27.02.2022—11.03.2022 Андріївка — село Макарівської селищної громади Бучанського району Київської області

Ми спокійно жили три дні. Інколи було чути вибухи. Але вони були далеко. Десь біля Бородянки. Усе змінилося 27 лютого.

Удень все було як завжди. Типове життя в селі. Окрім одного. Звук військової техніки, що наближається. Майнула думка: «Чого ж просто слухати, треба піти і на власні очі все побачити».

Того дня в новинах повідомляли, що в Україну прямує колона з літерою «V», і всі її шукали. Вона знайшлася. У нашому селі. Тоді ціллю рашистів був Макарів. Я пам’ятаю наступні дні. Постійні вибухи, постійні вибухи. Я чула, як знищують сусіднє село і як вбивають Макарів. Тій погані вистачило кількох днів, щоб розбігтися й осісти в селах Макарівської громади. З появою окупантів зникло світло. Потім вода і газ.

У нас з’явилися нові сусіди. Сусіди, які «люб’язно» вибили двері нашого дому, націлили на нас автомати, забрали сім-картки. Вони принесли із собою нову «розвагу». Через щоденні обстріли ми бігали в підвал. Інколи по двічі на день. Інколи по шість разів. На 8 березня прилетів подарунок від «рускава міра» на город — снаряд, який не розірвався.

Обстріли обстрілами, а партизанщину ніхто не скасовував. Хитрістю вдалося зберегти зв’язок зі світом і  передавати інформацію. Навіть кіт стежив за окупантами. Виглядав їх у вікні. Уночі літала авіація. І щоразу ми думали, що от-от почнуть скидати бомби. Жодна ніч не минула тихо. Жоден день не минув без появи нової тріщини в будинку.

Щодо злочинів окупантів. Мародерство, викрадення людей, руйнування інфраструктури, вбивство тварин. Нам вдалося виїхати до приходу кадировців, які розстрілювали на вулицях мирних жителів, а їхні тіла скидали під міст біля озера. Задля розваги в людей кидали гранати. Відбирали їжу і виганяли людей з домівок.

Фото надав автор

11.03.2022 Андріївка — Фастів

Лишатися в селі ставало небезпечно. У найближчих будинках хазяйнують окупанти, а російський металобрухт на колесах і склад боєприпасів розташувалися через дорогу.

Перша спроба виїхати закінчилася невдачею. Уранці з боку Макарова у напрямку Бородянки проїхала колона російських танків. Їхати їм услід — це смерть. Ми зачекали годину. Почалися обстріли. Шансів на виїзд із села ставало дедалі менше. Ще через годину ми наважилися на виїзд. Їхали двома машинами разом із сусідами. Звісно, про кота не забули. Налякана тваринка сиділа в мене на спині під кофтиною. Наступні моменти розтягнулися на 8 годин дороги до Фастова. Вибір кінцевої точки прибуття був випадковим. Бо неможливо було спрогнозувати, куди заведе тебе фортуна.

Дорога до Бородянки була всіяна російською технікою, яку майстерно знищували наші військові. Сама Бородянка була знищена. Країна і світ побачили весь жах лише у квітні. Ми ж 11 березня бачили, що містечка немає. Від багатоповерхівок залишилося кілька стін. На тих руїнах хазяйнувала «еліта» російської армії. Огидні та мерзенні буряти. Вони всім своїм виглядом показували: у кого зброя, той і головний.

Спочатку нас хотіли відправити в бік білоруського кордону. Однак вищезгадана колона танків перекрила дорогу. Простіше кажучи, друга армія світу не впоралася з керуванням.  І нам дозволили поїхати в іншому напрямку. Ми не мали права вільно обирати напрямок руху, не могли з’їхати з дороги.

В одному із сіл зустріли колону з десяти автомобілів, які теж евакуювалися. Кілька годин ми їздили не відомими мені дорогами і нарешті виїхали на Житомирську трасу. Вона була абсолютно порожньою. Одна з головних трас області була тихою і пустою. До нас приєдналися ще автомобілі. Вони приєднувалися і приєднувалися, і вже за деякий час утворилася колона з 60—70 машин. Часу до заходу сонця майже не лишалося, а всі автомобілі кружляли трасою. Окупанти не пропустили нас у бік Житомира. З’їзд із траси нічого не давав. Через кілька кілометрів дорогу було перекрито, а за нашими рухами спостерігали росіяни.

