Сьогодні виповнилося б 80 років видатному поету, публіцистові, Героєві України Василеві Стусу. Публікуємо про нього спогади людей, яким випало щастя хай і короткого знайомства, але воно запам’яталося на все життя.

Зберігаю газету «Соціалістичний Донбас» від 5 травня 1961 року. На другій сторінці надруковано мій вірш «Багатотиражка», присвячений тодішньому Дню преси. Його підготував до друку літературний працівник цієї газети Василь Стус.

Сталося так, що у восьмому класі моїм класним керівником був учитель української літератури Костянтин Тесленко. До речі, племінник письменника Архипа Тесленка. Він так викладав предмет, що нашими улюбленими поетами стали Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Володимир Сосюра. Під впливом уроків Костянтина Макаровича почав писати вірші. На випускному вечорі кілька з них прочитав зі сцени. Їх почув кореспондент шахтної багатотиражки, який прийшов робити репортаж, і сказав мені: «Я йду працювати на обласне телебачення, а тебе запропоную на своє місце».

Сватання відбулось. Однак попрацювати довелося лише місяць: на мою посаду призначили випускницю факультету журналістики, а я влаштувався працювати в шахту. Перед спуском у копальню постійно спостерігав, як читали газету гірники. І народилися такі рядки: «До гулкого кашля затяжки. В нарядной тесно разговорам. За чтением многотиражки сидят полукругом шахтеры». Коли вірш завершив, то надіслав його до редакції обласної газети, і він потрапив до Василя Стуса.

Василь Стус. 18 січня 1960 року. м. Лубни. Полтавщина.

Путівку в життя дали вчителі української

А особисто з ним познайомився так: він навчався в одному класі з моїм старшим братом у донецькій школі № 75. І в них теж викладав Костянтин Тесленко, а українську мову — його дружина Марія Лісовська. Вони й дали путівку в літературне життя Василеві Стусу.

Якось брат повернувся додому засмучений, пояснивши, що Костянтина Тесленка на тролейбусній зупинці травмувала штанга, яка несподівано зіскочила з дротів. «Швидка» відвезла його до лікарні. Звістка про це облетіла учнів Тесленка. Василь Стус запропонував відвідати Костянтина Макаровича, коли той повернувся додому. Брат і мене взяв із собою.

Подружжя мешкало в одноповерховому будинку барачного типу. Перед хвірткою Василь звернувся до однокласників: «Піду попереджу Костянтина Макаровича». Потім ми увійшли до невеликої кімнати, більшу частину якої займала плита. На стінах до стелі — полиці з книжками. Голена голова Костянтина Макаровича була забинтована. Він підвівся з-за столу й усміхнувся: «Втік із лікарні. Вдома швидше рана загоїться. А ви сідайте хто де зможе». А потім пили чай із сушками і цукерками-подушечками.

Свій шлях обрав свідомо

Запам’ятався і вірш Василя Стуса в обласній газеті «Радянська Донеччина» за червень 1963 року, яку перечитував, коли, навчаючись у військовому училищі, приїхав на канікули до батьків. Там були такі рядки:

Ти вже не згинеш,

ти двожилава,

Земля, рабована віками,

і не скарать тебе

душителям

сибірами і соловками.

Подумав тоді: невже це той самий Василь, якого бачив кілька років тому у квартирі свого колишнього класного керівника? Брат підтвердив: так, це він.

Скажу щиро: ті поетичні рядки вразили мене. Доти я ще жодного разу ніде не читав про те, що в нашій радянській дійсності може бути якесь поневолення Сибірами, Соловками. А через багато років зрозумів: рядки, написані поетом ще в 1963 році, вже на той час були пророчими, своєрідним епіграфом першої поетичної збірки «Зимові дерева». Вона вийшла друком у столиці, а її рядки щодо непокори душителям свободи стали для Стуса дороговказом.

Його позиція — вияв мужності, сили духу поета-патріота, яких не зламали ні переслідування, ні Колима, ні карцер в’язниці в Пермській області. З неї він пішов у безсмертя.

Насамкінець.На Донеччині чимало зробили для увічнення пам’яті поета. У Горлівці, де він працював учителем, 2002-го створили історико-літературний музей Василя Стуса, на алеї його імені встановили пам’ятний камінь. Відкрили музей і в колишній школі №75. Свого часу я відвідав його. Перед входом у приміщення було встановлено меморіальну дошку: тут у 1950-х навчався Василь Стус. А сам музей розмістили у класі, з якого майбутній поет розпочав шлях у доросле життя. Пригадую, з яким хвилюванням знайомився з експонатами музею, мовчки постояв біля парти, за якою він сидів у 10 класі. Доторкнувся на шкільному подвір’ї до височенних кленів, які колись він посадив з однокласниками. Мені здалося, що вони зберігають тепло його рук. Не знаю, чи торкнулася брудна рука донецьких бойовиків експонатів шкільного музею. Але достеменно відомо, що вони осквернили меморіальну дошку на честь поета, встановлену на приміщенні донецького вишу, де він навчався. Та одне можу сказати з упевненістю: ім’я Василя Стуса ввійшло в новітню українську історію. Як сонця не можна заслонити рукою, так ніхто і ніколи не здатний перекреслити велич цієї постаті. 

