До Охматова з районного центру Жашків досить близько — якихось дванадцять кілометрів, однак то зіпсоване асфальтове покриття, то трясуча кам’янка не дають змоги швидко подолати невелику відстань. Місцевий фермер Олександр Король, з яким домовилися про зустріч, ще й примусив себе довгенько чекати, адже, незважаючи на домовленість, поїхав кудись у справах. Проте його новенький малолітражний «шевроле», вкритий товстим шаром пилюки, незабаром таки виринув з лабіринту покрученої сільської вулиці. 

Як Король став фермером

Олександр Король  упевнений, що  у фермерського руху  є майбутнєФермером виявився невисокий, міцно збитий чоловік років 50, який із здивуванням запитав, чому, мовляв, у журналістів інтерес саме до нього, адже в районі є господарі значно успішніші.

За 12 років фермерування, розповідає Олександр Миколайович, бувало всякого. За освітою вчений-агроном, він застав ще часи колгоспного ладу, цілих дев’ять місяців і сам був керівником місцевого господарства. На його очах, власне, й розвалювалося те, що селяни надбали за роки радянської влади.

Свої знання та навички не хотілося викидати на вітер, отож узявся господарювати сам. У корівнику, який лишився ще зі старих часів, розмістив 20 корів, узяв в оренду 215 гектарів землі. Спочатку все йшло ніби нічого. Було чим худобу годувати, надої йшли вгору, сільгоспугіддя віддячували непоганими врожаями зернових та кормових культур. У перші роки й прибуток деякий з’явився. Задоволені були й власники паїв, одержуючи за оренду непогану плату.

Відчуваючи певні труднощі з реалізацією виробленого молока через занижені закупівельні ціни, він з дружиною, яка допомагає йому в господарюванні, намагалися знайти вихід самотужки. Пробували навіть бринзу виготовляти й реалізувати її на ринку. Проте збунтувалися інші реалізатори, які продавали свою продукцію значно дорожче. Незабаром ще більший спад закупівельних цін на молоко та підвищення податків й інших обов’язкових платежів змусили фермера відмовитися від молочарства й узятися за вирощування свиней.

Тут справи пішли успішніше. Пригодився й колишній корівник, який завдяки певній перебудові тепер став свинофермою. Там і зараз кілька породистих хряків весело підморгують своїми маленькими очицями, чекаючи поповнення спорожнілих приміщень. Вирощених свиней власник недавно здав на м’ясо. Правда, вирощуючи й реалізуючи щороку близько 200 голів, Олександр Миколайович усе ж не в захваті. Після продажу й сплати податків та необхідних платежів, ремонту техніки, приміщень, витрат на пальне, виплати за оренду паїв на руках лишилося якихось два десятки тисяч гривень.

Розвиватися господарству  допоможуть державні  дотації, переконаний  Валентин Рибчук— Заткнути ними всі шпарини в моєму господарстві, — бідкається фермер, — ніяк не виходить. Таке господарювання можна порівняти хіба з латанням старої свитини. Я й працівників собі не беру, економлячи на зарплаті. Удвох із дружиною пораємося. Та ще родичі іноді під час збирання врожаю підсоблять. Заощаджуємо на всьому. Дочки мої вже в столиці на власних хлібах…

І все ж таки у майбутнє фермер дивиться з оптимізмом.

— Деякі задумки є. Але сподіваюся, що й держава не обмине своєю допомогою, — каже Олександр Миколайович. — Потрібну ж справу робимо!

Почав перекривати дах свиноферми. Більша частина вже готова. А завершити не може через частково бракований шифер, який придбав на одному з донецьких заводів через уманську фірму «Сорго». Добитися заміни бракованої покрівлі поки що не вдається.

В Олександрівці господарювати вміють

Якщо ви не були в Олександрівці, що в Жашківському районі на Черкащині, радимо обов’язково там побувати, аби на власні очі побачити, як у наш непростий час у самій глибинці України, біля автошляху Київ — Одеса, живуть селяни. Живуть не те щоб блискуче, а досить таки заможно, в гарному благоустроєному селі. Усі, з ким довелося зустрітися, — патріоти свого краю, не збираються звідси виїжджати, бо, кажуть, і тут добре. Добротні газифіковані будинки, заасфальтовані вулиці, якими туди-сюди снують легковики, школа, будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, магазин, відділення зв’язку і навіть їдальня для селян, де можна смачно пообідати, — все, як у колишні радянські часи. Різниця тільки в тому, що місцеве господарство називається не колгосп, а приватне сільськогосподарське підприємство «Олександрівка», і засновник у нього не колектив, а підприємець Валентин Рибчук.

А ще, кажуть селяни, жити й працювати нині легше, адже праця, на відміну від минулих часів, нормована, а платять за роботу більше. У бухгалтерії господарства дали довідку: середньомісячна зарплата працівників (а їх у ПСП працює 80) — близько трьох тисяч гривень.   

