Щойно закінчивши комерційний коледж у рідному Тернополі, він, 21-річний юнак, наважився вийти з-під опіки батьків і податися у незвідані світи. Понад 20 років живе у столиці Великої Британії Лондоні, займається улюбленою мистецькою роботою. Але не забуває українську землю. Сім років поспіль організовує персональні виставки, ознайомлює краян із власною творчістю. Сьогодні українського і британського скульптора Миколу СОЛОНЕРА запросили до розмови за філіжанкою кави.

— Пане Миколо, останніми роками ви організували вже кілька різних виставок у Києві й Тернополі. Попри це, не досить багато знаємо про ваше особисте і творче життя. Народилися у мистецькій родині?

— Народився в Тернополі. Закінчив тут школу і комерційний технікум, активно займався спортом. Родина моя інженерна. Батько, мама й брат обрали інженерію. Але тато любить малювати. Мені дуже подобаються його карикатури. Я теж малим малював карикатури. Пригадую, коли приходив до мами на роботу, вона одразу давала мені аркуш паперу й олівець, і я грався, малюючи дружні шаржі, а дорослі тим часом займалися виробничими справами.

— Батькам любите перечити?

— Ніколи. Завжди був слухняним, не люблю сперечатися, конфліктувати. Батьки повні любові до мене. У нас щирі стосунки, панує взаєморозуміння, підтримка. Пригадую, вночі на випускному вечорі мама зібралася йти додому. Не вагаючись, я залишив однокурсників і провів її з центральної частини міста до нашого житлового району, з годину ходьби було. А потім, звісно ж, повернувся святкувати закінчення школи в колі друзів. Приїжджаючи й нині з Лондона додому, просто заряджаюся енергією тепла, доброти, лагідності.

— Батьки радили, ким стати чи самі обирали професію після закінчення школи?

— 1991 року я закінчив Тернопільську загальноосвітню школу №21. Мати хотіла, щоб став бухгалтером, навіть відправила мене на бухгалтерські курси, де серед тридцяти дівчат я був єдиним хлопцем. У родині всі інженери, вони весь час щось креслили, тож радили мені не обирати такої професії, де б теж доводилося мати справу із кресленням.

— З математикою дружили?

— Мама дуже любила та знала математику. Вона мені завжди доступно пояснювала домашні завдання, я міг розв’язувати й складні задачі. Тож мені математика подобалася.

— Коли мама сказала, що маєте стати бухгалтером, не заперечували?

— Вступив до комерційного коледжу, але здобував там фах економіста, а не бухгалтера. Провчився чотири роки. Було цікаво.

— Але, схоже, до обраного фаху серце не прикипіло?

— Маєте рацію.

— Вам 21 рік, хвилюєтеся-турбуєтеся за батьків і раптом вирішили залишити родинне гніздо й полетіти далеко — аж на Туманний Альбіон. Як так? Юначий максималізм, романтика? Мову англійську хоч знали?

— Економічна ситуація у середині 1990-х років була дуже складною. Вона мене й змусила податися у світи. Англійську знав поганенько. Мама плакала, не хотіла мене відпускати з рідної домівки. Проте вирішив-таки поїхати. До того ж саме у Велику Британію, бо завжди чомусь у шкільному віці цікавився її історією, мистецтвом. Придбав туристську путівку і опинився в Лондоні.

— Отже, пройшли традиційним шляхом наших заробітчан: поїхати в тур у якусь країну й там залишитися. У перші місяці казка про загадкову Англію не розвіялася?

— Мені сподобалося. Відчув, наскільки багатий передусім у культурному сенсі Лондон.

— Роботу знайшли?

— Вирішив, що приїхав сюди не важко працювати, не робити те, що мені не до снаги, а творити.

— Карикатури малювати?

— Крім того, що в дитинстві любив малювати карикатури, у селі на Рівненщині, де жив мій дідусь Максим (мамин батько), вирізав із дерева різні фігурки.

— Як відчули, що вам до снаги вирізати ці фігурки?

