Хочете дізнатися, де хутір «Україна», хто був українським батьком футуризму, чому для американських мистецтвознавців прізвище Архипенко є майже сакральним? Чи, можливо, хочете ознайомитися з копіями першої моделі гелікоптера та інших літальних апаратів видатного киянина Ігоря Сікорського? Тоді завітайте до Музею української діаспори в Києві. В колекції музею зберігаються унікальні експонати, що розповідають про видатних діячів культури, науки та мистецтва українського походження, яких доля завела на чужину.

Про них говоримо з директором Музею української діаспори Оксаною Підсухою.

Директор Музею української діаспори Оксана ПІДСУХА

— Пані Оксано, якими цікавими експонатами можете похвалитися, скільки взагалі їх?

— У музеї зберігається колекція мистецьких творів та особистих речей відомих українських емігрантів. Загалом у фондах музею  понад 10 тисяч експонатів, і ми постійно поповнюємо нашу колекцію.

Один із найвідоміших у світі українців — авіаконструктор, винахідник гвинтокрила Ігор Сікорський, відкриття якого назавжди змінили світ. Ми відкрили експозицію, присвячену цьому світовому генію, який народився в Києві, а своєю другою батьківщиною вважав США. В експозиції ми зробили наголос на тому, що всі свої найбільші винаходи Сікорський задумував і почав втілювати саме в рідному Києві. В музеї можна побачити копії його першої і більш пізніх моделей гелікоптерів, знаменитого літака «Ілля Муромець», а також літака БІС-2, на якому геніальний авіаконструктор уперше піднявся в київське небо. Щоправда, політ тривав лише 12 секунд, але це був його перший успішний, і тому легендарний злет. Автором копій БІС-2 та гелікоптера в нашому музеї є талановитий український моделіст Євген Галущенко. Мріємо, аби він зробив для нас і аеро­сани — літальний апарат, який Сікорський також створив у Києві.

Окрема меморіальна зала присвячена ще одному  відомому на весь світ киянину —  танцівнику та хореографу Сержу Лифарю. Зовсім юним Серж емігрував до Парижа, де став зіркою «Російського балету» Дягілєва, впродовж багатьох років очолював балетну трупу знаменитої паризької Гранд-Опера, піднявши французький балет на небувалий рівень.

Свого часу до Києва, згідно з волею артиста, передали його особисті архіви, частина яких дісталася нашому музею та була покладена в основу меморіальної експозиції. Я завжди з особливим щемом вдивляюсь у фото, зроблене в Києві у 1960-ті. На ньому сивочолий Лифар стоїть біля могил батьків, похованих на Байковому цвинтарі. Серж Лифар відвідав рідний Київ  через 40 років після еміграції, вже по смерті батьків, яким, на жаль, не судилося побачити свого сина знаменитим на весь світ.

А зовсім нещодавно зі Швейцарії були передані ще сім скринь із особистою колекцією книг Сержа Лифаря та частиною його архівів. Це унікальні стародруки XVII-XVIII століть, прижиттєві видання класиків світової літератури, рукописи та книги, написані самим Лифарем. Поміж них — рідкісне видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» Т. Шевченка, видане 1844 року, а також два авторські макети книг С. Лифаря «Дягилев» і «С Дягилевым».

Одна з моїх улюблених колекцій, яка доступна до перегляду в музеї, розповідає про три покоління мистецького роду Кричевських. У нас можна побачити малюнки та начерки засновника династії Василя Григоровича Кричевського, витончені акварелі Миколи Кричевського та Катерини Кричевської-Росандіч, а також живописні роботи Василя Кричевського-молодшого. Доля розкидала родину Кричевських по різних куточках світу (Франція, США, Венесуела), де вже четверте та п’яте покоління нині продовжує традиції своїх славетних прадідів.

— Чиї ще художні роботи є в колекції музею?

— У нашій постійній експозиції представлені американсько-українські художники Олекса Булавицький та Людмила Морозова — яскраві представники київської школи живопису. З їхніх робіт, можна сказати, починався наш музей.

Олекса Булавицький відкрив для світу українські поселення в Канаді, у провінції Манітоба. Він створив серію пейзажів з натури, на яких увічнив хутори,  збудовані першими українцями-переселенцями до Канади на початку ХХ сторіччя. На канадській землі, серед хуторів і сіл із назвами Сірко, Олеськів чи Нью-Київ Булавицький ніби знайшов рідну Україну. На початку 1990-х понад 60 робіт художник  подарував Батьківщині. Вони й стали основою колекції нашого музею.

