Без команди «Застава, до зброї!» важко було уявити реалії військовослужбовців Донецького прикордонного загону навіть у мирний час. Однак тоді після тривоги  завжди обов’язково наставав її відбій. Чого, на жаль, не скажеш про теперішній час: підняті за тривогою «зелені кашкети» вже понад рік беруть участь у бойових діях на сході України.

Та гібридна війна війною, але охорона державного кордону, як і раніше, залишається пріоритетним завданням цих бійців, які завжди перебувають на передньому краї. І важкі випробування не зменшили кількості охочих одягти військову форму і взяти в руки зброю, щоб захистити свої домівки, майже біля порога яких опинився і державний кордон, і передова водночас.

«Ми мирні люди, але тепер виконуємо бойові завдання»

Літнього дня, коли більшість людей працювала в полі, сільські хати дуже часто охороняв найнадійніший «замок». Зачинені двері підпирали палицею чи стільчиком. І все! Бо такого знаку про відсутність господарів було достатньо, щоб нікому з нормальних людей не спало на думку йти до помешкання з лихими намірами.

Погодьтеся, напрошуються закономірні аналогії з недавньою ситуацією на державному кордоні України з Російською Федерацією на території Донецької й Луганської областей. Адже всі прикордонні службові компоненти були розраховані виключно на добросусідське співіснування та загальноприйняті міждержавні й людські норми у всьому цивілізованому світі.

А потім до тих «замків» у вигляді українських пропускних пунктів чи прикордонних застав агресори навіть не підбирали злодійські відмички, бо брутально зламали їх разом з дверима чи й зі стінами. У результаті через неконтрольовані ділянки кордону на Донбас поперли колони бронетехніки та іншого озброєння, маргіналів-бойовиків з усіх куточків сусідньої країни й «відпускників» із регулярних військових частин.

Не секрет, нині повернення Україною контролю над державним кордоном на Донбасі залишається своєрідним сучасним Рубіконом: якщо підступні недруги перейдуть назад через нього і повернуться до своїх штабів, полігонів, казарм та хат, закінчення гібридної війни стане справою недовгого часу. Це добре розуміють і цинічні «брати», які ллють крокодилячі сльози за мешканцями Донбасу, загиблими від їхньої ж зброї, але не перестають її постачати через захоплений кордон. А наші прикордонники тим часом несуть службу на інших ділянках української території, які потребують надійної охорони.

«Серед наших завдань,  як і раніше, — спостереження за морською ділянкою та прибережною смугою, забезпечення дотримання прикордонного режиму, — розповідає начальник відділу прикордонної служби «Маріуполь» Володимир Різник. — Але з огляду на ситуацію довкола міста додалися й інші важливі завдання: виявлення і протидія диверсійно-розвідувальним групам та недопущення висадження десанту на берег. Останнє означає ведення бойових дій, до чого ми відповідно готуємося».

Згадана територія поблизу Маріуполя, на якій неодноразово доводилося бувати в мирний час, справді докорінно змінилася відповідно до воєнних вимог. Адже тепер вона фактично передова з усіма обов’язковими атрибутами: окопи, бліндажі, мішки з піском тощо. Та й гарнізон цього невеличкого укріплення на крутому березі над морем нині має достатньо озброєння, що дає змогу виконувати поставлені завдання.

«Так, колись ми періодично бували на полігонах в окопах зі зброєю, але, правду кажучи, тоді не вірилося, що до цього дійде по-справжньому, — зізнається один із прикордонників. — Тепер ті укріплення вже не навчальні, а справжні, бо тут проходить лінія оборони. І підготовка до реального бою та захисту цієї позиції сприймається зовсім інакше».

Контингент підрозділу — хлопці майже з усіх областей України. Є серед них і місцеві, тобто маріупольці.

«Суто через сімейні обставини мені не довелося проходити строкову службу, але коли околиці Маріуполя почали обстрілювати і до міста майже впритул підійшли незаконні збройні формування, вирішив звернутися у військкомат, — згадує 26-річний житель приморського міста Євген. — Пройшов комісію, відповідну підготовку, вже втягнувся у службу й анітрохи не шкодую, що вчинив саме так. Хоч, звичайно, вдома спершу було не все гаразд.

Мій вітчим — військовий у відставці,  підтримав моє рішення. А ось мама з дружиною спершу дуже непокоїлися за мене, але потім таки схвалили мій вибір. Те саме стосується й багатьох знайомих ровесників. Звичайно, нашим людям російська пропаганда добряче промила мізки. Та поступово все стає на свої місця: на прикладі окупованих Новоазовська чи Донецька всі побачили, що таке насправді самопроголошена «ДНР», і тому від цього зла потрібно захищатися зі зброєю в руках».

«Як швидше вивести звідси автобус із пасажирами»

Жінки у військовій формі прикордонних підрозділів — аж ніяк не рідкість, особливо на пропускних пунктах. Як відомо, ці об’єкти, де несуть службу представниці слабкої статі, також неодноразово потрапляли під потужні обстріли. Про своє бойове хрещення на пункті пропуску «Новоазовськ» згадує інспектор 3-ї категорії, старшина прикордонної служби Тетяна Ломакіна.