— Мені тоді було вісім-дев’ять років. І досі збереглися на пальцях шрами, сліди порізів від тих дитячих вирізань фігурок із дерева — в дідуся були гострі ножі. Але не зважав, що кров тече, порізався. Шукав сухе дерево чи корінці різних форм і старався їх обробити, створити фігурку людини чи тварини.

— Тобто навіть не усвідомлювали, що зростає майбутній скульптор?

— Якщо в людини є енергія таланту, вона хоче неодмінно себе виразити певною справою.

— Це було для вас головним гаслом, щойно ви прибули в Лондон?

— Так. Тому вирішив займатися мистецтвом. Мав підробіток у суботу й неділю, а в будні навчався у коледжі мистецтв Кенсінгтона і Челсі. Показав власні замальовки директорові закладу. Він був вражений. Я йому зізнався, що в мене немає місця, де займатися улюбленою справою, й хотів би здобути знання з техніки професійної скульптури. Ніколи не працював із глиною, тому дуже кортіло спізнати всі премудрості роботи з нею. Тут уперше виготовив скульптуру з цього матеріалу. І це була людина-жаба, голова якої складалася з різних звірят. Так зародилася творча ідея, яку розвивав чимало років й назвав звірячим стилем. Спочатку робив десятки ескізів, з яких обирав один і втілював у глині. Обличчя людини створював з різних пташок, метеликів, звірят. На композиції немає вільного місця, там кожний просвіт щось чи хтось займає. Дивишся на цю роботу й відчуваєш рух.

У коледжі мав змогу працювати у студії, проводив там часу більше, ніж учителі. Якось мене попросили у звірячому стилі зробити стінопис. Адже біля коледжу є ще й дитячий садок. Два літні місяці пензликом акриловими фарбами малював мурал. Йому вже 15 років. Зобразив веселуна, який у руці тримає сумочку зі звірят. Використав всі барви веселки для цього стінопису.

— Нині працюєте в іншому стилі, навіть назвали його власним іменем.

— Звіриний стиль домінував кілька років у моїх картинах, малюнках, замальовках, скульптурі. Він дуже складний, над ним треба тривалий час працювати, але цікаво. Та пізніше я відчув красу в простіших формах. І плавно до них перейшов із звіриного стилю. Тут уже домінує жінка з довгою шиєю, сумочкою. Цю манеру творчої роботи називаю Солонер-стиль. Мені подобається все, що пов’язано з колом, округлені форми, я б сказав, круглізм. З матеріалів використовую гіпс, глину. Маю роботи й зі срібла. Нині в моєму творчому доробку понад 650 робіт — графічних, скульптурних.

— У новому стилі творите й колажі. Їх могли цього року побачити тернополяни на вашій персональній виставці.

— Торік я випадково побачив у крамниці папір, який нагадує дзеркальні відображення. Вони тривимірні. Дуже це зацікавило. Навесні мені зателефонували з Києва і сказали, що готують виставку українського мистецтва в Римі. В експозиції виставили мої чотири колажі. У колажах постарався підкреслити три головні чинники: блиск та яскравість цього матеріалу, тримірний колір, що змінюється. Другий чинник — техніка: вирізаю ножицями чи скальпелем фігурки й наклеюю на дошку. Третій — дуже багато горя й нещастя нині в житті. Тож виставку назвав «Свято життя», щоб підняти людям настрій. Коли бачив на обличчях відвідувачів усмішку, коли вони роздивлялися мої роботи, було й мені радісно та приємно на душі.

— Як зуміли виставляти власні роботи в лондонських галереях, музеях?

