Привітна, тендітна, немов вербиченька, а голубі озерця її очей, здається, ось-ось розхлюпають добро. І водночас цілеспрямована, тверда, мов криця, з незламною впевненістю в перемозі України. В особистості начальниці Рівненського ЦНАПу Євгенії Курсик переплелися ці, на перший погляд, протилежності. Здається, що переді мною збірний образ української  жінки —  матері, дружини, берегині життя на рідній землі.

Її чоловік депутат Рівнеради перший заступник голови Малолюбашанської територіальної громади Олександр Курсик, звісно, підлягав під бронювання,  але навіть і не думав цим скористатися. Із 24 лютого він допоміг організувати у громаді загін територіальної оборони, облаштувати блокпости — одне слово, оперативно перевести щоденне життя на воєнні рейки.

«У понеділок їду на фронт»

«Із перших днів війни помітила, як він просто не знаходить собі місця. Звісно ж, я все відчувала. «Сашку, щось сталося?» — запитала. «Я був у військкоматі. У понеділок від’їжджаю. Попросив, щоб тільки не папери перекладати направили, а в бойову частину. Бережи себе, наших мам і дівчаток».

Я поставилася до його вибору з розумінням. Зрештою, він же готувався до захисту Вітчизни — відтоді, як 2016-го за військово-цивільним співробітництвом півтора місяця провів у Попасній. Повернувся звідти  й одразу вступив на військову кафедру Національного університету водного господарства та природокористування, став молодшим лейтенантом. Наче відчував, що знадобиться», — розповідає Євгенія.

Уже 7 березня Олександр поїхав до місця служби — у третю роту мотопіхотного батальйону 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого ЗСУ, що базується у Володимирі на Волині. А вже звідти через Житомир вирушив на передову.

«Родич тоді передав йому бронежилет, ми зібрали ліки, щось приготували, і я автомобілем поїхала на трасу Київ — Чоп, щоб, так би мовити, перехопити колону. А зазвичай заповнена траса наче завмерла, адже далі вже стояли орки», — ділиться спогадами Євгенія.

Згодом Олександр на своїй сторінці у фейсбуці так прокоментував ту зустріч: «Навесні ми гнали колону техніки з Волинської області в Миколаївську. Це мале дівча завважки 40 кілограмів перехопило нас на трасі Київ — Чоп, щоб передати ліки хлопцям і просто мене поцілувати. Мої пацани були в шоці. Дякую за емоції, дітей, щоденні молитви і що дозволяєш мені бути самим собою».

Зустріч на годину та жовтневий символізм

Два місяці він ніс службу на межі Миколаївської та Херсонської областей — командував взводом. Там зазнав першої контузії. Потім місяць запеклих боїв під Ізюмом, де виконував обов’язки командира роти. І саме там вони з Євгенією зустрілися вдруге, але тільки на годину.

«13 червня друзі гнали в Сашкову роту позашляховик та швидку. І я вирішила поїхати з ними, адже ми не бачилися від початку березня, аж три місяці. Знала, що часу буде, м’яко кажучи, обмаль. Але якою ж дорогоцінною стала для нас та година побачення!» — розповідає Євгенія.

 Далі — бойові завдання під Бахмутом, заслужене звання лейтенанта. На жаль, була й друга контузія.

«Сашко спочатку потрапив до лікарні у Дніпрі, я поїхала до нього. І згодом він продовжив лікування в нашому обласному госпіталі ветеранів у Клевані. Підлікувався, відіспався, побачився з донечками — Олександрою та Роксоланою. Разом відзначили день народження Роксолани, їй сім років виповнилося, і 15-річчя нашого сімейного життя. І все це було 14 жовтня, на Покрову, День українського козацтва та 80-річчя УПА. Знаєте, в нас якийсь жовтневий символізм: ми з Олександром народилися одного дня, 1 жовтня. Так-от, мені цього року виповнилося 35, йому — 37».

Того дня Євгенія написала у фейсбуці: «Дорогі мої 35! Звертаюся до вас із проханням. Я добре засвоїла всі уроки 33 та 34 років і прошу одного: чи можна до наступного року без війни, втрат і болю?

Так хочеться бачити свою квітучу Україну зі щасливими її громадянами!

А для цього нам залишилося трішки — перемогти.

 Друзі, ви знаєте, що мій коханий чоловік-іменинник — офіцер 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. А її щотижнево підтримує волонтерка Оксана Куценко. Тому якщо маєте бажання привітати нас із днем народження, можете задонатити сюди: Моно 4441114456136249, Приват 5168752019898900.

Дякую Богові за те, що живу! Дякую ЗСУ та своєму коханому чоловіку за те, що живу на своїй Богом даній землі! Дякую мамочці за життя та рідним, друзям, що поруч! Дякую моїм колегам та знайомим за досвід!»

А Олександр розмістив такий допис: «Колись у дитинстві я думав, що 37 — це вже пенсія. Важкий рік, війна, дві контузії, загиблі побратими, місяці без дружини, дітей та рідних. Але попереду лише перемога!

