Торік за підтримки вищого керівництва України та міської ради Києва було засновано громадський фонд «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр». Мета його існування — спорудити до 2021-го, 80-х роковин трагедії Бабиного Яру, меморіально-музейний центр Голокосту. До складу наглядової ради увійшли Київський міський голова Віталій Кличко, відомі у світі політичні діячі: екс-президент Польщі Александер Квасьнєвський, колишній глава зовнішньополітичного відомства ФРН Йошка Фішер, екс-сенатор від США Джо Ліберманн і бізнесмени-філантропи. Очолив раду колишній радянський дисидент, політичний і громадський діяч Ізраїлю Натан ЩАРАНСЬКИЙ.
Натан Щаранський народився і виріс в українському Донецьку, навчався у Москві. Був помічником академіка Андрія Сахарова і одним з ініціаторів створення Московської групи з контролю за дотриманням Гельсінських угод. За активну правозахисну діяльність, відкрите протистояння з радянською ідеологією і намагання розповісти світу про злочини тоталітарного режиму проти прав людини Натана Щаранського неодноразово заарештовували. А у 1978-му його засудили на 13 років позбавлення волі за звинуваченням у шпигунстві на користь США. В ув’язненні він неодноразово оголошував голодні протести, зазнавав тортур примусового годування.
Після численних демонстрацій у всьому світі й клопотань впливових політиків Європи і США у 1986 році за угодою між СРСР і США його обміняли на радянського шпигуна, заарештованого на Заході. Після чого Натан виїхав до Ізраїлю. «УК» не міг втратити нагоди поспілкуватися з Натаном Щаранським під час його недавнього візиту до Києва.
УК: Пане Щаранський, чим привернула вашу увагу ідея спорудження меморіалу Голокосту в Бабиному Яру?
— Я народився в Донецьку лише через кілька років по закінченні війни, і моє дитинство минало в місцях, де було вбито десятки тисяч євреїв. Здавалося б, це відбулося зовсім недавно, але в Радянському Союзі пам’ять про це стиралася.
За час правозахисної діяльності мене багато разів затримували. Одне з перших затримань сталося, здається, у 1973 році, коли я намагався поїхати в Київ на чергову річницю трагедії Бабиного Яру. Для мене боротьба за права людини і боротьба за мою самоідентифікацію були тісно пов’язані з ідеєю відновлення пам’яті, і Бабин Яр був своєрідним символом спроби цю пам’ять задушити.
Часто буваю в різних єврейських громадах, бачив різні пам’ятники Голокосту і переконався, що вони стають центром діалогу євреїв і представників інших національностей. Тому ідея створення в Бабиному Яру меморіалу, який закриє ще одне коло історії, мені сподобалася. А ще я побачив, що люди, котрих вона об’єднала, — серйозні й надійні, серед них екс-президент Польщі Квасьнєвський та екс-міністр закордонних справ Німеччини Фішер, з ними я перетинався, коли працював в ізраїльському уряді, тому й погодився долучитися до цього проекту.
УК: Чому, на вашу думку, політика пам’яті нині актуальна для багатьох країн, зокрема України?
— Єврейський народ не говорить про політику пам’яті, він існує завдяки їй. Щодня віруючий єврей читає молитву і щодня повертається до виходу євреїв з Єгипту. Пам’ять — основа нашого існування. Добре знаю, що Радянський Союз — це країна, яка намагалася створити породу людей без пам’яті, позбавити їх ідентичності. Крайні форми більшовизму, які призвели до смертей десятків мільйонів людей, повертаються нині у вигляді постмодернізму без пролетарської диктатури, але теж з тією ідеєю, що люди без пам’яті, релігії, національної солідарності, люди, для яких історія нічого не означає, — це дуже добре, бо тоді не буде воєн. Це небезпечна філософія, вона робить життя беззмістовним, а людей — слабкими в боротьбі за демократію та свободу.
Тому повернення пам’яті як важливої частини культури і навіть суті людини необхідне. Пам’ять буває і про дуже важкі події. І трагедії, як правило, вчать і виховують набагато ліпше, ніж позитивні спогади. Якщо людина тікає від спогадів про особисту трагедію, то стає врешті-решт душевнохворою. Якщо має мужність це пережити, то стає міцнішою.
Те саме відбувається і з народами. Нині кожна велика нація в Європі, зокрема й українська, веде діалог сама із собою. І цей шлях самопошуку дуже важливий. Вважаю, що пізнання власної історії — велика частина самоствердження нації та успішного розвитку країни.
УК: Ви згадали, що народилися в Донецьку. Що вас тепер пов’язує з цим містом і що відчуваєте, коли чуєте новини про те, що там відбувається?
— З Донецьком у мене пов’язано багато спогадів, зокрема й про антисемітизм, з яким доводилося стикатися. Але там минуло моє дитинство. І мені боляче бачити, як таке велике й красиве місто, що постало в центрі індустріальної пустелі, де білий комірець сорочки на вулиці ставав чорним від вугільного пилу, але у часи моєї молодості наприкінці 1960-х років почало оздоровлюватися, ставати на ноги, нині паралізоване й зруйноване. Мені сумно на це дивитися.
УК: Вам зрозуміло, як на ці землі могла прийти війна?
— Політично це був, безумовно, один з найрусифікованіших регіонів України. Я добре володів українською мовою, бо ми, євреї, завжди намагаємося бути кращими у вивченні всіх предметів, зокрема мов, бо так нас вчили боротися з антисемітизмом. Але українська мова в Донецьку в радянські часи для повсякденного вжитку потрібною не була, нею говорили лише в селах. Чимало моїх однокласників шукали привід, щоб звільнитися від вивчення української мови.
