Художній керівник Національної опери України
композитор Мирослав СКОРИК

Це немов за рядком Івана Драча, хоч він у поета і стосувався таїни слова, а не мелодії: «Вагітна скрипка стане породіллю»… Каприси віртуоза Ніколо Паганіні, написані саме для скрипки, із натхненної волі визначного українського композитора через кілька століть ніби продовжили свій рід у новому «багатодітному» звучанні — коли Мирослав Скорик зважився перекласти ці сольні твори неперевершеного італійця вже не для одного іншого інструмента чи кількох, а для всього симфонічного оркестру.

Водночас пан Мирослав не забуває про генеалогічне коріння української музики, струшуючи архівний пил з її призабутих скарбів: це завдяки йому ожили на сцені зокрема львівська лютнева табулатура  ХVІ століття, опери «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Купало» Анатоля Вахнянина, «Роксоляна» Дениса Січинського, «Юнацька симфонія» Миколи Лисенка.

Цьому чоловікові, котрому сьогодні виповнилося 75 років, судилися шляхетне походження, зі знаними й шанованими в суспільстві предками, благословення у світ музики від планетарно знаменитої родички — Соломії Крушельницької; зоряне коло друзів (таких як Олег Криса, Богодар Которович, Юрій Мазуркевич, Микола Сук, Володимир Винницький, Марія Чайковська, Наталя Хома, Богдана Півненко); особисті сходження до високих творчих вершин (музикознавці навіть вивели формулу «трьох славетних С», де Мирослав Скорик у сусідстві з Валентином Сильвестровим і Євгеном Станковичем). Пан Мирослав вдячний долі за прекрасну дружину Адріану.

Та його сім’я, як і багато родин у Західній Україні, не розминулася зі «званням» ворогів народу, із жахливою довгою дорогою в товарняку від рідного Львова в заслання до Сибіру, куди Мирослав на кілька років потрапив разом з батьками, випускниками Віденського університету, 1947-го. Де в шахтарському містечку Анжеро-Судженську Кемеровської області вперше побачив чорний від вугільної сажі сніг, а тато з престижною європейською освітою заробляв на прожиття, сторожуючи на цегельному заводі й продаючи квитки в лазні.

Кордони грузинського фільму Тенгіза Абуладзе «Покаяння» колись афористично перелетіла й пройняла некіношний світ фраза: «Чи веде ця дорога до храму?». Божественна «Мелодія ля мінор» з музичного оформлення Мирослава Скорика кінострічки «Високий перевал» квартирувала без його відома в кінокартині «Царівна», а з його дозволу — в серіалі «Доярка із Хацапетівки». Вона возносить душі слухачів у півсотні аранжувань, супроводжується захопленими відгуками в Інтернеті та у виступах вітчизняних музикантів в Україні й за кордоном. І «провокує» інтерес і до творчості Мирослава Скорика, і до класичної музики загалом, що в нашому нахабно простуватому попсовому сьогоденні особливо відрадно…

— Мирославе Михайловичу, на ваших гастролях в інших країнах помічалися в залах владні особи?

— Я не мав за кордоном гучних виступів, бо не був там знаменитим композитором. Але у зарубіжжі з-поміж глядачів завжди присутні і фахівці-музикознавці. І мені радісно, що їхні відгуки в пресі були позитивними. У столиці США мій концерт слухав відомий музичний критик з газети «Вашингтон пост», прискіпливий Джозеф Маклелян. Він написав вельми гарну статтю: що вражений, дуже сподобалися мої твори, але йому соромно, що українська музика для нього маловідома, і він докладе всіх зусиль, щоб пізнати її краще.

— Після концертів до вас підходять слухачі?

— Так, дуже часто. Вітають, хочуть сфотографуватися, просять автограф.

— А чимось особливим хтось запам’ятався?

— Якось прогулювався містом, коли концертував у Вінниці. Повз мене проїхав трамвай до зупинки попереду. Звідти вийшов досить молодий чоловік, повернувся назад, назустріч мені. Сказав, що побачив мене з вікна, впізнав, що захоплений моєю музикою. Було приємно, безперечно, ще й так несподівано.

— Ви свої твори часто слухаєте?

— Не дуже. У мене немає на це часу.

— Коли саме?

— Щоб переконатися: може, дещо змінити треба або щось нове мені спало на думку. Але це іноді. Я знаю, що написав. Так що від своєї музики не «балдію».

— А від чиєї «балдієте»?

— Усе подобається у відомих композиторів, на чиїй творчості я вихований: Дебюссі, Равель, Шостакович, Барток, Стравінський, Прокоф’єв. Я в них учився.

— Чому обрали для дисертації саме творчість Прокоф’єва?

— Бо в той час він мені дуже імпонував як композитор, я тоді багато слухав його музики.

— А вашу музику, здається, високо оцінив Дмитро Шостакович?

— Це в останній рік життя він її послухав, коли хворів, часто дивився тоді телевізор і натрапив на «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Написав мені лист, де були такі слова: «Я восхищен вашей прекрасной музыкой!»

— А раніше він про вас чув?

— Ні, бо я не мав можливості десь із ним зіткнутися. Я вчився в консерваторії в Москві, але Шостакович там не викладав. А сам я на свої виступи знаменитостей спеціально не запрошую, щоб виставлятися перед ними. Вважаю, що це нетактовно.

— З-поміж ваших учнів — Іван Карабиць, Євген Станкович?

— Євген — два роки вчився у мене композиції, закінчуючи консерваторію, а Іван — 7 років.

— Зовсім не музична цікавість: які солодощі ви любили в дитинстві або що було для вас ласощами?