Коли вже майже не лишалося часу, ми знайшли дорогу. Для нас то була дорога життя. А для інших вона стала дорогою смерті. На узбіччі стояли згорілі та розстріляні машини. У салонах були люди, які шукали порятунку. Але окупанти подарували їм смерть. Одна автівка добре запам’яталася: розбитий салон, тіла чоловіка і жінки, а поряд сидить собака з цуценятами. Живі. Тварина охороняла тіла своїх господарів.

Час невблаганно летить, і сонце ось-ось зайде за обрій. Український блокпост. Знайшли, доїхали! Але попереду ще година мандрівки до Фастова. З’явився доступ до мобільного зв’язку. Настільки важливий у той момент. А з ним і знайшлося місце, де можна переночувати. На фінальну точку прибули за 4 хвилини до комендантської години.

Анастасія БЕРЛАДІНА

Війна проходить через кожного

Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»

Свідчення і враження очевидця — найцінніший документ. Особливо коли він не лише спостерігав, але й сам в був пеклі.

Настя бачила ворога в обличчя, чула свист його снарядів і куль, ховалася від них в погребі. Між іншим, буряти, які окупували село, погреби називали бункерами. Найкращі вони обрали для себе. Туди зносили з осель килими, подушки, ковдри, вкрадені металеві котли — сподівалися жити там довго. Дівчина не лише боялася та обурювалася. У ситуації, коли, здавалося, ніяк не могла протидіяти ворогові, намагалася боротися: передавала ЗСУ інформацію про переміщення ворога. Уже потім очевидці розповідали, що після повідомлень нашим захисникам про переміщення ворожої колони під Макаровом її було розбито.

Нотатки Насті — не просто свідчення, а звинувачення окупантам. А ще — зарубинка в пам’яті для нащадків. Отже, село Андріївка Бучанського району. Лежить неподалік Житомирської траси між Макаровом і Бородянкою Київської області. Що зробили окупанти в тих селах, відомо всьому світові. В Андріївці, без перебільшення, згусток усіх бід, які принесла війна. Ще вчора квітуча й щаслива, вона залишилася без центральної вулиці — окупанти все зруйнували і спалили.

Вулиця Перемоги потерпіла трохи менше. Саме там з першого дня війни шукала захисту Настя з батьками. Але опинилася на лінії вогню. Понад десять днів жила в окупації. Повідомлення рідним надходили короткі. Живі. Повідомляємо наших про переміщення ворога. Поки що живі…

А потім зв’язок обірвався на кілька днів. Потому — радісне: «Утекли, добираємося до Києва». Дорога порятунку могла обірватися щомиті. Урятувались. А в селі загинуло багато людей.

Андріївку визволили. Вражено в ній не лише споруди і землю. Людську свідомість також. Хто вцілів, живе за себе й невинно убієнних. Заради наступних поколінь. Що ж залишилося? У багатьох сім’ях — нічого, крім надії. Триматися допомагає гуманітарна допомога і запевнення, що держава в біді не залишить.

Насті з батьками поталанило. Оселя вціліла, але залишилася без вікон і дверей, з дахом, схожим на решето. Окупанти вкрали опалювальний котел і не тільки, розтрощили все в хаті, загадили погріб. Коли господарі повернулися, знайшли в хаті чужу кішку з кошенятами — забралася туди через отвір, де було вікно. Це своєрідний знак продовження життя у колись окупованій Андріївці.

Зруйноване війною село починає оживати. Біда згуртувала. Прагнення одне: перемогти. У цьому стержень. Він допоміг вийти з пекла дивом. Тож і згадую повідомлення Насті: «Передаємо нашим маршрут пересування окупантів».

Ніхто цього не вчив і не зобов’язував так робити. Так веліла совість. Окупантам таку молодь не злякати. Вона зробить життя кращим, ніж було до війни.