З Анною, начальником прес служби 128 окремої гірсько-штурмової бригади ми зустрілися у великій залі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка на урочистостях з нагоди випуску офіцерів-слухачів військового інституту. Ніжна сором’язлива дівчина привертала увагу надто серйозним поглядом. Принаймні на вулицях міста дівчата її віку більш безтурботні, веселіші й значно наївніші. Сфотографувала її, щоб краще роздивитися, що саме мене вразило в цій домашній дівчинці. І зрозуміла: в її очах, як і в моїх та більшості моїх друзів, палахкотіла війна.

— Ти звідки? — запитала, підійшовши після завершення церемонії.

Вона рвучко підняла на мене очі: так питають на фронті. Без реверансів, довгих вступів — одразу про головне.

—128-ма, — відповіла так само стисло.

Ми усміхнулись одна одній, як люди, що мають спільну історію, хоч і побачилися вперше. Відходимо вбік, щоб поговорити спокійно.

«Була звичайна домашня дівчинка»

— Спершу фронт, потім навчання?

— Ні, навпаки. Спершу навчання, потім фронт, потім знов навчання. Після нападу росіян нас достроково випустили з ВІКНУ і відправили на місця служби. З нашого курсу восьмеро випустилися. Хтось пішов у військові медіа, хтось — одразу в бойову частину, як я.

— Я чула, хтось із курсантів загинув 2022-го.

— З нашої групи всі лишилися живі й цілі. Зі мною вчилися Ганна Мельник, Олег Дудка, Олег Грицун. Також з нами випускалися старші курсанти, наприклад Ганна Гудзь. Усі пішли далі служити як військові журналісти, я одна як фахівець зі зв’язків із громадськістю поїхала у військову частину. Це 128 гірсько-піхотна. Мені тоді був 21 рік. Це моє перше знайомство із фронтом і бойовими діями. До того я була звичайною домашньою дівчинкою. Після школи — зразу в інститут, 17-річною склала присягу.

— Але чому саме у військовий?

— Мій тато військовий. А коли один з родичів запропонував такий варіант, як навчання у військовому виші, з радістю погодилася. Мене приваблювали і журналістика, і театральне мистецтво, але оскільки у військових частинах театральної складової немає, вибір був очевидним.

— Чи тяжко було вступати в один з найпрестижніших навчальних закладів України?

— Понервуватися довелося. Фізо, вступні іспити — я дуже хвилювалася, але виявилось, що мій рівень підготовки абсолютно достатній для набору необхідної кількості вступних балів. Складніше було потім, коли почалося навчання: розпорядок дня старшокласника цивільної школи та курсанта військового навчального закладу має істотні відмінності. Довелося звикати до нових правил та стосунків.

— Мріяла служити у бригаді чи у військових ЗМІ?

— Тоді про це не думала, бо не знала ні того, ні іншого. Тепер, прослуживши другий рік у бойовій частині, розумію: це саме те, чого хотіла. Спілкування із журналістами, хлопцями і дівчатами тут, під час бойових дій. Унікальні історії, цікаві люди.

— Що найбільше сподобалось у твоїй військовій частині?

— Звісно, Закарпаття! Коли прибула туди, відразу закохалася у ті краї. До того ж у нас одна з найсильніших і найдавніших військових частин ЗСУ, що має славну історію. Таких з’єднань в Україні майже не лишилося.

Ще дуже сподобалися люди. Я родом із центральної частини України, полтавка, тож не звична була до тамтешньої вимови, цікавих висловів, особливого способу спілкуватися. Потім почала їздити до хлопців на фронт і побачила, скільки тут чудових людей, цікавих доль, нетривіальних історій. Звісно, було важкувато адаптуватися. Але допомагала мама: вона чудово знала, що таке зірватися і поїхати світ за очі, бо батько свого часу так само служив на Львівщині, забрав її із собою.

А потім я познайомилась із майбутнім чоловіком, і ми цей шлях звикання пройшли разом. Він теж служив у бригаді. Зустрілися в перший день, довго придивлялися одне до одного. Він був офіцером, і перетиналися ми за службовими обов’язками досить часто. Спершу ніяк не могли знайти спільної мови, постійно сперечалися. У кожного було власне бачення поточних завдань, і жодне не хотіло поступитися. Та потім ми поговорили відверто, висловили одне одному все, що хотіли. А далі, працюючи разом, зрештою одружилися і вже рік разом.

— Як зрозуміли, що вам судилося бути разом?

— У бригаду я прибула в березні, а у травні він уже виїхав на фронт. Старалася підтримувати його, як могла. Через місяць відправили мене туди само, і я вже на місці побачила все. Але йому в той час була потрібна ще й підтримка, передовсім психологічна: він втрачав побратимів, мусив спілкуватися з родинами поранених і загиблих, а це завжди величезний стрес, особливо для молодого хлопця. У мене теж були схожі проблеми на роботі, і це все дуже виснажувало. Та спілкування між нами поновлювало сили на подальшу роботу.

Мені важко пригадати, в який саме момент ми зрозуміли, що мусимо бути разом. Здається, що найбільше потребували одне одного на Херсонщині, та потім прибули на донецький напрямок і зрозуміли, що досі були лише квіточки, головні труднощі почалися аж тут.

«Ти намагаєшся тримати ситуацію під контролем»

— Тут було більше обстрілів?

— Не зовсім. Найважче стало, оскільки було багато втрат, а ти мусиш хоронити тих, кого добре знаєш, з ким буквально ще кілька годин тому пила каву і сперечалася по телефону. А тепер цієї людини більше немає, і тобі треба щось казати батькам чи дружині, якось втішати, коли тебе саму розриває від болю.

