Письменник
Андрій КУРКОВ

Писати про Андрія Куркова можна годинами і "кілометрами". Щоправда, прозаїк не "висиджує" сторінки за комп'ютером, але працює багато і постійно. Водночас не цурається книжкових виставок, конкурсів, зустрічей з читачами. Бачився з ним у Тернополі, Львові, Києві і, звісно, в Сумах. Утім, географія мандрівок Андрія значно ширша. Він періодично навідується то до Франції, то Німеччини, то взагалі на інший континент. Недавно озвався з Туреччини, куди їздив у видавничих справах і звідки надіслав нові світлини.

- Андрію, ви один з тих письменників, які живуть виключно на літературні гонорари. Для нинішніх часів це рідкість. Наскільки вдається забезпечувати матеріальний добробут родини і водночас незалежність від заробітків побічною працею, наприклад, журналістською чи перекладацькою?

- Протягом останніх років я і справді живу тільки на гонорари за книжки, хоч це не означає, що не займаюся тією ж журналістикою. Пишу колонки, інколи статті, але це вже більше схоже на хобі, бо навіть ті маленькі грошові винагороди, належні за роботу, редакції газет і журналів часом довго або й узагалі не виплачують. Так сталося із сайтом "Обозреватель", для якого написав кілька матеріалів, але обіцяного так і не одержав. Тому не можу вважати журналістику додатковим заробітком. Уся надія на книжки, з якими ситуація проста і конкретна. Порядні видавці регулярно перераховують відсотки з реалізованого накладу, на ці гроші й живемо. Хоч дружина працює і робить свій вагомий внесок до сімейного бюджету.

- У вас, як на сьогодні, багатодітна сім'я - троє дітей. Маєте дружину англійку. Самі володієте кількома мовами, в тому числі японською. Як спілкуєтеся в побуті? Чи домінує якась із мов, наприклад, російська або англійська? Чи знають рідні українську?

- У нас удома все просто і зрозуміло. Дружина спілкується з дітьми англійською, я - переважно російською, а навчаються вони в українській школі, де викладають також англійську і німецьку. Як бачите, в активі щонайменше три мови. Коли нам з дружиною треба про щось поговорити, наприклад, куди поклали цукерки, і щоб діти не знали, переходимо на французьку.

- У вашій біографії є цікавий рядок про роботу охоронцем в одеській колонії N 5. Чи допоміг цей досвід і як саме?

- Справді, там я проходив армійську службу у внутрішніх військах, мені було 23 роки, тобто сприймав військові обов'язки як сформована людина. Для письменника будь-який екстремальний або просто активний досвід завжди цінний і корисний. Одеський - не виняток. Але для мене значно цінніші враження від перебування в Югославії, коли там точилися воєнні дії. Побачене, пережите, почуте і відчуте використовую у своїх романах.

- Наскільки поділяєте думку про те, що нинішня вітчизняна література переживає кризу і перебуває в занепаді? Якщо ні, то охарактеризуйте її стан у контексті європейської літератури. Іншими словами, хто ще із нинішніх авторів України міг би скласти гідну конкуренцію принаймні на просторах СНД?

- Про конкуренцію говорити не буду, бо вона існує тільки всередині комерційно-жанрової літератури. В Росії, наприклад, Олександра Мариніна конкурує за читача з Дар'єю Донцовою, хоч, за великим рахунком, у них майже одна й та сама аудиторія. Щодо вітчизняного літературного процесу, то він трішки пригальмував - принаймні порівняно з початком цього століття. Але молоде покоління українських письменників значно активніше, ніж, наприклад, у Польщі чи Росії.

Водночас наша пишуча молодь утратила драйв, і тон задають майстри слова старшого покоління. Окремим, дуже помітним феноменом стала Люко Дашвар, яка створила власну аудиторію з тих, хто раніше любив мексиканські серіали. Але з усією відповідальністю стверджую, що занепаду немає. Особливий інтерес до книг виявляє студентство. В цьому заслуга Сергія Жадана, Ірени Карпи, Світлани Поволяєвої, Тетяни Малярчук, Євгена Положія, які розбудили таку зацікавленість. Студенти самі виявляють ініціативу, створюють літературні клуби, запрошують на зустрічі письменників. Такі формування є в Києві - Національному авіаційному університеті, Педагогічному імені М. Драгоманова. Та й у вас у Сумах активні і вдячні слухачі - в Українській академії банківської справи НБУ, державному та педагогічному університеті імені А. Макаренка. Я там виступав, і мене приємно вразили сумські студенти.

- Новий роман "Садівник з Очакова" викликав жвавий інтерес серед читачів. Це правда, що спершу він мав інше закінчення?

- Майже правда. Спершу я писав твір за домовленістю з мережею "Велика кишеня". Щомісяця на останній сторінці їхньої газети друкувалося продовження, за які навіть одержував гонорар. Але одного разу мене попередили, що пора ставити крапку, бо газетну площу продають під рекламні матеріали. Довелося "скорочуватися". Після цього відчув якийсь дискомфорт, бо раптовий фінал мене не влаштовував. Мучився кілька місяців, аж доки взявся переписувати майже весь роман, за винятком початку. І починав писати в Очакові, й закінчував там. До речі, минулого літа майже три тижні відпочивали в цьому місті всією сім'єю. Вранці вибігав з будиночка, купався, а потім сідав за комп'ютер - щодня писав протягом 12 годин.

