У Ковалівці на околиці села Покровка на Кінбурнській косі встановили табличку на дереві, якому виповнилося 100 років. Це Яшина верба. Подія не вселенського масштабу, проте з огляду на історію про Яшу неабияка. Родина Яковців відома на півострові як грибники. Покійний Яків був неординарною людиною, він чуйно ставився до природи і всього живого. І природа йому віддячувала.
Практична екологія
На початку ХХ століття Яків Яковець разом із братами посадив верби біля батьківської хати. Так наказав їм дід, який був беззаперечним авторитетом у родині. Батьківську хату збудовано на місці Ковалівської саги. Там, де верби, вільхи, інші листяні дерева постійно вологі попри літню спеку. Це своєрідні тутешні джунглі. Яшина верба й досі росте, нагадуючи про події сторічної давності й більш ранньої історії.
А історії траплялися всякі. Про них розповіла Діна Яковець і заступник директора Національного природного парку «Білобережжя Святослава» Василь Чаус. Біля Ковалівської саги тоді в регіональному ландшафтному парку був такий собі вагончик, де могли переночувати співробітники. Василь Чаус згадує, як під час ночівлі спостерігав дивну річ. Щоранку якийсь чолов’яга приходив до місця поряд із вагончиком, схилявся на хвилинку, начебто щось викидав і йшов. Слідопит Василь вистежив дивака-незнайомця.
«Побачив у нього півторалітрову пластикову пляшку. Підійшов, гадаючи, що, може, вино чи молоко переливає. А Яків приніс під вагончик гадюку сіру, червонокнижний вид. Її отрута смертельна. Як відомо, ставлення до гадюк негативне.
Пізніше з’ясував, що чоловік ловить цих гадюк у себе на подвір’ї й переселяє їх на піщаний пустир. Щоб не лякати онуків — частих гостей і дружину Діну Олександрівну. Не вбиває, не боїться, що вкусить, а просто переміщає змій у зручніше для них місце», — розповідає Василь.
Чимало історій із прикладами практичної екології чоловіка розповіла сама Діна Олександрівна. І про те, як Яків рятував пташок, що потрапили в сітки орнітологів. Ті ставили сітки, аби підрахувати та окільцювати пташок і внести дані в підсумки своїх досліджень. А Яків уранці, доки вчені спали, розрізав сітки й випускав птахів на волю.
Є історія про те, як рятував тяжко пораненого полоза, що оселився на подвір’ї родини. І про те, як діставав тваринок з браконьєрських пасток.
І про врятовану черепашку.
«Якось їдемо завантаженим будівельними матеріалами ЗІЛом. Усе відбувалося в серпні, коли пісок був дуже рихлий, а будь-яка зупинка чи неправильний поворот могли призвести до того, що машина загрузла б. Я з маленькою донькою, ні води, ні харчів. Бачу просто на дорозі черепашку і думаю: головне, щоб її не помітив Яша. Адже якщо машина зупиниться, то просто не зможе рушити. Навіть прикрикнула на нього: «Не смій зупинятися!» Але ж то Яша. Зупинився, відніс черепашку, яких мільйон на косі, якнайдалі від дороги. Якимось дивом ми змогли завести машину та їхати далі», — пригадує Діна.
Таким був Яша. Рятував тварин, непокоївся за все живе на Кінбурні.
Про тихе полювання та батька Махна
А ще родина Яковців знана на косі як любителі тихого полювання. Навіть якщо ніхто із села не знайшов у лісі жодного білого гриба, у Яші завжди повна корзинка. Він точно знав, де і який гриб росте, бережливо ставився до збирання і помічав кожну грибну ділянку.
Яша пішов з життя тихо, як жив, десять років тому. Місцеві подейкували, що наступний після Яшиного відходу грибний сезон не вдався, грибів не було. Кажуть, він забрав із собою грибний дух. А може, то просто природа засумувала за чоловіком.
Діна Олександрівна Яковець також знає все про гриби і про те, як їх збирати й готувати. Вона й досі ходить у ліс, але грибними секретами ділиться нечасто. Гриби для неї не стільки джерело виживання (хоч і цей чинник має місце), скільки своєрідний спосіб спілкування із природою Кінбурну.
Люди до неї звертаються різні. Хтось — придбати фірмових сушених білих грибів, хтось — дізнатися про премудрості грибної справи. Вона вчить бережно ставитися до того, що дала природа.
«Досвідчені грибники знають, що гриб слід не зрізати, а викручувати, а потім обов’язково прикрити грибницю землею. Зеленушки, найкращі для соління, треба відразу ж обтрусити від піску, шляпку обтерти губкою, а ніжку очистити ножем», — ділиться секретами Діна Яковець.
Вона щиро обурюється, що останнім часом горе-грибники шкодять лісу. «Приїжджають сюди любителі грошей, перегортають усе, псують граблями та металевими гачками, залишають відкритими грибниці. Люди навіть не замислюються, що після них уже нічого не залишиться», — бідкається. Родина Яковців завжди дбала про природу, досі захищає все живе, береже історичну пам’ять.
У сімейних легендах збереглася історія про батька Махна, що ночував у будиночку бабусі Діни, в якому вона живе досі. Щоправда, ця легенда з роками обростає новими версіями. За однією з них, батько Махно ночував у будиночку й подарував бабусі, тоді молодій дівчині, золоту чи срібну табакерку.
За іншою, начебто Махно із загоном зустрів весільну процесію Діниної бабусі. Гості не очікували нічого доброго від такої зустрічі. Але Махно привітав молодят і подарував їм гарного коня зі свого обозу.
Хтозна, що з цих історій правда. Але те, що кінбуряни — люди особливі, горді й незалежні, ще й трохи анархісти — правда. Свій особливий кінбурнський характер вони зберегли досі.