Гібридну війну, що вповзла в Україну, є підстави порівняти з бридкою отруйною гідрою, яку цинічний і підступний сусід свідомо випустив зі свого серпентарію, де цих змій аж кишить, оскільки їх свідомо тут вирощують. Але парадокс агресії кремлівського гаддя в тому, що російськомовні жителі Донбасу, яких буцімто вирішили захистити від «хунти», замість того щоб радіти, почали тікати звідси куди завгодно. Інші жителі Донецька — насамперед молодші — виїжджали тимчасово, оскільки сподівалися, що через місяць-другий це жахіття припиниться і можна буде повернутися до рідних домівок. Чимало потерпілих поїхали пересидіти лихий час до «російських братів». 

Минув рік-другий, і деякі донеччани потяглися назад до рідного міста. Ні, вони не стали прихильниками самопроголошеної «ДНР», бо сама ця назва викликає у них жах і розпач. Та виявляється, прифронтовий «напівруський мір» у себе вдома для них більш-менш терпимий порівняно з мирними буднями по той бік кордону.

До вашої уваги лише кілька історій із життя вимушених переселенців, які свого часу втікали від озброєних до зубів росіян у Донецьку, а тепер змушені ретируватися із глибокого тилу тієї країни, що підло перетворила їхні домівки на Донбасі на передову.

Крим наш, а не ваш!

Уперше молоде подружжя з Донецька почало думати про виїзд звідси тоді, коли вулицями міста вдень і вночі загуркотіли колони військової техніки із «захисниками» на броні, серед яких переважали росіяни, чеченці та представники інших народів Кавказу. Вдруге — після того, як дізналися хто(!) із місцевих знайомих подався до так званого ополчення. За зброю вхопилися переважно персони з багатим кримінальним минулим чи з глибокого соціального дна.

«У нас не було великого вибору щодо місць, де доведеться якийсь час перебути, поки визволять Донецьк, у чому ми тоді не сумнівалися, — каже Валентин (всі імена змінено. — Авт.). — Насамперед згадав про давнього приятеля із Криму: з ним разом навчалися в інституті, а потім активно контактували, телефонували та спілкувалися в соціальних мережах».

До Сімферополя поїхали автобусом, і всю дорогу донеччанин не втрачав надії почути голос приятеля, але телефон не відповідав, а потім відімкнувся. І хоч родина не сподівалася «сідати на голову» кримчанину, були надії на його допомогу стосовно пошуку тимчасового житла та роботи. Проте знайомий так і не вийшов на зв’язок, отож орієнтуватися в чужому місті довелося самотужки.

Спершу їх зовсім не насторожило й те, що кілька разів ночували на валізах на вокзалі. Довкола виднілося чимало оголошень-пропозицій про оренду житла, і вони взялися добирати найбільш підходящий варіант. Проте на них чекало несподіване розчарування: місцеві жителі навідріз відмовлялися здавати помешкання приїжджим з Донбасу. Причому навіть не приховували своїх настроїв і причин. «Одна з господинь так і заявила: «Знаємо ми вас!» — продовжує розповідь Валентин. — Але оте ваше: «Всьо будєт Донбас!» може бути де завгодно, але тільки не в Криму! Їдьте в Україну і там собі шукайте житло!»

Перемовини з іншими власниками домівок підтвердили неприємну і незбагненну ситуацію: місцеві побоювалися, що прибулі з Донецька чи інших міст прифронтового краю приїхали сюди з намірами «віджимати» житло у кримчан. Однак навіть попри лиху репутацію «данєцкіх», їм із горем навпіл нарешті вдалося знайти кімнату в приватному секторі.

Та невибагливі умови проживання — це ще півбіди, бо далі почалися безрезультатні пошуки хоч якоїсь роботи. Донеччани знову зіткнулися з упередженістю: з ними навіть відмовлялися розмовляти без відповідних документів, насамперед дозволу на тимчасове проживання. Та отримати такий папірець було нереально, бо офіси міграційних служб буквально брали приступом самі ж кримчани, які почали обмінювати паспорти.

«Роздратовані й злі місцеві люди ставилися до нас немов до своїх затятих ворогів, — підтверджує Ольга. — Із того, що довелося почути на свою адресу, найменш образливим можна назвати хіба що «Повертайтеся на свій Донбас, бо сюди вас ніхто не кликав!» або «А чому ви тут ховаєтеся, а не воюєте з «укропами?»

Інші земляки, які опинилися у схожій ситуації, тільки підтвердили сумні реалії: розраховувати бодай на якусь допомогу і сприяння не варто, бо вони тут небажані персони. Причому цинізм ситуації був у тому, що пропагандистське ТБ у цей час аж захлиналося від патетичних закликів про підтримку Донбасу та його жителів, які дуже потерпають від «київської хунти». Утім, трохи перегодя «зомбоящик» розтлумачив байдуже ставлення до втікачів від війни: мовляв, місцева влада Криму не повинна та й не має змоги розв’язувати проблеми біженців з Донбасу.