Ще й постійні масштабні обстріли. Тут я вже почала організовувати поїздки із журналістами, супроводжувати їх. Це був дуже небезпечний напрямок, все заміновано, але ти мусиш їхати, щодня переборюючи власний страх. Намагаєшся тримати ситуацію під контро лем і ніколи не знаєш, чи доїдете ви живими, чи вже ввечері про тебе так само повідомлятимуть батьків, ретельно підбираючи слова.

 Єдине, що мене в той час витягувало, — друг, який потім загинув, мій чоловік, і спілкування з журналістами. Вони були більш досвідченими, багато розповідали корисного, працювати з ними було цікаво, і це затягує.

— Траплялися проблеми із журналістами чи з командирами у підрозділах?

— Зазвичай проблем не було, бо всі розуміли: це важливо. Звісно, ми враховували оперативну обстановку та побажання журналістів. Іноді старші за віком та посадою офіцери гальмували процес. Тоді треба було пояснювати, що, по-перше, це документування злочинів росіян, докази для майбутніх міжнародних судів. По-друге, відеосюжет — моральне заохочення для бійців, бо його побачать мама, дружина, дитина…

Хай би хто що говорив, а для кожного з нас важливо, щоб нас бачили, пам’ятали, розуміли, хвалили. І хай як цинічно це звучить, такі репортажі і дописи — це пам’ять про людину, яка залишиться, навіть коли її вже не буде тут з нами. Дуже часто траплялося, що єдиний спомин для сім’ї — відеосюжет про рідного чи фото на сторінці бригади.

— А із журналістами вдалося подружитися?

— Звісно! Зазвичай до нас приїжджають журналісти, які мають великий досвід зйомок на цій війні та в інших гарячих точках, тож у них є чого повчитися. Багато з них стали моїми близькими друзями, я їх дуже поважаю.

Люблю працювати з Мар’яном Кушніром. Він все тут знає, сам підкаже класний ракурс, зупинить солдата, коли той почне говорити зайве. На нього можна покластися, він крутий. Навіть стосовно того, що робити, коли обстріл застав у дорозі. У таких людей я вчусь, адже він, приміром, у будь-якій ситуації знайде цікаву тему, розговорить бійців на ексклюзив, зафіксує якісь непомітні чи емоційні деталі, а ти дивишся потім сюжет: як круто! Як він те все побачив?

У закордонних теж є чого повчитися: яких героїв обирають, які питання ставлять, як вміють розговорити неговіркого співрозмовника і повернути в потрібне русло занадто балакучого.

«Завжди будуть нові виклики»

— Ви, сьогоднішні випускники, пройшли навчання, повернулися на фронт і потім продовжили вчитися. Це якось вплинуло на ваше ставлення до навчання?

— Це унікальний досвід, який дав змогу зрозуміти, які саме предмети будуть справді корисними на фронті і яким треба приділити більше уваги. Наприклад, дуже допомогли лекції з реагування на кризові ситуації. Це треба всім пресофіцерам. Також «Соціальні мережі», де нас навчали ефективно користуватися цим інструментом, уникаючи притаманних вільному інтернету ризиків. Тактика, досвід НАТО тощо: мусиш добре розумітися на цьому, щоб надати правильний коментар, розповісти про події фахово, зрозумілою для цивільних мовою, але без перекручень.

— Які теми найчастіше знімають саме у вас? Чим унікальна ваша бригада?

— У нашій бригаді багато етнічних угорців, журналісти часто порушують цю тему. У нас є один військовослужбовець угорець Віктор Трошкін. Він науковець, тож вміє фахово і вичерпно відповісти на будь-які запитання. Я часто комбіную запис: даю змогу журналістам поспілкуватися із солдатами, а потім везу їх до цього науковця. Виходять дуже цікаві, насичені, інформативні сюжети.

Також є офіцер, який веде рубрику «Історії із фронту». Матеріалу в нас багато, щось уже оприлюднено, а щось ще чекає своєї черги. Нестачі сюжетів та героїв не відчуваємо, швидше, бракує журналістів для висвітлення. У кожному підрозділі є люди, які вміють говорити і знають що сказати. Є депутати всіх рівнів, журналісти центральних видань, актори, науковці, бізнесмени, держслужбовці, спортсмени. Є про кого говорити.

Ще у нас 21 Герой України.

Наша рубрика «Історії із фронту» допомагає не лише в заохоченні особового складу та інформуванні суспільства, а й стосовно нагородження Героїв. Якісне цікаве викладення подій, яке ми подаємо, дає змогу нагородному відділу краще зрозуміти, чи справді людина здійснила героїчний вчинок. Ми розповідаємо живою мовою, в чому саме героїзм кандидата на нагородження, і часом ця інформація стає вирішальною під час ухвалення рішення.

Родичі військовослужбовців часто спілкуються з нами, заходять на сторінку. Київські, закарпатські, запорізькі, миколаївські медіа часто беруть публікації з нашої сторінки. Та й у всій Україні протягом години ЗМІ поширюють наші публікації.

— І нарешті традиційне запитання: які маєш творчі плани?

— Хочу трохи переформатувати нашу сторінку, ввести нові рубрики. Є цікаві ідеї щодо відео зйомки, прагну створити кілька тематичних фотоальбомів. Я більше текстовий журналіст, а тому планую написати кілька гарних матеріалів. Усе у процесі. Майбутнім пресофіцерам хочу побажати більше вчитися на практиці, не боятися нічого. Наша професія доволі специфічна, ти ніколи не опануєш її досконало, завжди будуть нові виклики, на які треба буде шукати відповіді самостійно ось тут і зараз. Але все можна подолати.

 Олена МОКРЕНЧУК , пресофіцер майор ЗСУ