«Як я малим збирався навесні іти у світ незнаними шляхами, сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками», — ці слова з відомої пісні «Два кольори» щемним болем віддаються у серці, коли згадую мою неньку, яка свого часу також вишила мені сорочку і рушник на щастя, на долю дала.
Щодня дивлюся на цей рушник і в уяві спливають нелегкі повоєнні роки дитинства. Голодний 1947 рік, коли
нічого було з’їсти, від голоду паморочилася голова, не було сили ходити, а треба ж нарвати на леваді щавлю, проростів очерету, накопати корінців козельків (так називали у нас рослину, схожу на кульбабу), піймати в копанці рибки, яка залишалася після великої весняної повені того року. Все це було основною поживою, а пізніше — квіти білої акації, потім ягоди шовковиці, яким не давали дозріти.
Та спасінням був мамин скромний пайок — три кілограми житніх висівок, які вона одержувала, працюючи вишивальницею у філії Черкаської фабрики художньої вишивки ім. Лесі Українки. Мама замочувала жменьку цих висівок, кидала туди щавель, листя щириці, лободи, а пізніше гичку буряків і варила так званий суп. А якщо вдавалося піймати рибку, то це було щастя, бо плавали на поверхні цього варива маленькі краплинки жиру.
А ще пекла так звані оладки з крохмалю, добутого з картоплі, яка була в кагатах, закладених на території колгоспного двору ще до війни. Ось із цих уже муміфікованих бульб добували грудочку крохмалю з неприємним запахом, додавали туди подрібненої зелені або ж розмелених жолудів, і мама пекла оладки.
Минав час, росла молоденька картопелька, огірочки, помідори, дозрівало на городі жито. І яка ж то була радість, коли на жорнах змололи зерна і бабуся на капустяних листках спекла житнього хліба. Пахощі з димаря спричинялись до непритомності — так хотілося того хліба.
Мама вставала надто рано, бо треба було щось прополоти на городі, зварити суп, та ще й бабуся в голодному 1933 році повністю втратила зір. Ще тільки розвиднялося, а мама вже сідала до віконця і вишивала… Жіночі і чоловічі сорочки, блузки, простирадла, наволочки, підодіяльники й інше — на все це був план, і його треба було виконувати. Тому зранку, щойно зійшло сонечко, й увечері до самого заходу все шила і шила. І згадувалися мені рядки з вірша Павла Грабовського, які ми вивчали в школі: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти? З раннього ранку до пізньої ніченьки голкою денно верти».
Вона вишивала, а я всіляко старався допомагати по господарству: прополював грядки на городі, збирав огірки, помідори, збирав і сушив сливи (у нас їх тоді було багато). Крім цього, ходив з іншими дітьми в колгосп збирати колоски після жнив, насіння кок-сагизу (таку культуру тоді вирощували).
А ще вирощували в колгоспі коноплі, і в кожну сільську хату давали їх уже вимочені, а нам доводилося їх очищувати від костриці, прясти волокно і з нього ткати полотно (ткацький верстат мав не кожний). Виробництво полотна — то був непростий технологічний процес, який потребував багато праці і здоров’я.
Моїм завданням було відбілювати полотно, бо після верстата воно набувало ледь коричневого кольору. Суть відбілювання полягала в тому, що смужку полотна завширшки метр, а довжиною близько 10—15 метрів я розстеляв на споришевій доріжці, а потім носив із сусідового колодязя воду і поливав його. Коли полотно висихало, перевертав його на другий бік і знову поливав. І так до вечора. На сонці воно висихало швидко. Цю процедуру доводилося виконувати щоденно, за сонячної і спекотної погоди — упродовж тижня. Все залежало від того, як швидко відбілиться на сонці полотно. Після відбілювання із своєї частини полотна мама шила натільні сорочки. Мені пошила коротенькі штанці, торбинку, в якій до школи я носив книжки, зошити, ручку, олівець і чорнильницю. А торбинку, щоб не була маркою, пофарбувала відваром ягід бузини.
У вільні хвилини мама вишивала рушники без трафарету, щось тихенько рахувала, так і не зрозумів її загадки. Дивлячись на мамині художні витвори, якось спитав її: «Мамо, а ти вишиєш мені сорочку з квитицею?» — чомусь я говорив не китиця, а квитиця. «Обов’язково, синочку, вишию. Трішки підростеш і вишию»,— відповіла мама.
І з яким хвилюванням я одягав її вперше, вишиту червоними і чорними нитками, із вкрапленням зелених хрестиків на полотні, яке сам і відбілював, з красивою китицею із кольорових ниток.
Пролетіли, як баскі коні, роки, вицвіли голубі мамині очі, та не вицвіли вишиті нею узори. І завжди, коли одягаю сорочку, якось по-особливому щемно стає на душі, і мимоволі спадають на думку слова з відомої пісні Наталії Май: «я її до серденька пригортаю».
Сім років, як пішла за межі вічності моя мама. Її вишиванка — це мій оберіг, моя святиня. Одягаю її на великі свята, щороку на свято вишиванок. І обов’язково на день пам’яті померлих, коли їду на Черкащину, в рідне село Мошни. Під час однієї з останніх наших зустрічей мама попросила: «Колю, коли мене не стане, все одно приїжджай: на могилку».
І я приїжджаю, виконуючи її заповіт, а свій синівський обов’язок.
Микола ОПАРА,
професор Полтавської державної аграрної академії,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+