ті озонні втрати. Читаючи Марселя Пруста "У пошуках втраченого часу", я занурилася в іншу лексику, відчула, що вона гоїть мене, сприймаючи цю мову як еліксир. Анатоль Перепадя відгукнувся на це так:
 
- Не будемо дивитися так песимістично.
 
Ясно, що досадно, коли чуєш серед молоді й таке, що це "теляча" мова наша рідна. Я розумію, що вони мають на увазі під "телячою", що вона ніжно звучить, але вона має дуже багато регістрів, наша рідна, може по-всякому звучати. І команди можна гарно віддавати. Ось хоча б "кроком руш".
 
В. Д.: Повернімося до того, по чому ми можемо не тільки вирівнювати досконалість мовну, а й інтелект, дух - про переклад "Проб" Монтеня. Ви сказали, що там навіть ніби українська мова "на виріст".
 
А. Перепадя: Ну, так, ніби на виріст, але ось, наприклад, Вадим Скуратівський, який писав післямову (він, до речі, писав і до мого перекладу "Гаргантюа і Пантагрюеля"), настільки захопився цим перекладом і сказав, що за мною числиться такий подвиг, що нібито я відтворив середньоукраїнську мову. І я собі подумав, а чому б мені не "кандидувати" себе на якусь вчену ступінь філологічну, якщо я винахідник середньоукраїнської мови?
 
В. Д.: У Монтеня набираєшся не тільки мудрості, адже він акумулює у "Пробах" вислови багатьох філософів, але він ще й проявляє себе так зворушливо, що думаєш: "Та це ж він і про мене пише...". Як ось: "А що всі інші балачки наганяють на мене сон і я слухаю їх через верх. І часто трапляється серед таких марних і оклепаних розмов, розмов для годиться говорити і відповідати ні в тин ні в ворота. Такі дурниці були б дурні й смішні навіть в устах дитини". Тобто, людина не соромиться зізнатися в тому, що там, де закінчується пошук розуму і доцільності цієї розмови, ти слухаєш знічев'я, абияк підтримати її.
 
А. Перепадя: Так, він уперше заговорив про самого себе. Це по суті автопортрет він намалював. Усі ці три книги власне присвячені одній особі, а саме авторові цих "Проб" Монтеню. Я дуже багато відгуків маю на це видання. І, зокрема, мене дуже тішить, що мій друг і перекладач Євген Попович (на жаль, він пішов від нас нещодавно) зізнався мені, що він читав Монтеня і дуже радів. Для мене не роман був, не поезія важливими, а саме есеїстика. Ось цей жанр, який започаткував саме Монтень. І дуже багато в мене читачів, які це з задоволенням читають. Ось третій том, на мою думку, найсильніший з усіх книг.
 
В. Д.: Позаяк я говорила сьогодні і про Марселя Пруста, то поряд із вишуканим тонким перекладом, як мені здається, Ви в цих текстах не втратили авторське, психологічно вивірене відчуття зв'язку: автор-читач. Я просто аплодувала вашому перекладу і тим українським словам, які так вдало передавали ці ситуації.
 
А. Перепадя: Я не публіцист, і якщо можу допомагати людям, то тільки духовним хлібом. До того ж, я людина з передчуттями, і в мене завжди було передчуття раніше, що я житиму в незалежній Україні, ще в хрущовські часи. А тепер є передчуття, що Україна буде така ж багата, як Франція, і що в українській літературі будуть такі ж письменники, як у французькій.
 
В. Д.: Ви завершуєте переклад Петрарки. "Очі і коси донни ще недостойно оспівані" гласить квінтесенція одного із сонетів.
 
А. Перепадя: Це не квінтесенція, це від перекладача. Щоб полегшити сприймання віршів. Це я побачив у французів. Там барон ХVІІ століття перекладав Петрарку на французьку і від себе теж так понаписував, побачив, що воно сприймається. Петрарка написав цю книгу, якщо ви почуєте "volgare", то це є людова народна мова. Знаменитий італійський петраркіст професор Марко Сантагата, який написав передмову до мого перекладу, зазначає, що в історії поезії книга канцоньєре Петрарки була, як Коперніковська революція. До Петрарки існувала куртуазна поезія, розглядалася як явище соціальне: поет виступав у супроводі музики, вів діалог, відбувався обмін. А в Петрарки ми бачимо суб'єктивний дискурс, суб'єктивний текст. Отже, поезія Петрарки пориває із соціальним виміром. Вона самотня, ізольована, замикається у взаєминах між "я" і об'єктом свого бажання. Соціальний вимір замінено виміром внутрішнім.
 
В. Д.: Тобто він дуже сучасний нам...
 
А. Перепадя: Так, тому що зараз у нас дуже сильна молода література із суб'єктивним дискурсом. Я виростав в українському місті, хоч і шахтарському, це Олександрія, навіть недавно був там: діти спілкуються українською, у залізничній касі звертаються українською. Мені прикро, що українська розмовна в багатьох звучить як суржик. А мова, якою я працюю, мова письма зараз, повірте мені, бурхливо розвивається. Тому що раніше були такі цензори мовні. Коли я працював у видавництві, присилали списки заборонених слів. Туди потрапляли слова, які не мали еквіваленту в російській мові. Це робилося, аби наша мова і переклади не перевершували розмаїттям лексики. Зараз уже цензури немає, а тим паче я сам звернув увагу на реакцію до моєї мови. Ще як виходив Пруст, журналісти сприймали насторожено, навіть вороже, а потім, читаючи, мабуть, звикли. А я помітив, що перемандровують деякі слова у наші вже романи нові.
Валентина ДАВИДЕНКО