— Знаєте, ніколи не любив солодкого. Пам’ятаю, мама дуже часто пекла шарлотку з рису і яблук, і я цю страву зненавидів. А так особливих кулінарних забаганок не маю.

— У Сибіру у вас була викладачкою з фортепіано учениця Рахманінова. Вона вам щось розповідала про нього?

— Ні. Ми навіть нічого не знали тоді про її життя. Валентина Ксенофонтівна Канторова, може, й у засланні опинилася саме за те, що була ученицею Рахманінова, у ті часи забороненого композитора, ворога народу. Тоді боялися про це говорити, через такі розмови ця жінка мала б ще більших неприємностей.

— То ви дізналися про це пізніше й від когось?

—Так, від деяких людей і вже після її смерті. А закінчуючи семирічну музичну школу, я навіть присвятив їй романс.

— В якому віці ви потрапили до Кемеровської області?

— У 10 років. У середній В 10 У 10 років. У середній школі, де я навчався, були діти 15 національностей, серед них і місцеві, предки яких колись також були сюди вислані. Я вдома говорив українською мовою. Спочатку було важко на уроках, бо мало що розумів по-російськи. Але трапилася дуже гарна вчителька. За її допомоги вдалося нормально закінчити 3-й клас, розпочатий у Львові. З рідного міста нас, репресованих, вихопили на вокзал о 3-й ночі, про виселення ніхто нікого не попереджав, приїжджали, забирали — і до побачення… А більшість дітей, які приїхали із Західної України, не могли оволодіти російською навіть за рік і залишалися в тому ж класі ще раз.

У музичній школі були вчителі доброї кваліфікації, і це мені потім допомогло вступити у Львові в консерваторію. Крім класу фортепіано, я вчився в Анжеро-Судженську грі на скрипці у викладача зі Львова Володимира Панасюка, батька моєї однокласниці Оксани. Ми навіть добиралися в Сибір в одному «телячому» вагоні.

— У роду по маминій лінії найвизначнішими стали Соломія Крушельницька і ви?

— Мій дідо Володимир Охримович теж був досить відомою людиною, навіть заснував якусь народно-демократичну партію в Західній Україні. Його висували від Львова послом до австрійського парламенту. Працював адвокатом. Займався етнографією. Дуже гарний портрет з нього написав Іван Труш. Зі знаних людей і мій прадід Григорій Савчинський, сподвижник Івана Франка, який писав гарні українські вірші.

— А хто й чим відзначився серед Скориків?

— З дуже цікавою долею мій дід Михайло Скорик, який помер 1915 року. У нього, досить спортивного, кремезного, все добре складалося в австрійському війську. А потім так сталося, що їх послали в Боснію, придушувати повстання проти австрійців, дід навіть був поранений. Це на нього дуже вплинуло, бо перед тим не брав участі у війнах чи у військових конфліктах, та й розумів, що боснійці боролися за незалежність. Вирішив піти зі своєї перспективної військової посади. Спочатку допомагав ченцям-василіанам у сільському монастирі поблизу Старого Самбора, попрацював там один рік і також був чимось незадоволений, попросився викладачем у якусь школу. Чим дуже шокував австрійську владу: як так — такий гренадер, а хоче до школи, та ще й не маючи спеціальної освіти. Але дід наполіг, його послали в глухе село  коло Самбора, там оженився (дружина була напівполькою), народилися мій батько, тітки. Став директором школи. Село називалося Лука, його потім перейменували в Озерне, звідти родом композитор Антін Рудницький, який жив у Сполучених Штатах.

А загалом наш рід Скориків, за споминами, козацький, в містечко Завалів Тернопільської області прийшов із Запорозької Січі. Моє прізвище більше поширене в Східній Україні, ніж у Західній. Живу в Києві в Дарницькому районі, так однофамільців там з півтора десятка. Батько мені казав, що прізвище Скорик — від групи скорого реагування в Запорозькій Січі, такого собі тодішнього спецназу.

У «Сватанні на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка одна з дійових осіб — відставний солдат Скорик. Раз він солдат, то це підтверджує, що теж мав родовід з тих часів.

— Ви перекладали каприси Паганіні від соло скрипки до симфонічного оркестру вперше чи хтось до вас таке вже спробував?

— Щоб зробити всі 24 каприси для оркестру — такого, наскільки я знаю, до мене не було.

— Коли за кордоном виступаєте, говорите, що ви родич знаменитої Соломії Крушельницької?

— Ну, по-перше, не всюди її нині знають. По-друге, якщо мене питають про неї, то я відповідаю, а сам не нав’язуюся.

— Маєте платівки з її голосом?

— Є в мене платівки, але там записи Соломії Крушельницької вже в похилому віці, так що її голос вже не звучить так феноменально, як у молодості. Як була молодою, жила в Італії, а там не було поширено записувати її виступи.

— Який у вас творчий здобуток на посаді художнього керівника Національної опери України?

— Я редагую старі опери, наприклад, «Наталку Полтавку» і «Запорожець за Дунаєм». Маю в своєму доробку балети «Каприси» за творами Паганіні в моїй оркестровій версії і «Перехрестя» за хореографією Раду Поклітару. Працюємо над постановками українських композиторів, сподіваюся вивести на сцену нашого театру оперу «Страшна помста» Євгена Станковича.

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Мирослав СКОРИК. Народився 13 липня 1938 року у Львові. Закінчив Львівську консерваторію ім. М.В.Лисенка та аспірантуру Московської консерваторії у класі Дмитра Кабалевського. Композитор, якому підвладні всі музичні жанри, музикознавець. Герой України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, народний артист України, член Академії мистецтв  України.