Дні на початку травня в краї за Карпатами несуть у собі далеко глибшу традицію, ніж ту, яка з’явилася разом із маївками і Днем міжнародної солідарності трудящих. Про звичай, який побутував у народі здавна, подекуди зберігся й донині, розповідає журналістка з Ужгорода Марина ОФІЦИНСЬКА.
Травня чекали хлопці й дівчата
На початку ХХ століття дня першого травня з нетерпінням чекала вся молодь. На Підкарпатській Русі (нині Закарпатті) побутував надзвичайно гарний звичай – дарувати дівчині молоду берізку, прикрашену стрічками. Її ще називали «майка» або «майфо» і вона слугувала виявом сердечної симпатії хлопця до коханої дівчини. Така береза свідчила про серйозні наміри хлопця одружитися.
Цей першотравневий звичай був поширений у Тячівському, Хустському районах та у деяких селах Виноградівського, Іршавського, Мукачівського й Ужгородського районів. Попри незначні відмінності у деталях підготовки і проведенні суть його залишалася незмінною. Але найголовніше, що цей звичай і сьогодні побутує в селі Бороняво Хустського району. У 1980 році Любов Бонкало, яка нині працює тут завідувачкою клубу, записала його від своєї мами Марії Бабець.
Зразу звертаємо увагу на дату. Якщо в інших районах цей звичай припадав на перше травня, то у Бороняві він прив’язаний до першої неділі після Великодня, відомої як Томина неділя.
Легенда про березу і горду дівчину
Розповідаючи про звичай, старожили згадують легенду. В ній мовиться про дуже вродливу і багату дівчину Марічку, яка жила в Бороняві. Припала вона до серця багатьом леґіням. І кожен радий би з нею одружитися, але була вона ще дуже гоноровою та гордою, тому не могла вибрати для себе єдиного і найкращого.
Одного разу перед Великоднем до села завітали хлопці із Балкан і за Великодні свята встигли з усіма перезнайомитися. Вподобав собі Марічку балканський парубок Йован. Пішов до неї освідчуватися, але і йому вона відмовила. Батьки дівчини у розпачі вигукнули: «Та тоді вона вийде заміж, як береза зацвіте». Почув це Йован і зажурився, бо знав, що береза не цвіте. Не один день ходив засмучений. Тут уже і Великдень пройшов, а він усе зажурений ходить. Вийшов за село і побачив прекрасне струнке деревце – берізку, яка грайливо гойдала вітами. Тоді і придумав, як підійде до гордої красуні. Зрубав це деревце, прикрасив його різнокольоровими стрічками, поклав зверху віночок і на Томину неділю (першу після Паски) поніс берізку до дівчини. Він був упевнений, що саме в цей день задумане здійсниться.
Що й сталося. Бо так само як Тома повірив, що Ісус Христос воскрес, доторкнувшись до його ран, так і батьки Марічки повірили, що береза зацвіла, побачивши біля вікон прикрашене стрічками деревце.
Дівчата деревце виглядали й берегли
Відтак готувалися хлопці до цього дня завчасно. Вибирали берізки, запам’ятовували, де вона росте, щоб потім не шукати, купували різнокольорові стрічки, придивлялися до подвір’я милої, прикидаючи, де зручніше прибити березу. Робили це таємно від інших. Довіряли свої наміри лише найближчим приятелям і то лише через те, щоб потім уночі не йти за берізкою самому.
Вирушали по одному, коли вже стемніло. Ішли городами, щоб уникнути зайвих зустрічей і розпитувань. Берізку кожен леґінь дома прикрашав на свій смак: прив’язував барвисті стрічки до гілок (іноді прилаштовував гарну хустину або віночок на вершечок). Потім, коли село глибоко спало, прокрадався до подвір’я милої і встановлював березу.
Не було в селі такої дівчини, щоб не мріяла про березу в ту ніч. А вранці, ще як ледь зоріло, дівчата вибігали з хати, щоб глянути - є береза чи ні. Якщо була, то це означало, що дівчина на виданні, й може восени чекати старостів.
Дехто з дівчат усю ніч не спали. А якщо пізнього вечора помітили, що береза уже стоїть біля воріт, то не відходили від вікна: сторожили свою березу, щоб хтось не забрав. Траплялися випадки, що хлопці з іншого гурту могли посмішкуватися і забрати березу, якщо погано була прилаштована. Кожен закоханий хлопець добре прикріплював деревце, щоб хтось не вкрав його.
Найцікавіше відбувалося наступного дня. Кожен, ідучи вулицею, оцінював деревце, порівнював його з іншим, якщо в селі було їх кілька. Також намагалися вгадати, хто з леґінів приніс березу. Бувало так, що й дівчина не знала, від кого береза, лише здогадувалася. Це додавало інтриги й розпалювало цікавість. Однак для дівчини це був приємний знак.
Бороняво береже свій звичай
Цей звичай, як і ще деякі (на Різдво, коли колядують зі змієм-Шарканем) у селі Бороняво зберігся. Мало того, для його популяризації з ініціативи завідувачки клубу Любові Бонкало та з допомогою громади села, починаючи від з 2013 року, тут проводять свято «Боронявська береза». Відзначають його через тиждень після Великодня на Томину неділю. Воно перетворилося в ціле театралізоване сучасне дійство.
