Другий рік поспіль Сєверодонецька міська рада затверджує й виконує програму інтеграції та адаптації внутрішньо переміщених осіб у територіальну громаду. Є певні успіхи, але головна проблема полягає в тому, що самі переселенці дуже пасивні і не беруть участі в цій роботі.

Люди хочуть забути про свій статус

У Сєверодонецьку немає громадської організації, яка б займалася проблемами переселенців. Так вважає головний спеціаліст відділу із соціально-гуманітарних питань та внутрішньо переміщених осіб Сєверодонецької міської ради Віра Попсуй. Вона згадує, що коли тільки почалося масове переміщення людей, у місті було створено громадську організацію «Свої люди», яка ставила за мету розроблення цільової програми, покликаної розв’язати основні проблеми переселенців, зокрема забезпечення їх житлом. Але правління організації наполягало на тому, щоб під час розроблення такої програми було взято до уваги розрахункові цифри кількості зареєстрованих переселенців, а не реальні показники. Виходило, що для розв’язання житлової проблеми потрібні мільярди гривень.

«Хоч уже тоді було зрозуміло, що реальна кількість людей, які мають статус ВПО в Сєверодонецьку, набагато менша, ніж зареєстрованих. До того ж велика кількість зареєстрованих — пенсіонери, і ми чудово розуміємо, що більшість із них приїжджають сюди для переоформлення та отримання пенсійних виплат, а живуть у власних домівках на тимчасово окупованій території», — розповідає Віра Попсуй.

Одне слово, коли настав час підбивати підсумки, стало зрозуміло, що запропонованого рішення не можна виконати. Тим більше що державного фінансування в таких обсягах не було. Наступну програму було підготовлено вже з урахуванням реальної ситуації. І за два роки можна говорити про її результативність.

Щоб вести реєстр ВПО, в місцевому управлінні праці та соціального захисту (саме сюди усі переселенці приходять насамперед) Сєверодонецька міська рада була змушена створити спеціальний відділ із 16 фахівців, фінансують який за рахунок міського бюджету. Тільки за останні півроку витрати громади на цю роботу перевищили 2 мільйони 600 тисяч гривень. До того ж бюджет Сєверодонецька витрачається й на обслуговування іногородніх в амбулаторіях та лікарнях: за 9 місяців 2018 року послуги лікування отримали 9153 особи зі статусом ВПО, витрати міського бюджету при цьому становили 5 мільйонів 928 тисяч 768 гривень.

Але загалом саме на основі програми інтеграції та адаптації ВПО в сєверодонецьку територіальну громаду вирішують безліч життєвих питань. Документ дає змогу належно організовувати дистанційне навчання дітей з непідконтрольних територій, збільшувати кількість місць у дитячих садках — в місті існує черга в ці заклади дошкільної освіти. Також у програмі передбачено заходи у галузях культури, спорту і оздоровлення.

Логічно припустити, що результативність виконання такої програми мають передовсім оцінити самі переселенці. Але про громадську організацію «Свої люди» вже кілька років нічого не чути.

«У Сєверодонецьку нині нема взагалі громадської організації, яка б займалася виключно питаннями тимчасово переміщених осіб, як в інших областях України. Дуже шкода, але немає навіть ініціативної групи, що складалася б з осіб зі статусом ВПО, яка могла б лобіювати свої інтереси перед міською радою. І складається дивна ситуація, що міська рада та її виконком розробляють програму, контролюють її виконання. І нам залишається тільки сподіватися на проведення спільних заходів з аналізу наших дій, програми, її обговорення, пропозиції, коригування», — каже Віра Попсуй.

Чому так? «На мій погляд, це відбувається насамперед через зайнятість тих ВПО, які працюють. У них немає часу на громадську діяльність, навіть просто на спілкування. З іншого боку, ми дуже близько від лінії розмежування, за якою їхні домівки. У більшості людей жевріє надія, що ось-ось Україна туди повернеться. Навіщо ж тут вкорінюватися?» — ділиться думками Віра Попсуй.

Не тільки дах над головою

Чи можна пояснити пасивність людей тим, що фактично немає фінансування для розв’язання головної проблеми переселенців — надання їм житла? «Головна проблема Сєверодонецька — брак порожніх комунальних приміщень, які б належали громаді. Якби такі були, то можна знайти фінансування від міжнародних донорів (з досвіду інших областей) для реконструкції їх під соціальне житло. Власних фінансів, щоб викуповувати їх у підприємств або підприємців, в місті немає», — підкреслює головний спеціаліст відділу із соціально-гуманітарних питань та внутрішньо переміщених осіб.