Згодом, коли я зрозумів, наскільки важлива національна ідентичність, відчував жаль із цього приводу, особливо коли почав спілкуватися з українськими дисидентами, багато з яких стали моїми друзями, бо наша Гельсінська група в Москві допомагала Гельсінській групі в Києві. Тому можу зрозуміти, чому Росії було легко скористатися ситуацією на русифікованому Донбасі.
Проте не маю жодних сумнівів, що Донбас — інтегральна частина України. Відомо, що коли влада хоче посилити вплив на власний народ, то шукає зовнішнього ворога. І дуже сумно, що війну Росія використовує саме для цього. Але поки на Донбасі триває млявоплинна війна, надії на те, що там відродиться повноцінне життя, немає.
Я як людина, котра свого часу підтримала підписання Гельсінських угод і була одним з ініціаторів створення Гельсінських груп з прав людини у Радянському Союзі, вважаю, що перекроєння кордонів воєнним шляхом — це грубе порушення принципів європейського співіснування. І те, що європейські уряди так слабко реагують на це, слугує черговим прикладом, як realpolitik перемагає принципи та ідеали.
УК: Правозахисники називають території Донецької та Луганської областей, які перебувають поза контролем українського уряду, сірою дірою на карті Європи, оскільки міжнародні правозахисні місії не мають туди доступу. А жителі цих регіонів не можуть жодним чином захистити свої права. Що, на вашу думку, потрібно зробити, щоб їм допомогти?
— Єврейське агентство для Ізраїлю «Сохнут», яке очолюю, займається саме конкретною практичною допомогою євреям у Донецьку, які опинилися в скрутних обставинах, відрізані від рідних і близьких, втратили майно. У районах Донецька, Луганська, Маріуполя до війни проживало близько 30 тисяч євреїв, нині їх не більше п’яти тисяч. Навіть коли в Донецьку тривали активні воєнні дії, там функціонував ульпан — центр з вивчення івриту при Єврейському агентстві. Наш головний центр, окрім Києва, розташовано у Дніпрі. Туди перевозимо людей з районів війни, вони там живуть кілька тижнів, доки триває оформлення їхніх документів на виїзд до Ізраїлю.
УК: У представників «Сохнуту» не виникає проблем під час перетину розмежувальної лінії?
— Буває всяке, але наші супроводжуючі мають усі необхідні папери і, як правило, всі непорозуміння вирішують. Адже наше агентство співпрацює з урядами — і з українським, і з російським. Іноді чуємо, що одна сторона звинувачує іншу в антисемітизмі. Але ці звинувачення несправедливі. Ні український, ні російський уряд не має антисемітської налаштованості.
УК: Останнім часом нерідко буваєте в Україні. Чи помітили глобальні зміни і результати реформ, які впроваджує українська влада?
— Так, безумовно, зміни на краще є. Пригадую, у 1996—1997 роках, коли Україна була ще молодою державою, а я був міністром промисловості й торгівлі Ізраїлю, мав дуже гарні контакти з українським урядом. В один з візитів привіз в Україну велику делегацію ізраїльських бізнесменів, які серйозно хотіли робити тут бізнес. Але за кілька років вони втратили до цього інтерес, мотивуючи тим, що економіка України непрозора. Це було 20 років тому. Але й нині на адресу України від представників ізраїльського бізнесу чую ті самі нарікання: українська економіка непрозора.
УК: Тобто їх відлякує корупція?
— Так. В Україні неможливо зрозуміти, де заходять гроші, де виходять, а де застрягають. Це ознака нездорової економіки. За всієї моєї симпатії до ідей Майдану, якщо влада не може створити прозору економіку, то у країни немає шансів на успішний розвиток.
Корупція — одна з найбільших бід України. І мені дуже шкода, що так відбувається. Колись у наших мріях у тюремних камерах ми, радянські дисиденти, бачили, як розвалюється Радянський Союз. На відміну від Заходу, ми були впевнені, що СРСР перестане існувати, оскільки він був слабкий зсередини і витрачав багато сил, щоб тримати людей під контролем. У тюрмі ми бачили сценарії, як це відбудеться. Ми знали, що все почнеться з Німеччини і звідти поступово дійде до України. А коли вже Україна стане незалежною, були впевнені ми, тоді процес стане незворотним.
У наших планах Україна завжди була поворотною точкою. Ми сприймали її як величезну скелю з фантастичним потенціалом і не мали сумнівів, що вона з її багатими чорноземами, покладами вугілля, металу, великим народом, який не хоче комунізму, перетвориться ледь не на Францію. Але не все, що ми малювали у наших сценаріях, збулося. А пророцтво про Україну виявилося неправильним. І це велике розчаруванням, що така країна і така горда незалежна нація не досягли того, чого вони варті. Проте шанс ще є, адже потенціал України, як і колись, надзвичайно великий.
Вікторія ВЛАСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Натан ЩАРАНСЬКИЙ. Ізраїльський політичний і громадський діяч. Народився 1948 року в Донецьку. Навчався у Московському фізико-технічному інституті. Активно займався правозахисною діяльністю. Після відбуття частини покарання, призначеного «найгуманнішим судом у світі», 1986 року виїхав до Ізраїлю.
Обирався до ізраїльського парламенту, обіймав урядові посади. Нині голова «Єврейського агентства».
Ми в Google+