Людмила Морозова була однією з улюблених учениць видатного живописця Федора Кричевського. Ви­їхавши з Києва в 1943 році, після довгих поневірянь вона знайшла свою другу батьківщину в США, в містечку Гантер. Все своє життя Морозова мріяла повернутися додому, з радістю сприйняла звістку про відновлення української державності, але вже не мала фізичних сил відвідати рідний Київ. Художниця подарувала Україні більше сотні своїх полотен, велика частина з яких зберігається і виставляється в музеї. Це витончені краєвиди Києва, Греції, міцно збиті натюрморти та портрети. Також у нас можна побачити колекцію європейської порцеляни, яку художниця збирала і заповіла Києву.

Усі видатні особистості українського походження, про яких я згадала, — це емігранти другої і третьої хвиль. Більшість із них залишили Україну під час революційних подій 1917—1921 років та в 1943 році. В ті драматичні часи Україна втратила великий пласт талановитих митців та патріотів.

Але якщо порівнювати їхні долі з долею Леся Курбаса чи Василя Стуса, то вважайте, що емігрантам пощастило, адже вони змогли вижити та реалізуватися у вільному світі. Ба більше, вони продовжили там розвивати українське мистецтво, українську мову та національну ідею, так би мовити, плекаючи паралельний український проект за межами рідної землі. За кордоном, зокрема в Америці та Канаді, українці згуртовувались, утворювали національні осередки, видавали українські енциклопедії та книжки, відкривали українські школи, рухали вперед національне мистецтво. І багато в чому завдяки їм ми маємо на що опертися нині. Бо українська діаспора підхопила і продовжила те, що було знищено в самій Україні в 1930-ті роки.

— А хто був серед перших українців, які виїхали за кордон?

— Представниками першої хвилі еміграції були прості люди, переважно незаможні безземельні селяни із Західної України, які залишали рідну домівку наприкінці XIX — на початку XX століть в пошуках кращої долі. У нашому музеї їм присвячений окремий куточок — це символічна композиція, яка нагадує про те, що брали із собою в дорогу перші переселенці. Це «Кобзар», Біблія, бабусина іконка, вишитий рушник та писанка. І нині в родинах нащадків тих переселенців можна зустріти той прабабусин «Кобзар»...

До слова, одним із яскравих представників першої хвилі емігрантів був киянин Агапій Гончаренко. Він був ченцем Києво-Печерської лаври, однак мав яскраві вільнодумні погляди, засуджував кріпосне право. Рятуючись від переслідувань царської влади, в 1860-х роках  Агапій спочатку вирушає до Афона, а потім емігрує до США. З часом він придбав землю в Каліфорнії і заснував на її просторах хутір під назвою «Україна». В нашому музеї зберігається книга Агапія Гончаренка «Спомини», в якій автор розповідає про свою долю і любов до України.

— Очевидно, що пошук інформації про відомих діаспорян є тривалою та складною справою. Як наповнюється музей?

— Ми намагаємося якомога більше спілкуватися з українцями за кордоном, встановлювати контакти, шукати нащадків митців чи діячів науки українського походження. За цим стоїть величезна пошукова робота, яка інколи нагадує детектив.

Я завдячую долі і відомому києво­знавцеві Дмитру Малакову, який три роки тому познайомив мене з онучкою Василя Григоровича Кричевського Катериною Кричевською-Росандіч. Катерині Василівні 91 рік, вона живе в Каліфорнії (США), але постійно цікавиться нашими музейними справами і часто дарує  експонати.

Надсилає нам раритетні історичні документи та книги Лев Хмельковський, редактор нью-йоркської газети «Свобода».

Нині я працюю над поверненням в Україну творів талановитого живописця та ілюстратора Бориса Крюкова. Він народився в Україні, прожив більшу частину життя в Аргентині, а його спадщина зберігається в нащадків, у Німеччині. Для того, аби перевезти спадщину Крюкова до Києва, потрібно витратити багато зусиль і великі кошти. На жаль, держава на такі справи кошти не надає.

Коли я буваю у США, то завжди звертаю увагу, як тамтешні мистецтвознавці чи арт-дилери реагують на те, що я з України. Вони відразу згадують прізвище АрЧипенко — славетного скульптора Олександра Архипенка, основоположника кубізму в скульптурі, теж колишнього киянина.

На жаль, творчість цього митця в нашому музеї і загалом в Україні майже не представлена, хоч його цінує весь мистецький світ, а роботи прикрашають кращі музеї США та Європи. От якби знайшовся меценат чи фонд, який би придбав кілька скульптур Архипенка для нашого музею!

— Історії яких українських емігрантів найбільше вас вразили?

— Інколи справа, якою я займаюсь, переростає в такі фантастичні історії, про які не один роман можна написати. Наприклад, спілкувалася з правнуком українського батька футуризму, відомого художника та поета Давида Бурлюка, якого теж звати Давид. Він архітектор, живе в Нью-Йорку і щиро цікавиться історією і творчістю свого прадіда, навіть одружився з дівчиною українського походження. А ще при спілкуванні Давид постійно повторював: «I am Kozak». Ця історія переконує, що ген українця може прокинутися і в четвертому поколінні.