Володимир ЧІКАЛІН,
заслужений журналіст України, 
для «Урядового кур’єра»

Два місяці в Таужному

НЕВІДОМЕ. Дослідники творчості обійшли увагою цей короткий період життя поета

Тетяна та Ігор ЯВОРСЬКІ
для «Урядового кур’єра»

Були в житті Василя Стуса два місяці 1959 року, обійдені дослідниками його творчості, тож маловідомі для широкого загалу. «Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився од студентського схимництва… Тоді ж — перші друковані вірші — 1959 рік», — написав Василь Стус в автобіографічному нарисі «Двоє слів читачеві».

Гайворонський район сучасної Кіровоградщини — територія колишнього Гайсинського повіту Кам’янець-Подільської губернії, пізніше — Одеської області (Василь Стус родом із Гайсинського району Вінниччини). Село Таужне. Саме сюди і прибув викладати українську мову та літературу в місцевій семирічці 21-річний випускник донецького педінституту Василь Стус.

Любов Савчук, колишня вчителька англійської мови у заваллівській середній школі, а нині пенсіонерка, і колишня вчителька початкових класів сальківської Людмила Маєвська (Денисюк) бережуть у пам’яті світлий образ Василя Стуса. Бо випало щастя знати його ті два місяці вчителювання в Таужному. Коротке, наче спалах, знайомство. Чи згадував Василь дівчат? Так. Писав листи з армії — довгі, з ліричними відступами. Вони не збереглися. Лише листівочка — вітання з Першотравнем нагадує Любові Матвіївні про пережите. На звороті Василь вивів: «Шановна Любо! Вітаю тебе з днем 1-го Травня. Бажаю тобі зустріти щастя в цій весні погожій. 26.4.60 р. Василь».

ВІРШІ ІЗ ЗАПИСНИКА

Записник у коричневій обкладинці Любов Савчук має за святиню. Бо чисті аркуші його вперше були заповнені поезією Василя Стуса. Два вірші: «Порив» і «Резигнація». Під останнім рядком першого — розмашистий напис нашвидкуруч: «Писано 15.Х.59 р. на згадку Любові Матвіївні. В. Стус».

Вірш «Порив» увійшов до першої поетичної збірки «Зимові дерева», яку видрукувано за кордоном. А 34-річного Василя Стуса засудили як злісного ворога радянського ладу — за вірші, за громадянську чесність.

Віршем «Порив» відкривається й посмертна збірка поета «Дорога болю», відзначена Шевченківською премією 1991 року. Проте в ньому нема строфи, яку Василь написав у записник Л. Савчук: 

Де люди — радісно-тривожно

небайдужі,

Котрим незнаємі лишилися жалі,

Ті, що в степу колишуть ковилі,

Що дзвонять в древній зброї

харалужній…

На другому аркушику —

автограф «Резигнації»:

Жадане — наблизься,

Утрачене — знов озовися!

Хоч спомином-згадкою

 Ледь доторкнися

До мого чола,

 До обличчя,

До губ! 

Про що думав того жовтневого вечора 1959-го молодий Василь, адресуючи колезі двійко перших власних поезій? Попереду була служба в армії, де вірші «майже не писалися», але саме на цей час припав Василів першодрук у «Літературній газеті» (тепер «Літературна Україна») з побажанням Андрія Малишка «доброї путі».

CПОГАДИ

«Ми наслідували його в мовній обізнаності» 

Любов Савчук,
учителька:

— У жовтні чи листопаді 1969 року в заваллівську середню школу, де я працювала, приїхав співробітник КДБ. Домагався відомостей про те, яким був Василь Стус, як поводився з колегами, учнями. Що я могла відповісти? Спогади про Василя найкращі. Так, писав вірші. А ще розмовляв гарною українською мовою. Ми з Людмилою Денисюк намагалися наслідувати його в мовній обізнаності. Часто дивувалися не відомому для нас слову, але ж українському. Так і пішов той представник органів ні з чим.

Любов Савчук. 2 липня 1955 року. Одеса.

Згадую його: молодий, худорлявий, високий. Такий собі ставний інтелігент з народу. Я не дуже товариська, а з Василем швидко перейшла на ти.

Учителі Людмила Денисюк, Кузьма Цимбалистий, піонервожата Юля Ковальська і я разом проводили дозвілля. Василь не танцював. Він або стояв осторонь, спостерігаючи за танцюристами, або проводив цей час у бібліотеці. Подобався Василеві наш ставок, гребля з вербами, якими він так любив милуватися.

Прочитавши публікації про Василя Стуса, важко додати щось нове. Та й знайомі ми були лише два місяці. Василь на той час був веселою людиною.

Він не афішував, що пише вірші. Але мені давав їх читати, щоб висловила власну думку про написане. Ліричні вірші мені подобалися, а деякі я мало розуміла, оскільки були вони філософського, символічного змісту. Саме про це й сказала одного разу. Він на те усміхнувся поблажливо.

Напередодні Василевого від’їзду до війська влаштували ми йому скромні проводи на квартирі молодого подружжя Івана та Галини Погрібних. Зібралися майже всі колеги. А це означало, що Василь полонив учительську аудиторію. Згодом господарі хати, де квартирував Василь, Поліна та Михайло Федорчуки також приготували прощальну вечерю, але вже без учительського колективу. Були тільки я й Людмила Денисюк. Ми й провели Василя до залізничної станції. 

Насамкінець. Чорна стрічка скорботи лягла на обпалену ненависниками могилу українського поета Василя Стуса. «Від Люби і Люди», — напис на ній. Сюди, у 33-й сектор Байкового цвинтаря в Києві, прийшли й вони — дівчата його юності. А разом з ними й автори цих рядків. І схилилися до могили квіти сон-трави з прибузьких круч Гайворонщини. Березовим соком губила сльози весна 1990 року.