Як розповів виконавчий директор підприємства Олександр Покотило, на відміну від багатьох інших господарств, тут завдяки старанням місцевих керівників і його особисто вдалося зберегти все те, що було побудовано за роки радянської влади. Отож матеріальну базу не довелося створювати заново — просто добудовували, реконструювали, оновлювали, в тому числі й технічні засоби. Сьогодні на полях працюють сучасні трактори й комбайни. На молочнотоварній фермі середньорічні надої сягають до шести тисяч кілограмів від кожної з 200 корів. Механізували всі виробничі процеси, і водночас не цураються й допомоги коней, на яких завозять зі сховища корми для худоби — цей засіб виробництва надійний і прийнятний в екологічному плані. Оператори машинного доїння Інна Каракашьян та Ольга Кабачура, яких заступник директора з тваринництва відрекомендувала як найпередовіших, умовами праці й роботою задоволені, як і інші працівники, котрі обслуговують тваринницький комплекс. Сумлінна праця й оцінюється відповідно, каже Інна Вікторівна, заробіток якої останні місяці становить понад п’ять тисяч гривень. До цього слід додати соціальний пакет, який одержують усі працівники ферми у вигляді щорічних оплачуваних відпусток, доплат, премій, путівок на відпочинок та лікування, інших пільг, передбачених угодами. З введенням у дію нового сучасного доїльного залу, який уже проектується, робота на фермі й зовсім полегшиться.

А для підприємства  молочна галузь дає неабиякі прибутки. Хоч її рентабельність, яка сягає нині  близько 20 %, вважає засновник господарства Валентин Рибчук, могла б бути значно вищою, якби держава потурбувалася про відповідні дотації.

Одна з нинішніх найголовніших турбот олександрівців — як вигідно реалізувати вирощене нелегкою працею селян. Йдеться, зокрема, про кукурудзу, яка дала на кожному гектарі по 100 центнерів зерна. Її збирання завершується, і можна було б лічити прибутки, вкладаючи їх у розвиток господарства, якби не низькі ціни, які пропонують заготівельні організації за тонну збіжжя. З цукровим буряком, якого також виростили рекордну кількість (кожен гектар дав по 600 центнерів коренів), — та сама проблема. Возити їх на переробку в іншу область невигідно, враховуючи транспортні витрати, а сусідній, Іванківський, цукрозавод ледве спромоглися запустити. У день наших відвідин господарства Валентинові Рибчуку разом з іншими виробниками довелося впритул займатися проблемами цукропереробного підприємства. Зрештою з’явилися надія і можливості переробити солодкі корені на згаданому заводі. Проте, зважаючи на зменшення площ під посівами цукрового буряку в області, та й в Україні загалом, вважають буряківники, варто було б добре замислитися над організацією цукровиробництва, яке хоч і забезпечує поки що потреби населення, однак при подібному підході може зійти нанівець.

Хоч до чого б торкнувся в цьому підприємстві, у всьому видно підхід хазяйський, без перебільшення можна сказати, державницький. І в цьому, очевидно, і є сила керівників, які ним управляють, і згуртованого колективу.

Незрівнянні величини мають дещо спільне

Зовсім не варто порівнювати два різні господарства, адже їхні масштаби, матеріальна забезпеченість, обсяги й засоби виробництва — зовсім різні. Спільне ж в обох — прагнення знаходити прийнятний вихід у будь-яких умовах, добиватися ефективного господарювання. Інша річ — як це вдається. Якщо в Олександрівці зуміли використати напрацьовану за довгі роки базу та ще й розбудували її, зацікавили  кваліфікованих працівників, то фермерові зароблені копійки сьогодні даються дуже важко.      

У Жашківському районі налічується 35 фермерських господарств. Як зауважив виконавчий директор Асоціації фермерів Черкащини Михайло Галамага, реально ж у районі їх працює хіба зо два десятки, а інші з різних причин припинили роботу. Тим більшої уваги місцевої влади потребують нечисленні фермерські господарства, які ще намагаються підтримувати галузь. Як наголосив, прощаючись, Олександр Король, маленькі господарства не тільки мають право на існування, а й мають чимало переваг перед великими, зокрема можливість переорієнтуватися у разі потреби на виклики ринку, мобільність.

В районній державній адміністрації мене ознайомили з програмою  розвитку малого підприємництва на 2013—2014 роки. У ній особливо наголошується на необхідності його фінансово-кредитної  підтримки. На жаль, такої підтримки поки що й бракує. Ось часом і не витримують, зокрема й сільські, підприємці змагання з потужними конкурентами. Потужні ж ферми, на зразок олександрівської, хоч і господарюють рентабельніше, однак також нарікають на безгрошів’я, брак дотацій, завдяки яким можна було б розвивати виробництво набагато ефективніше.

Важливішого пріоритету, як розвиток тваринницької галузі в районі, та й області, вочевидь, не знайдеш. Чи дійдуть колись руки у держави до проблем, які відчувають сьогодні і великі, і малі господарства? 

Владислав КИРЕЙ, 
«Урядовий кур’єр»,
(фото автора)