Далека Австралія також багата на українську діаспору. Нещодавно в музеї ми завершили виставковий проект «Художники-амбасадори. Українська Австраліана», на якому представили мистецтво шістьох українсько-австралійських художників. Відкриття цієї виставки відвідав голова Спілки українських митців Австралії Павло Кравченко. Він приїхав на наше запрошення, однак водночас із важливою синівською місією. Павло привіз із Австралії прах батька — художника Петра Кравченка, аби поховати, як той заповідав, його в рідному  Києві.

Історія художника Петра Кравченка, випускника Київської художньої школи, вражає. У 1941 році Петро йде на фронт, потрапляє у німецький полон. Потім німецькі табори, звільнення, еміграція в Австралію. Впродовж 39 років його батьки, які залишились у Києві, були впевнені, що він загинув на війні. І лише через 39 років Петро Кравченко зміг передати коротку звістку про те, що живий. А коли нарешті впала залізна завіса, одним із перших діаспорян  приїхав до рідного Києва разом зі своїм сином.

— Оскільки музей є державною установою, очевидно, що без додаткового фінансування реалізація різноманітних проектів була б неможливою. Маєте якихось спонсорів, партнерів?

— Для того, аби заклад розвивався, нам треба  їздити в  закордонні відрядження, вивчати тамтешні архіви, спілкуватися з діаспорянами. Однак поки що це рожева мрія.

Намагаємося шукати альтернативні рішення. Власними зусиллями  створили Міжнародний благодійний фонд світових українців «Діаспора». Його мета, передусім, — допомагати музею в організації виставкових проектів та сприяти поверненню культурної та історичної спадщини українців світу. Однак створити фонд не означає наповнити його коштами. І все-таки принаймні така можливість  з’явилася.

Принагідно подякую українським виданням — «Свободі» у США, «Стожарам» у Канаді, американському медіа-порталу української діаспори «VIDIA» та «Українському слову» у Франції, які пишуть про нас і підтримують нас словом. А це також важливо.

— Окрім виставок, проводите ще якісь заходи?

— Постійно намагаємося пропонувати киянам щось цікаве. Наприклад, влаштовуємо міні-фестивалі «Наш Сікорський», на яких кожен відвідувач може прослухати екскурсію-квест українською чи англійською мовами та створити свій власний літачок. І хтозна, може, цей перший літачок спонукає когось із наших маленьких музейних гостей стати авіаконструктором!?

Спільно з Національним музеєм українського декоративно-прикладного мистецтва та Всеукраїнським благодійним фондом Марії Примаченко працюємо над виставковим проектом «Марія Примаченко: від Болотні до Парижа». Ця виставка представляє низку творів унікальної народної художниці,  якими захоплювався весь світ. Вперше поціновувачі мистецтва Примаченко можуть оцінити й малюнки до дитячих книжок, які видавались англійською та іспанською мовами.

З початком російської збройної агресії наш музей регулярно влаштовував благодійні заходи, зокрема, культурно-мистецькі вечори «Гостини у діаспори». Цей проект був спрямований на збір коштів для придбання кровоспинного препарату Celox для українських воїнів в АТО.

– Пані Оксано, історія Музею української діаспори бере витоки з кінця 1990-х років. Як відбувалося його становлення?

– Після здобуття Україною незалежності відновилися контакти із закордонними українцями. Емігранти з усього світу почали активно спілкуватися з Батьківщиною: знаходити свої сім’ї, листуватися, приїжджати, всіляко допомагати.

Зі свого боку, Україна як держава теж робила вагомі кроки назустріч діаспорі. Зокрема, в 1990-ті у Міністерстві культури діяла спеціальна комісія з повернення культурної спадщини, яку очолював відомий мистецтвознавець Олександр Федорук. Саме завдяки його зусиллям на Батьківщину повернуто чимало творів мистецтва. І, власне, як результат роботи цієї комісії й було створено в 1999 році наш музей як філію Музею історії міста Києва.

Тоді він називався Музей культурної спадщини, хоч від початку був присвячений темі українських емігрантів. Ми змінили назву музею два роки тому, аби назва чітко відповідала тематиці музею.

– Будівля самого музею, певно, теж має свою історію?

– Музей розташований у старовинній київській садибі на Печерську, збудованій у 1775 році. Спочатку це був одноповерховий будинок, в ХІХ столітті добудували другий поверх та мансарду. Будинок часто змінював своїх власників. Ми знаємо трьох дореволюційних господарів, а в радянський час садибу поділили на комунальні квартири. У 1980-ті будинок зазнав капітальної реконструкції.

Власне, в нас є окрема зала, присвячена історії цієї будівлі. В ній експонуються речі, знайдені під час реконструкції. Також ми проводимо екскурсію, яка називається «Вечірні історії старого будинку».

Ірина ІВЕР
(Укрінформ)