Мене дуже вразив один телефонний дзвінок у редакцію. Телефонує літній чоловік, хоч голос добре поставлений (чи наважилися б ви просто так звертатися в редакцію урядової газети?), але все-таки трохи ніяковіє. Питає, а хто в державі займається декомунізацією, який державний орган. Може, міліція? А що ви саме хочете декомунізувати, запитую, бо й справді не розумію, хто відповідальний за виконання закону. Ну, історики об∂рунтували і підвели базу, депутати ухвалили закон, місцеві органи влади взялися перейменовувати міста, райони і вулиці, позбавляти установи й підприємства гучних прізвищ після слова «імені». Начебто питання гуманітарне, і міліція тут ні до чого.

Дідусь хоче на когось поскаржитися? Та ні, відповідає і питає, чи підпадають під чинність закону звання типу «Ударник комуністичної праці». Упевнено кажу, що всі нагороди з різними словами, зірками, серпами і подібним можна носити і нічого не боятися, бо їх люди свого часу заслужили, то що ж, по хатах ходити і вилучати? Чи публічно палити, чавити бульдозерами? Ніхто цього робити не буде, не в Росії ж живемо!

Але дідусь розповідає, що у нього є ще надзвичайна грамота, яку йому в урочистій обстановці вручили, ще і цінний подарунок до неї додали. Тож можна бути впевненим, що він й справді людина працьовита, сумлінна, заслужена і має визнання й відзнаки держави за свою працю. Дуже приємно, кажу у відповідь, то можете пишатися цим, як і раніше. Та не радію я цьому, чую у відповідь. А чи не можна було б оті радянські посвідчення і грамоту, питає, обміняти на якесь нове українське визнання? Щось на кшталт «почесного громадянина міста». Погано розуміюся на пільгах і грошових заохоченнях, які надають різні державні нагороди та відзнаки, хоч і працюю вже кілька років на державному підприємстві. Ось тільки іноді, читаючи про деяких наших висуванців та їхні численні почесні й наукові звання, грамоти, ордени, медалі і значки різного штибу («проффесора» згадайте), думаю, що не просто так вони колекціонують ці відзнаки. Щось вони означають і мають, напевно, «навантаження» у грошовому еквіваленті. Та думка як залетіла, так і вилетіла, бо сама ніколи не користувалася подібними привілеями.

Але «мій» дідусь щось знає саме про почесного громадянина! Неважко здогадатися, що й добровільний обмін чесно зароблених комуністичних відзнак спав йому на думку тому, що грошей призначеної пенсії на нинішнє життя вже не вистачає. Коли ж я його запитала: якби у нього була така пенсія, що вистачало б її на все ще й трохи залишалося б на подарунки онукам, чи згадав би він про ті «корочки», що зберігаються у нього з радянських часів, чесно відповів, що ні. Ось вам і вся правда! До чого все це розповіла? Мене цей вияв креативу літнього чоловіка просто зломив, бо жахливо, коли через злиденну пенсію людина починає думкою багатіти. А ще й нагадало вкотре, що комуністичне минуле віджило своє і вмерло остаточно, бо якщо старі люди від нього відмовляються без жалю, то це вже кінець. І ніякий Путін нам не нав’яже ностальгію за радянським минулим. Комедія скінчилася. Завіса.