— Коли навчався ще в коледжі, одного разу йшов із сумкою та порожньою кліткою для пташок, в якій хотів поставити власні скульптури і виставити їх у своєму навчальному закладі. Саме проходив центром Лондона й побачив галерею, прочитав, що тут діє виставка картин Шагала. Зазирнув у приміщення з тією торбою й кліткою. Попросив дозволу подивитися виставку. Якийсь чоловік поцікавився моєю особою. Відповів йому, що скульптор і вийняв із сумки чимало різних власних малюнків, ескізів. Він як побачив, був вражений і сказав, що я гідний виставлятися в цій галереї. Ідеться про Opera Gallery. Із часом тут мені сказали, що я один з найкращих українських скульпторів у Великій Британії, й уклали зі мною контракт на три роки із правом експонувати свої твори в центральній артгалереї Лондона. На одній з таких виставок серед робіт відомих сучасних французьких, англійських, американських митців був і мій «Білий лицар», який розмістили навпроти твору Сальвадора Далі.

Для мене це був дуже великий творчий поштовх. Згодом мене запросили в один з найбільших світових музеїв — Вікторії та Альберта у британській столиці показати мою техніку. І я демонстрував, розповідав про свою творчість 600 відвідувачам. Це було відчуття щастя.

«Білий лицар». Цю роботу експонували на виставці у лондонській Opera Gallery

— Народжується, визріває, може, інша тематика, стилізація? Що бажаєте робити, творити?

— Хотілося б як митцеві щось зробити для Тернополя. Скажімо, неподалік Тернопільського ставу зробити скульптуру метрів з вісім. 2015 року я привіз скульптури із глини й мав виставку в Національній академії мистецтв України в Києві. Зробив добрий жест і передав цю добірку із 20 власних скульптур Тернопільському краєзнавчому музеєві. На певний час виставив її там. Гадав, що тернополяни й гості міста і надалі матимуть змогу її оглядати. Але через брак приміщень мої скульптури, на жаль, вже п’ять років тримають десь у фондах, ніхто їх не бачить.

— Яка ваша мрія?

— Хочу, так би мовити, поставити Тернопіль на мапу світового мистецтва. Кажуть, один в полі не воїн. Я довів собі в чужій країні, що воїн. Треба лише вперто йти до цієї мрії та прагнути досягнути вершин у творчості.

— Чи звучать національні мотиви у ваших творах?

— Безперечно. У мене є скульптури козацької тематики.

— Ви, знаю, не лише мистецька, й поетична душа. Тернопільський композитор Ігор Вовчак написав музику на ваш вірш «Емігранти».

— Громадянство Великої Британії дало мені волю мандрувати світом. Але я залишаюся тернополянином, українцем. Займаюся лише мистецтвом — улюбленою справою. Мені треба вантажівку, щоб перевезти всі свої роботи на рідну землю. Але де їх виставляти? Сім років поспіль у рідному місті готую персональні виставки. Приїжджаю сюди, заряджаюся доброю енергією, захоплююся рідною мовою, щирістю української душі. Там я все-таки чужоземець.

— Ви член мистецького клубу Челсі.

— Це престижний клуб, має філії у Нью-Йорку, деяких інших містах світу. Заснований наприкінці ХІХ століття. Під його крилом збираються митці різних національностей. Кожен з його членів може виставляти власні твори у цьому клубі, а ще відпочити, поспілкуватися з відомими художниками, акторами. Це така собі маленька мистецька країна.

— Знаю, що Солонер — це ваш творчий псевдонім.

— Коли народжується митець, народжується його ім’я. Для мене це дуже важливо.

— Як самі трактуєте своє прізвище?

— Сонце й повітря злилися воєдино в моєму прізвищі. Це те, що треба людині, будь-якому живому організмові, аби жити чи існувати на цій землі.

— Як вважаєте, наскільки у вашій творчості багато сонця й повітря?

— Вистачає мені й сонця, й повітря. Для мене головне — творити, працювати над собою.

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

Український та британський скульптор Микола СОЛОНЕР. Фото автора

ДОСЬЄ «УК»

Микола СОЛОНЕР.  Народився 6 вересня 1974 року в Тернополі. Закінчив Тернопільську загальноосвітню школу №21 і Тернопільський комерційний коледж. З 1996 року живе в Лондоні. Тут навчався в коледжі мистецтв Кенсінгтон і Челсі на відділенні професійної скульптури. Член мистецького клубу Челсі.