У країні вже діє програма, за якою держава і місцеві органи влади на умовах співфінансування можуть купувати або будувати соціальне житло для переселенців. Закон ухвалено, але поки що прикладів його реалізації в Сєверодонецьку немає. «Таких прикладів на сьогодні немає навіть у всій Луганській області», — стверджує Віра Попсуй.

Проте Сєверодонецьк має намір розв’язувати житлову проблему переселенців. Торік на сесії ухвалено програму про формування та будівництво фонду житла для тимчасового перебування. Міська рада на це вже навіть відвела земельні ділянки. Планують побудувати п’ять чотириповерхових і два дев’ятиповерхові будинки. Такого житла має вистачити для 236 сімей.

«Але ми одразу зіткнулися з такою проблемою: якщо будувати ці будинки, у міста не вистачає інженерних комунікацій (каналізація, світло, водовідведення). Потрібно додатково будувати відповідну інфраструктуру, а для цього знадобиться розроблення проектно-кошторисної документації. Свого часу Луганська ОДА задекларувала, що допоможе з будівництвом інженерних мереж, але поки що допомоги в цьому немає», — підкреслює посадовець.

На квартирний облік переселенців у Сєверодонецьку також не ставлять: у рішенні міської ради задекларовано, що початок реєстрації для створення черги на заселення в ці будинки розпочнеться разом із будівництвом споруд. Але немає нічого більш болючого, ніж безпідставні сподівання.

Напевно, з такою тезою варто погодитися. Хочеться, щоб у людей, котрим офіційно надано статус вимушених переселенців (хоч насправді нікому ніхто не допомагав у переїздах, тож логічніше називати їх біженцями), залишалася надія знайти не просто дах над головою, а власний дім на Батьківщині, заради якої вони полишили все нажите в попередньому житті.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»

ПРЯМА МОВА

«Переселенці мають бути наполегливішими»

Сергій КОПИЛОВ,
завідувач сектору в Луганській області
Міністерства у справах тимчасово окупованих територій
і внутрішньо переміщених осіб:

— Наше міністерство виступило ініціатором субвенції, в межах якої можна на умовах співфінансування отримати гроші, щоб відремонтувати або побудувати соціальне житло і передати його вимушеним переселенцям в оренду. 2017 року в межах цієї субвенції було передбачено 17 мільйонів гривень. Луганська область, на жаль, тоді жодним проектом не взяла участі в цій програмі.

У 2018 році за цією субвенцією було передбачено вже вдвічі більше грошей для розв’язання житлової проблеми вимушених переселенців: 36 мільйонів гривень. На Луганщині єдиний район, який реалізує програму надання житла внутрішньо переміщеним особам у межах цієї програми, — Попаснянський. Подано проекти загальною вартістю майже 5 мільйонів гривень. Із цих коштів половину надає держбюджет. Відповідне розпорядження Кабінету Міністрів вже перебуває на узгодженні в Мін’юсті.

Міністерство працює над залученням міжнародних донорів у межах недержавних програм допомоги вимушеним переселенцям. Наприклад, саме такий один із проектів KfW, який реалізовуватимуть на території Луганської, Донецької й Дніпропетровської областей. На сьогодні зібрано інформацію про потреби в соціальному житлі у громадах цих областей. Банк планує надавати 100% коштів на реалізацію таких проектів.

Допомогти у просуванні відповідної роботи могли б, на мій погляд, громадські організації внутрішньо переміщених осіб. Але основну кількість таких організацій створено у великих містах — Києві, Дніпрі.

У Луганській області громадські активісти не такі наполегливі, захищаючи власні права. Понад те, не можна говорити, щоб від них надходили якісь ідеї. Навесні з ініціативи радників МінТОТ у Луганській області було винесено на громадське обговорення стратегію нашого міністерства щодо інтеграції внутрішньо переміщених осіб. Запрошували громадськість до обговорення, хотіли почути пропозиції та зауваження саме від тих людей, котрі самі опинилися в цій ситуації. Але далі розмов справа не пішла.

Ми пропонуємо на території області реалізувати проект з оздоровлення дітей із тимчасово окупованої території. Потрібно руйнувати стереотипи та міфи тамтешньої пропаганди. Діти згодом захочуть вчитися і жити саме на українській Луганщині.