На Закарпатті румуни завжди зустрічатимуть Мерцішор

Услід за героями відомої телепередачі Першого Національного румуни Закарпаття, яких тут, за даними останнього в часі перепису населення 2001 року, проживало майже 35 тисяч, з повним правом можуть казати: «Не все погано в нашому домі». Ще б пак! Нині їхня кількість збільшилася на 9%, вищий показник лише у ромів.

Румуни Закарпаття здавна проживають у семи селах, чотири з яких (Нижня Апша, Солотвино, Глибокий Потік і Топчино) належать до Тячівського, а три — Біла Церква, Середнє Водяне та Плаюць — до Рахівського районів.

Євроворота навстіж

Солотвино — це справжні ворота в Європу, адже лише Тиса відокремлює селище від румунського міста Сигет. Після Першої світової кордон тут проклали не за етнічним принципом, а «для зручності» — по річці. Цим створили великі проблеми і для румунів, і для українців: роз’єднані родини, зруйновані долі.

Нині відновлено справедливість: жителям прикордоння значно легше перетинати межі двох держав, їздити в гості до родичів і друзів, налагоджувати транскордонну співпрацю, залучати інвестиції. Євроворота в Солотвині відчинилися ще ширше після відкриття тут консульства Румунії торік у травні.

Раніше в містечку найбільше місцевих працювали на солеруднику: біле золото тут видобували ще у XIV столітті, відколи відома перша згадка про Солотвино. До XIX століття використовували відкритий спосіб видобутку, а потім подалися під землю, де на глибині кількасот метрів — величезні поклади найчистішої на континенті солі. В середині 2000-х гірничі виробки заповнила вода — через хронічне недофінансування галузі перестали відкачувати шахтні води. Тепер територія над затопленими шахтами небезпечна.

Із цієї причини вже не лікують пацієнтів у соляному підземеллі обидві алергологічні лікарні — республіканська та обласна. Роботу втратили понад 2 тисячі місцевих.

Торік посланці Єврокомісії вивчали можливості безпечного припинення діяльності підприємства, а ще — перспективи відновлення солевидобутку. Виявляють зацікавленість угорські інвестори, і є надія, що гірничі фахи знову стануть затребуваними в Солотвині. Буде відновлено й спелеотерапію.

Місцеве населення і передовсім румуни не опускають рук — знаходять себе в інших галузях. Від кінця 1990-х тут величезний попит на лікування солоною водою з шахт. По її цілющу силу сюди приїжджають люди з усієї України і з-за кордону. Попит на курортні послуги дав старт прискореному будівництву готелів і кемпінгів, розвитку сільського зеленого туризму.

Мовних бар’єрів не існує

У Солотвині живуть здебільшого румуни, але є угорці й українці. А мовних бар’єрів не існує. Бо тут усі володіють кількома мовами.

Діють три загальноосвітні школи: з українською, угорською і румунською мовами навчання. Лідер солотвинської громади Юрій Ухаль розповів, що ці три громади однаково представлені і в керівництві селищної ради. Будь-хто, прийшовши сюди, отримає відповідь кожною з трьох мов, що побутують у селищі.

Закарпатські румуни — люди, які не сидять на місці, а перебувають у пошуках можливостей заробити. Скажімо, в неспокійні 1990-ті продавали смажене соняшникове насіння в містах Сибіру, а звідти привозили деревину і реалізовували тут. Румуни часто орендують землі в інших областях України, вирощують на них зернові, які теж продають. Багато хто займається комерцією, взявши собі в союзники малий прикордонний рух.

Нижня Апша — село особливе

Визнані бізнесмени — жителі Нижньої Апші, які відновили історичну назву свого населеного пункту. Тут 10 тисяч населення, і майже всі румуни. Добробут промовляє сам за себе з вигляду вулиць, будинків. Вкриті асфальтом і бетоном не лише центральні вулиці, а й бічні.