У переддень свята молоді хлопці йдуть у ліс, вирубують струнку березу, приносять її на визначене заздалегідь місце у центрі села і закопують. Дівчата допомагають хлопцям прикрашати березу – розвішують на ній різнокольорові стрічки. У неділю, після вечірні, група молодих хлопців іде селом із гудаками (троїсті музики, до складу яких входять перша скрипка, друга скрипка (контраш), флейта та бубон), співаючи і запрошуючи до берези. До берези спішать дівчата і хлопці, молоді і старі – усі, хто може вийти з домівки.
На площі перед березою розгортається це дійство. Хлопець кличе дівчину, стоячи віддалік від неї, в танець: «Пой, Анцьо, грати!» (танцювати – прим. Авт.). Усі спостерігають за тим, що відбувається. Адже дуже цікаво, який хлопець яку дівчину запросить до танцю. Деякі дівчата на місці не стоять, їх хлопці майже з рук не випускають. А декотрих так ніхто і не закличе на танець. Самотні не танцюють, співають. Хлопці і танцюють, і співають. Хтось один із них заспівує, інші підхоплюють:
Та я іду танцювати, пой, Маріко, грати.
Аш не ідеш – беру другу, будеш бановати.
А ще часто відбуваються переспіви – змагання між дівчатами і хлопцями, хто більше наспіває коломийок. Танцюють лише хлопці і дівчата. Правда, хлопці дають дозвіл один раз потанцювати і одруженим чоловікам. Це здебільшого загальний і чоловічий танець «Сирба».
Раніше у перервах, коли гудаки (музиканти) відпочивали, молодь на спеціально змайстрованій біля берези сцені виконувала уривки з вистав, акробатичні вправи, читала вірші тощо.
Після завершення свята, яке зазвичай триває аж до вечора, народ розходиться. А хлопці-організатори разом із гудаками ідуть, співаючи, до однієї з дівчат на запрошення її батьків, де для них влаштовують гостину. Молодь співає, танцює, веселиться аж до півночі. І лише потім розходиться по домівках.
Коломийки, які виконують хлопці
Заспівайме, хлопці, разом, най дівчина чує,
Бо дівчина молоденька тим ся гонорує.
Ай сонце у полудне високо до неба,
Дівча ми ся сподобило, части ми не треба.
Товди сь ми ся сподобила, моя білявино,
Несла воду горі водов та й не попочила.
Ай сночим у тя не бив, бо ня вартовали,
Ай вичур до тя прийду, аж би ня зрубали.
Коломийки, які виконують дівчата
Йой, Мигалю, Мигалику, не роби з ня дурня,
Я тя годна зчаровати сім раз до полудня.
Та я собі парадненька коромисло несу,
Бо до мене Іван прийде, принесе березу.
Ай кущова березо, листячко зелене,
Сідаш, любку, вечеряти, подумай за мене.
Пісня, яку співають на святі «Боронявська береза»
Цімборики, пийме тут, бо на небі не дадут,
Бо як з неба зийдеме, по 12 уп’єме.
Приспів
Ой дана сідана, чія любка майфайна,
Ой дана сідана, ай моя майфайна.
Цікаво, що звичай дарувати «майку», як березу називають у Бороняві, побутує і в селі Климовиця Іршавського району. Якщо там прикрашають берізку, то у Климовиці – ялицю. Але спочатку обчищають стовбур від кори, щоб він був білий, залишаючи з гілочками лише вершечок розмірами метр-півтора і прикрашають стрічками. Прилаштовують так само біля воріт.
Звичай виставляти прикрашені берізкимав значне поширення на Закарпатті. Так, у селі Хижа Виноградівського району побутував звичай прикріплювати майфи (прикрашені березові гілки) на дахах будинків.
А, наприклад, у селі Вишково, що на Хустщині, хлопець ішов до дівчини лише з прикрашеною гілочкою берізки, зазвичай замовляючи для неї серенаду.
Дарували «майку» й по інших селах
Але найцікавішою для мене завжди була розповідь моєї мами, Марії Хланти (Янчик), яка народилася в далекому 1947 році в селі Округла Тячівського району. У ніч на перше травня дорослі леґіні непомітно ставили берізки (у селі багато угорців, мовою яких це дерево зветься «майфо»), прикрашені різнокольоровими паперовими стрічками, біля хат, де жили вподобані дівчата.
Траплялися майки-майфи різної висоти, інколи – велетенських розмірів, які ледве несли кілька леґінів. Їх закопували і прикріплювали цвяхами до воріт. Бувало, що один легінь випередить іншого своєю майфою: тоді той разом із друзями викидав чужу за село і ставив власну. Траплялося й таке, що донькам місцевих корчмарів на сміх замість майфи приносили облуплену вербу і ставили її у кінці їхнього городу.
Опівночі починалися серенади. Леґіні підходили під вікна коханих і тихо співали зазвичай народних пісень, награвали мелодії самі або наймали хороших сільських музикантів і співаків. Коли починали співати, дівчина запалювала біля вікна сірник, даючи знак, що їх чує. Після виконання програми вона відчиняла вікно і частувала музикантів. Співаки і музики йшли далі, а хлопець залишався ще трохи поговорити з дівчиною через вікно.
Сподіваємось, що й цьогоріч, незважаючи на карантин, проїжджаючи селами краю, споглядатимемо біля воріт не одну прикрашену берізку.
Марина ОФІЦИНСЬКА,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+