Проникливі рядки вірша українського класика Володимира Сосюри «Любіть Україну», написані буремного 1944-го, свого часу вже супроводжувалися сумнозвісними подіями. Починаючи з 1951 року, на поета причепили ярлик «буржуазного націоналіста» і затято шельмували протягом наступних років. А коли у 1958-му всі безпідставні звинувачення нарешті зняли, ніхто не міг подумати, що хтось колись знову наважиться знайти «націоналістичні рецидиви» в цій поезії. Втім сталося: керівні «освітяни» самопроголошеної «ДНР» викреслили вірш «Любіть Україну» зі шкільної програми учнів, які навчаються на окупованій території. 

Воістину дурість безмежна

Це вкотре доводить сумнозвісна діяльність так званої ДНР: назвавши себе «народною республікою», її керівники самі собі суперечать, ігноруючи і дискредитуючи той самий народ. Це ж треба так ненавидіти українців і державу загалом, щоб заборонити навіть вживати назву «Україна»! Це підтверджує і письмова директива «міністерства освіти ДНР», що потрапила у розпорядження «УК». Зокрема, директорам шкіл, які в жовтні ризикнули почати навчальний рік у Донецьку та інших населених пунктах зони АТО, автори документа радять особливу увагу звернути на вивчення школярами молодших класів предмета «Я у світі». «Коригуванню» підлягають такі теми: «Україна — незалежна держава», «Символи України як держави», «Громадяни України», їх, мовляв, потрібно «посилити регіональним компонентом, використавши матеріали курсу «Донеччиноведение» (!). А замість предмета «Я і Україна» у 4-му класі взагалі рекомендовано вивчати «Природознавство» та «Суспільствознавство». І це не все: у «Природознавстві» прибрати тему «Україна — наша Батьківщина».

Чимало змін і нововведень стосуються й вивчення української літератури. Рекомендації просто вражають неприязню до всього українського — навіть у географічному плані. Приміром, у 5-му класі учням замість легенди «Як виникли Карпати» радять ознайомитися з розповідями про Савур-могилу, розташовану на території Донеччини. А в розділі «Пісні літературного походження» «бажано вилучити твори націоналістичного спрямування, а саме: пісні-гімни, стрілецькі пісні». Під обмеження і заборону потрапили й низка авторів, зокрема Шевченківський лауреат із Луганщини Василь Голобородько, Павло Тичина, Володимир Самійленко, Володимир Сосюра, а також окремі твори Лесі Українки, Василя Стефаника, Юрія Федьковича.

«Дехто повірив, що від нас  відмовилися»

Як на практиці запроваджують у шкільне життя рекомендації «міністерства освіти» так званої ДНР? Зважаючи на розповіді вчителів, батьків і учнів, дуже неоднозначно. Приміром, шестикласниця однієї школи, не виконавши домашнє завдання — вивчити напам’ять український вірш, із певним викликом сказала, що їй дозволив так зробити батько. В іншій школі вчителі ледве заспокоїли другокласника, який гірко розплакався, побачивши, як із приміщення знімають Державний прапор… «Українську символіку нам наполегливо порадили зняти, — свідчить вчителька школи у Пролетарському районі Донецька. — Безпосередньо в нашому коридорі одна з колег власноруч знімала стенд «Видатні українці», бо таке доручення їй дала завуч. Нам кажуть робити це «по-харошому» і лякають розповідями про незговірливих колег: буцімто одного вчителя з проукраїнськими позиціями забрали прямо з уроку, ще одна вчителька взагалі десь зникла і не виходить на зв’язок…»

Однією з особливостей навчального процесу під егідою і на території «ДНР» є поява у класах новачків — дітей так званих ополченців. Утім, поводяться вони поки що без особливих претензій. А ось «важкі» підлітки з неблагополучних сімей навіть не приховують, що готові воювати за «республіку». «Цим старшокласникам добре «промили мізки», і вони вже проходять відповідну початкову військову підготовку, — підтверджує місцевий педагог. — Це дещо схоже на «курс молодого бійця» і водночас на «гітлерюгенд»…

Донецькі вчителі, які з різних причин не можуть залишити Донецьк, певна річ, неприємно вражені безцеремонним втручанням «нової влади» у навчальний процес. Про це йдеться й у численних зверненнях, які донеччани адресують до Міністерства освіти і науки, бо вважають себе громадянами і патріотами України. «Ми не можемо змиритися із істотним збільшенням у шкільній програмі годин для вивчення російської мови чи предмета «Защита Отечества» насамперед за рахунок зменшення уроків української мови та літератури, — каже координатор ініціативної групи місцевих вчителів. — А «Історія України» взагалі зникла з розкладів… І подібні зміни — тільки початок кінця всьому українському. Звичайно, можна зрозуміти батьків, які не хочуть, аби діти били байдики, і тому відправляють їх до шкіл. Але водночас усіх цікавить питання законності свідоцтв і атестатів, які отримають випускники наприкінці навчального року. Чи зможуть вони вступили з цими документами до Українських вишів?.. Конкретної і чіткої відповіді ми не отримали понині. А тому прикро усвідомлювати, що Українська держава, на яку ми досі намагаємося працювати, схоже, від нас відмовилася. І, на жаль, окремі колеги, повіривши такій версії, яку активно поширюють пропагандисти «ДНР», поступово приймають «умови гри», запропонованої отими нікчемами від освіти».

…Перечитайте знову й знову вилучену зі шкільної програми для юних донеччан хрестоматійну поезію «Любіть Україну». Погодьтеся, «деенерівців» із чітко вираженою антиукраїнською позицією зрозуміти неважко. Як і їхніх російських кураторів, бо рядки Володимира Сосюри з 1944-го «…в грому канонад, що розвіяли в прах чужинців в зелених мундирах» писані немов учора, підсумовуючи незавидну долю «зелених чоловічків», для яких кожен, хто любить Україну, — «фашист», «нацист» і непримиренний ворог.

ПРЯМА МОВА

Олексій СОСЮРА, 
правнук видатного українського поета:

— Колись я слухав розповіді дорослих про пережите у лихі часи моїм прадідом і не міг збагнути: як таке могло статися, що забороняли твори, авторів «лікували» у психлікарнях чи взагалі кидали за грати? А нині я шокований тим, що поета знову переслідують за його знакові рядки. Проте, якщо чесно, не дуже цьому й здивувався, зважаючи на події, які відбуваються на Донбасі, де народився мій прадід і який він так любив. Приміром, у травні вперше за багато років ми не змогли провести у Дебальцевому традиційний творчий фестиваль «Срібні дзвони» пам’яті Володимира Сосюри, хоч мріяли, що тут, на його малій батьківщині, нарешті відкриємо пам’ятник… Проте вірю, що обов’язково це зробимо у майбутньому, бо очевидно — самопроголошена «республіка», яка агресивно налаштована проти України, не має жодних перспектив і майбутнього.