Та що там мої 37: сьогодні моя дружинонька Євгенія Курсик святкує ювілей — 35 рочків (ще так далеко до пенсії). Оце свято! За цей рік багато змінилося, за цей рік ми швидко подорослішали, за цей рік я зрозумів, яка ти сильна і як на мене чекаєш. Кохаю і щиро вітаю!»

Нині підрозділ Олександра — на Харківщині, поряд з Луганщиною. Спілкуватися з рідними допомагають старлінки. Коли діти мають нагоду говорити з татом — то найбільша радість. І його це підтримує та мотивує.

«А коли зв’язку немає, то найважче. Розумію: він на бойовому завданні, б’ється з ворогом. Але дітей намагаюся від цього відсторонити: уроки, гуртки, звичний, наскільки це можливо під час тривог та відімкнень світла, життєвий ритм, адже стресів і так більш ніж достатньо. Коли зв’язку з ним немає день, два чи три, ще якось витримую, а коли тиждень, то триматися складно, що й казати», — ділиться роздумами Євгенія. Ми розмовляємо в її робочому кабінеті, в який постійно заходять відвідувачі.

Мабуть, саме робота тримає її в постійному тонусі.

«Керівником ЦНАПу мене призначили 19 серпня. Тут бачу чимало нових можливостей і для розвитку громади, й для особистісного зростання.  Я постійно у спілкуванні, тож не зациклююся на негативі. З іншого боку, немає змоги побути наодинці із собою», — зізнається.  

Залізні коні скачуть на передову

Допомога підрозділові Олександра Курсика постійно надходить із тилу, адже війна в нас, без жодного перебільшення, народно-визвольна.

Скільки відер вареників та налисників наліпили, скільки ковбас та копченостей спекли й передали на фронт його невтомні земляки й землячки, скільки коштів зібрали — вже й не полічити. Крім того, каже голова Малолюбашанської громади Світлана Ковальчук, вона зі своїм бойовим заступником на постійному зв’язку: будують плани на світле майбутнє та стрімкий розвиток. Сам  Олександр щодня переконується, що в маленьких українських селах живуть люди з величезними серцями. І вони б’ються в унісон із серцями захисників. До речі, лише з їхньої громади в різних підрозділах боронять Україну від окупантів дві сотні бійців.

А якими вкрай потрібними були автомобілі від Сарненської громади, яку очолює Руслан Серпенінов, рівненських меценатів та друзів Романа Куриса, Віктора Шакирзяна, Олексія Кривошеєва, Романа Микитюка. А дрон, буржуйки, спальники і вся допомога, яку постійно збирає і спрямовує хлопцям невтомна волонтерка Оксана Куценко: подолати 3 тисячі кілометрів — для неї не проблема. А візит на передову Бродівського міського голови Анатолія Белея, а згодом представника цієї громади Василя Белея з потужними залізними кіньми, повними всього необхідного.

«Неймовірно, скільки біди накоїла окупаційна армія в Україні. Коли наближаєшся до лінії фронту, з кожним кілометром це відчувається дедалі гостріше. Водночас розумієш, що українського народу нікому й ніколи не зламати. Бо попри руйнування в людей немає зневіри. Кожен, кого ми зустріли разом з Романом Курисом, Андрієм Давидюком, Олексієм Кривошеєвим, Євгенією Курсик у цій подорожі, наповнений сталевою рішучістю, кожен робить свою справу. Усі щось везуть, розвантажують, ремонтують будинки. Життя кипить навіть попри те, що до лінії фронту кілька десятків кілометрів. Не перемогти їм нашого народу! Не перемогти їм наших воїнів, не зламати, не злякати. Попри втому на їх обличчях усмішки, а в очах — упевненість у перемозі», — написав після поїздки на схід 13 червня секретар Рівнеради Віктор Шакирзян.

Тримаємо зв’язок із тилом

Олександр Курсик на постійному зв’язку (наскільки це можливо у фронтових умовах) з малою батьківщиною. Зокрема через мистецькі проєкти, які невтомно продукує Рівне. Улітку фотохудожник Олександр Харват упорядкував та представив виставку «Фронтові будні на світлинах Олександра Курсика та Ростислава Шикули». Її відкрили на підземному поверсі торговельного центру «Злата плаза» в центрі міста. Кожен, хто тут проходив, упродовж місяця міг відчути передову, вловити миті бойової готовності та перепочинку солдатів.

Євгенія Курсик прийшла на відкриття з обома донечками Олександрою та Роксоланою. «Настрій чудовий, дух бойовий, налаштовані на перемогу», — сказала журналістам.

Відтоді нічого не змінилося, тільки до перемоги ми стали значно ближчими. І завдяки нашим рідним захисникам можемо бачити українські світанки і пити запашну каву.

А Олександр Курсик понад усе дякує своїм жінкам: дружині, донечкам, обом мамам за те, що належно сприйняли його вибір. Каже, якби стали лити сльози, він все одно пішов би на фронт. Тільки їхати туди з каменем на серці було б значно складніше. 

Тож нехай береже всіх наших воїнів світла незрадливе кохання!