- А як відстежуєте переклади своїх творів? Адже не просто донести до читача письменницький задум?

- Усе залежить від майстерності перекладача і багатства тієї чи тієї мови. Прагну співпрацювати з досвідченими філологами, які відчувають мову, сюжет, ті чи ті тонкощі. До того ж твори перекладаються не з мови на мову, а з культури на культуру. Наприклад, складно інтерпретувати анекдоти. Окрім цього, в кожній країні існують своєрідні "бзики", з якими доводиться рахуватися. В тій же Англії дуже потужний громадський рух на захист лисиць. У моєму романі "Гра у відрізаний палець" є епізод, коли збивають машиною лисицю, вкидають до багажника... При перекладі через політкоректність ці абзаци вилучили з тексту.

- Наскільки складно передбачити долю книжки, тобто чи стане вона бестселером?

- По суті, неможливо, бо спрацьовують десятки чинників. Та й видавництва доволі часто помиляються, відмовляючи друкувати той чи той рукопис. Наприклад, Патрік Зюскінд свого "Парфумера" пропонував майже 30 видавництвам, аж доки книга вийшла у світ і набула такого розголосу.

- До речі, а вам важко пробиватися до читача?

- Зараз - ні. А починав непросто. Мій перший рукопис погодилося взяти одне видавництво після того, як я протягом кількох років написав близько тисячі листів, на більшість з яких одержав відмову.

- Чи не запитують, чому не пишете українською мовою?

- Чого ж, запитують. Моя рідна мова - російська, я -етнічний росіянин, політичний українець і її патріот, але не націонал-патріот. Важливо, щоб угорці, кримські татари, росіяни, представники інших національностей, які живуть тут, почувалися комфортно і в лінгвістичному відношенні. Якщо всіх змушувати писати українською, то це буде погана мова. Не можна змушувати людей ставати штучними професійними патріотами, це лише шкодитиме державі.

- А де і коли найкраще працюється?

- Перебирати і вибирати не доводиться. Як тільки випадає можливість, сідаю за роботу - у літаку, готелі, вдома. Хоч у Києві намагаюся побільше часу проводити з дружиною, дітьми. До умов зовсім не вибагливий, але комфортніше почуваюся взимку і навесні - коли прохолодно.

- Ваше хобі - колекціонування грамофонів і патефонів. Звідки таке захоплення і що маєте в колекції?

- Взагалі в мене багато захоплень - грамофони і патефони лише одне з них. Приваблює насамперед можливість чути справжній, а не електричний звук з епохи, що давно минула. Маю багато раритетних платівок, у тому числі прижиттєві записи Шаляпіна, Карузо, Утьосова, Марка Бернеса... Залюбки слухаю старі опери і оперети. Але звертаюся до них нечасто, бо дуже швидко псуються голки. Однієї вистачає на 4-5 платівок, а потім починають псувати звукову доріжку.

Мені дуже імпонує поняття "дихання епохи", але його, це дихання, можуть зберігати далеко не всі речі. Наприклад, офісні меблі не мають душі, хоч старі меблі в мене є, здебільшого подаровані. Антикваріат і є голосом минулого.

- Ви прийшли до 50-річного ювілею, що є приводом підсумувати певну частину життя. Якось сказали, що кращі твори вже написали. Можливо, поспішили з таким висновком?

- Тільки час розсудить, наскільки правий з прогнозом. З одного боку, я задоволений недавнім романом "Садівник з Очакова", з радістю працюю над новим твором. А з іншого, вже немає тієї енергії, з якою творив "Географію одиночного пострілу" чи "Бікфордів світ". Їм я віддав відповідно 7 і 4 роки творчого життя.

- Якщо не секрет, про що буде новий роман?

- Це містичний твір у стилі фільмів Хічкока. Дія відбувається у Львові, який мені дуже подобається. Кілька персонажів цілком реальні. Таким чином хочу віддячити місту, як нещодавно Очакову.

ДОСЬЄ "УК"

Андрій КУРКОВ. Народився 23 квітня 1961 року в селі Будогощ Ленінградської області. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов та школу перекладачів японської мови. Прозаїк, кіносценарист. Пише російською мовою. Автор майже 20 романів та повістей, у тому числі для дітей. Член Національної спілки письменників України, Спілки кінематографістів, англійського ПЕН-клубу. 1997 року названий серед трьох кращих сценаристів Європи. Наприкінці 90-х роман "Пікнік на льоду" став першою книжкою в СНД, що ввійшла до десятки європейських бестселерів. Лауреат низки міжнародних літературних премій. Твори перекладені майже 30 мовами світу. За кількістю перекладів і загальним накладом виданих книжок найпопулярніший сучасний письменник України.