«Спершу обстрілів не було, і їх тут ніхто не очікував, — зізнається вона. — Тому коли о другій годині тієї липневої ночі стався перший «приліт», це стало для всіх шоком. Хтось голосно пропонував негайно вимкнути світло тощо. Потім забіг водій фури, яка саме  стояла, і злякано крикнув про двох вбитих прикордонників біля шлагбаума».

Маючи певні освіту й досвід, Тетяна побігла туди, щоб спробувати надати допомогу потерпілим. Каже, щоб швидше дістатися до них, навіть зняла важкий бронежилет і каску. «У темряві знайшла одного з колег і побачила, що його, на жаль, уже не врятувати: осколок пробив грудну клітку і влучив у серце, — зітхає вона. — Другий прикордонник також зазнав осколкового поранення у груди, але не смертельного. Щоб урятувати пораненого, його  довелося перевезти на сусідню територію Російської Федерації».

Обстріл стався саме в той момент, коли інспектор оформляла пасажирський автобус, де були 52 пасажири, які прямували з РФ до Молдови. Перша міна прилетіла, коли Тетяна вже опрацювала три паспорти. А трохи пізніше стало очевидно, що людям дуже пощастило: автобус від смертельної небезпеки закрила величезна фура із чаєм, яка стояла поряд, — саме в неї влучила міна і не здетонувала. «Мені всі кричали про необхідність вимкнути комп’ютер і світло, але я усвідомлювала, що потрібно якомога швидше вивести із пропускного пункту автобус із наляканими людьми, бо його вже не повернути до РФ», — розповідає інспектор.

Цей обстріл ПП «Новоазовськ», на жаль, не став останнім. Наступні обстріли вели також із території Російської Федерації: українські прикордонники чітко бачили встановлену неподалік артилерію, яка гатила по їхньому пропускному пункту. Рятувалися вони у вже підготовлених окопах і бліндажах. А коли у цей момент поряд проїжджали подорожні, прикордонники всіх людей, серед яких були й діти, ховали в земляні укриття.

«Майже всі колеги бачили тоді гармати, які били по нас саме звідти, — підтверджує старшина прикордонної служби. — Щоправда, після того, як ці люди залишилися на тимчасово окупованій території в Новоазовську, тепер відмовляються: мовляв, нічого не знаємо».

А серед тих, хто вийшов на українську територію (таких усього приблизно 20%), і Тетяна Ломакіна. Навіть попри розформування ПП «Ново?азовськ», вона не залишилася в однойменному окупованому місті, де досі мешкала, а з 11-річною донькою перебралася до Маріуполя, де продовжує нести службу. 

ПРЯМА МОВА

Зі спокійного Львова — «на нуль»

Світлана САВЧУК, сержант, прес-секретар Донецького прикордонного загону:

 — Я родом із Тернопільської області, та дитиною переїхала на Кіровоградщину. За освітою філолог, журналіст, учитель української мови і літератури, але із самого дитинства мріяла стати військовим. Коли трохи підросла, вже дуже прагнула до прикордонної служби. Бо прикордонник — це обличчя держави і людина, яка зустрічає і проводжає гостей.

Після державного іспиту на півроку поїхала у Оршанець у навчальний центр Державної прикордонної служби: півроку казарми, підготовки, гартування духу. А потім потрапила до Львівського прикордонного загону.

Коли почалися бойові дії на сході України і формувалися перші мотоманеврені групи на посилення кордону, зголосилася приїхати сюди. Пам’ятаю, мій командир спершу тільки скептично посміхнувся: «Ти що, разом із хлопцями будеш в окопах сидіти?»

Та я не здавалася і наполягала, хоча жінок-військовослужбовців у зону АТО не відправляли. Якщо не помиляюся, добровільно зі спокійного Львова приїхала сюди найпершою.

Коли пізно ввечері разом із хлопцями прибули на теперішнє місце дислокації, був цікавий момент. Я була немов біла ворона. Адже офіцер, який зустрічав поповнення, побачивши мене, спершу не повірив власним очам і комусь із розпачем доповідав по телефону: «Тут жінка!»

Та найдужче запам’ятався від’їзд. Моя мама дізналася про моє рішення служити в зоні АТО буквально напередодні, і в неї, зрозуміло, був шок. Назавжди закарбувалося в пам’яті: йдучи до вагона, розвертаюсь і бачу, як мама мене хрестить і плаче…

Певна річ, мій стан і зараз неможливо передати словами. Відтоді ненька вже трохи звикла, але спочатку, коли були активні бойові дії та після перегляду по телевізору новин, від неї було по 30 і більше дзвінків щодня. Дуже непокоїлася: «Чому з тобою немає зв’язку? Я знаю: ти десь там!» Вона, хоч я й заперечувала, підозрювала, що мені справді доводилося їздити «на нуль» — на передову.

 Звичайно, прибула сюди із бажанням зі зброєю в руках стояти на блокпостах тощо, але в нинішніх умовах закономірно перевагу надають чоловікам.

А мені, дізнавшись, що я філолог, журналіст і пишу вірші, визначили іншу важливу позицію в інформаційній війні, яку ведуть проти нас недруги. 

...А ТИМ ЧАСОМ

Нещодавно Світлані Савчук присвоїли чергове і перше офіцерське звання — молодший лейтенант. «УК» приєднується до привітань і зичить подальших успіхів в охороні державного кордону України.