«Так сталося, що для політиків та пересічних людей, які до хрипоти кричали: «Кримнаш!», ми виявилися чужими. Хоч пропаганда, ніби нічого й не сталося, розповідає про переваги «руського міра» і закликає приєднуватися до нього. Та ми тепер переконані: якщо хочеш жити у нормальному цивілізованому суспільстві, від цього «міра» потрібно триматися якомога далі. Шкода тільки, що зрозуміли це запізно — аж після того, як самі побували в отому середовищі, замішаному на брехні і ненависті», — сумно резюмує співрозмовник.

«Вали на свою Укропію!»

«Наш будинок розташований у Київському районі міста, який перетворився на одну з «гарячих точок», — зітхає Валерія. — Коли у житлову багатоповерхівку влучило кілька снарядів, ми з чоловіком та маленьким сином, якому щойно виповнився місяць, перебралися до родичів в інший район, де було відносно спокійно». Жінка каже, що дуже непокоїлася за життя немовляти і найбільше переймалася його безпекою. Тому спершу навіть не прислухалася до розмов земляків, які дедалі частіше впівголоса розповідали, що по житлових кварталах «шмаляють» самі ж «оплаченці», як тут називають представників незаконних збройних формувань, що приїхали на цинічні заробітки з різних регіонів Росії. А коли вже на власні очі побачила, як увечері бойовики стріляли з міномета просто із двору житлового будинку, а потім хутко ретирувалися, зрозуміла: час виїжджати в безпечне місце. Але куди?

Із чоловіком обговорювали ймовірні варіанти тимчасового переселення і зупинили вибір на Ростові-на-Дону. «Так сталося, що перед цим чоловік говорив телефоном зі знайомим, який кілька місяців тому з родиною виїхав до Росії, а тепер про своє життя розповідав якось неохоче і невпевнено, — згадує Валерія. — Ми не надали цьому великого значення, бо відгукнулися на конкретне запрошення від родичів, які щиро бажали нам добра, запропонувавши поки що пожити в них. Коли приїхали, спершу дуже тішилися: в цій гостинній родині свідомо ігнорують телевізор, і тому нас не лякали розповідями про жорстоких «бандерів» та «укрофашистів». Лячно стало трохи пізніше, коли довелося звертатися до місцевих органів влади, соціальної служби та медицини».

Закономірна спроба біженців з Донецька стати на відповідний облік перетворилася на тривалий марафон. Оббивати пороги кабінетів по численні довідки довелося з малою дитиною на руках, бо іноді вимагали ще й присутності малюка. Певна річ, платили гроші за всі отримані папери, а ось обіцяних пільг чи знижок переселенці так і не отримали, хоч про них неодноразово чули. І коли в одній зі служб наважилися нагадати про свій статус потерпілих, їх таки «пожаліли» — порадили їхати аж за Урал, де, мовляв, біженцям гарантують і пільгове житло, і роботу із солідною зарплатою. А коли родина відмовилася вирушати у неблизький світ, її просто викреслили зі списків так званої програми допомоги.

«Роботу чоловік знайшов завдяки підказці наших тутешніх родичів, — свідчить Валерія. — Його нарешті взяли до одного з магазинів на досить пристойних умовах: зарплата 30 тисяч рублів плюс бонуси за продаж. Та коли він вже оформився, директор заявив, що не платитиме йому більш як 10 тисяч. Чому? Господар зверхньо нагадав, що новий працівник — біженець, а тому має бути радий кожній копійці. Навіть по-хамському порадив: «Не влаштовує? Тоді вали на свою Укропію! Наші пацани там за вас воюють із вашими «фашистами» і «пачками» гинуть, а ти тут ще права качаєш!»

Дослухатися до поради, тобто повернутися додому, донецьке подружжя вирішило, звісно, не після розмови з типовою жертвою російської пропаганди. Бо глава родини ще не втрачав надії працевлаштуватися в іншому місці. Та результат виявився той самий: скрізь пропонували працювати без офіційного оформлення чи за значно меншу платню, ніж у місцевих колег. І здебільшого роботодавці охоче демонстрували неприязне і зневажливе ставлення до «донбаських братів», захист і визволення яких у Кремлі називали першопричиною військової агресії у вигляді гібридної війни.

Насамкінець. Повернувшись до Донецька, дорослі герої цієї історії тепер про свій досвід наважуються розповідати тільки тим землякам, яким найбільше довіряють. Чому? За набуті власним досвідом антиросійські настрої, що разюче суперечать офіційній пропаганді Кремля і його донбаських лакеїв, можна потрапити «на підвал». А там швидко відіб’ють бажання кидати тінь на «визвольну та гуманітарну місію РФ». Причому, як водиться, можуть відбити разом із кількома внутрішніми органами.