— Таємниці з цього не робимо, — розповідає Нижньоапшівський сільський голова Іван Йовдій. — Мільйонний бюджет села формується з надходжень від малого і середнього бізнесу. У селі зареєстровано понад 100 підприємців, є сильні фермерські господарства, п’ять лісопилок. Стабільно надходять кошти від реалізації палива на п’ятьох автозаправних станціях. Але й цих коштів було б недостатньо без значних сум, які вкладали в дороги власники домогосподарств. Нижньоапшанці й самі виходять із лопатами та візками, допомагаючи шляховикам у всіх роботах. Пояснюють, що стараються для себе і не чекають, доки хтось наведе лад у їхньому домі. Дороги Нижньої Апші мають багаторічний запас міцності.

Нижня Апша — така собі Конча-Заспа на Закарпатті. Дво- і триповерхові будинки прикрашені колонами, арками і портиками, лоджіями й терасами, десятками вікон і ламаними покрівлями, а довкола обійсть — огорожі з керамплитки чи неіржавної сталі. Ці будинки швидше нагадують палаци мільйонерів, а не житла звичайних громадян.

Для кого це все? Так заведено, що кожен румун має звести будинок для дітей, а за змогою й для онуків. Тож вкладають у будівництво, як кажуть, останню сорочку. Є й інше неписане правило: хоч на кілька сантиметрів, а моя хата має була вищою, ніж у сусіда.

Румуни в цьому селі, як і в сусідніх Глибокому Потоці й Топчині, володіють кількома мовами, тож за потреби легко переходять на українську чи російську. В основі багатомовності — трудова міграція. Більшість обирає місцем сезонних заробітків Росію та Білорусь.

Ще одна особливість Нижньої Апші — розмаїття релігійних конфесій, найпоширеніша з яких — Царство Свідків Єгови (має аж 8 молитовних залів). У селі збереглася дерев’яна церква Святого Миколая Чудотворця з дзвіницею, споруджена 1604 року. На неї місцеві роблять ставку в розвитку сільського зеленого туризму.

У селі є три загальноосвітні школи, дитяча школа мистецтв. Час від часу виходить друком газета румунською мовою. Оскільки головне для румунів — матеріальний достаток, то в затінку опиняються інтелектуальні поривання. Мабуть, тому в Ужгородському національному університеті роками не можуть набрати хоча б п’ятеро студентів на кафедру румунської мови і літератури. Дуже мало охочих вступати навіть на бюджет.

— Через це й бракує румунськомовних перекладачів, ведучих радіо- і телепередач, редакторів видавництв, — із прикрістю констатує один з нечисленних науковців у середо­вищі національної меншини доцент Ужгородського національного університету Василь Марина.

Усе це, здається, румуни компенсують майже фанатичною відданістю фольклору. У великій пошані традиційне вбрання — у родинах часто є по кілька комплектів, які вони з гордістю вдягають. А ще в селі влаштовують щорічне обласне свято румунської культури Мерцішор. Цього року воно знову пройшло на берегах Апшиці.

Насамкінець. Румуни вважають своєю батьківщиною Україну й залишаються вірними їй навіть тоді, коли роботи вдома немає і доводиться їздити на заробітки за кордон. У цьому сенсі їх не порівняти з німцями, угорцями, євреями чи словаками, багато з яких переселилися до титульних держав. Хоч би як складалася доля десь там, за Карпатськими перевалами, румуни все одно повертаються, немовби перелітні птахи, додому.

І це попри всі складнощі. Скажімо, в селах Глибокий Потік і Топчино, що розташовані в гірській місцевості й не мають таких, як деінде, можливостей для малого бізнесу, а бюджет куций, досі гостро стоять проблеми з бездоріжжям. Для цих громад перспективно об’єднатися з Нижньою Апшею і створити єдину ОТГ.

У центрі Солотвина — пам’ятник Штефану Великому. Його заслуги перед румунами в тому, що у XV столітті боронив від ворогів молдавські й румунські землі. Нині Штефана канонізовано, він оберігає спокій закарпатських румунів. Вони не зрікаються роду і живуть у мирі й злагоді з іншими етносами краю в складі суверенної держави Україна.