Знані уфологи чи пересічні жителі продовжують шукати в усіх куточках планети сліди позаземних цивілізацій. Проте «інопланетний» об’єкт, який у травні цього року з’явився неподалік Добропілля на Донеччині, їх навряд зацікавить. Бо йдеться про металеву конструкцію земного походження, встановлену у вугільному краю з нагадуванням про проблеми не планетарного, а регіонального та всеукраїнського масштабів.

Згаданий моноліт активісти семи тутешніх шахтарських міст встановили як символ початку давно очікуваного процесу трансформації вітчизняних вугільних регіонів. До речі, подібну конструкцію вже використовували в інших країнах світу, де раніше вдавалися до схожих кардинальних змін щодо підприємств вугледобувної галузі. Жителі Донбасу, привертаючи увагу до цих непростих процесів, насамперед прагнуть, аби ті відбувалися виважено, прозоро і справедливо, позаяк бездумне закриття шахт, які довгі роки були єдиними годувальниками гірняцьких міст і селищ, може призвести до важких соціально-економічних та згубних екологічних наслідків.

Завдання державного рівня

Оскільки привид кардинальних змін у вугільному господарстві вже почав вештатися поміж териконами, першими на майбутні процеси відреагували саме жителі Донбасу. Ще 2019 року місцеві активісти створили Платформу сталого розвитку гірняцьких міст і селищ Донецької області, до якої тепер входять дев’ять міст. Це Білозерськ, Вугледар, Добропілля, Мирноград, Покровськ, Селидове, Торецьк та інші, які напряму залежать від роботи (чи навпаки) вугільних підприємств. До них приєдналася також Донецька промислово-торгова палата та громадські організації.

На регіональному рівні об’єдналися вони довкола спільної мети — зробити все можливе, аби трансформація шахтарської Донеччини відбулася з урахуванням інтересів місцевих жителів та через впровадження нових та інвестиційних рішень. На проблему відреагували і на державному рівні: торік у травні Кабмін створив Координаційний центр з питань трансформації вугільних регіонів України. Очолив центр Прем’єр-міністр України Денис Шмигаль, а до його складу ввійшли міністри енергетики, розвитку громад і територій, перший заступник міністра реінтеграції та тимчасово окупованих територій, заступники низки міністерств, представник Офісу Президента, голови відповідних Комітетів та підкомітетів Верховної Ради, перші керівники п’яти вугільних регіонів держави. Отож подібне представництво підтверджує, що запланована трансформація вугільного господарства є політикою державної ваги. А серед головних завдань КЦ — сприяння забезпеченню узгоджених дій державних органів з представниками галузевих всеукраїнських профспілок, всеукраїнських асоціацій органів місцевого самоврядування та наукових установ для вдосконалення політики трансформації вугільних регіонів.

Удосконалювати справді є що, адже трансформація вугільних регіонів передбачає насамперед давно прогнозовану ліквідацію збиткових шахт. Це призведе до тривожної ситуації, коли без роботи залишиться велика кількість недавніх гірників, яких потрібно буде перекваліфіковувати та працевлаштовувати. Також виникає проблема майбутнього шахтарських міст і селищ, оскільки вони багато років тому виникли і розвивалися саме довкола вуглевидобувних підприємств.

Галузь серед заручників війни

Попередні неодноразові спроби реструктуризації вітчизняної вугільної промисловості, а точніше, закриття неприбуткових шахт, поки, на жаль, здебільшого позбавлені досвіду уникнення соціально-економічних чи екологічних проблем на гірняцьких територіях. Однак те, що ліквідація збиткових підприємств це важкий, проте важливий, закономірний і необхідний крок, не викликає сумнівів. Тим більш, що наша вугільна галузь також опинилася серед заручників гібридної війни на Донбасі, де розташована більшість українських шахт. Велика частина — понад 90 підприємств ще в 2014 році опинилися на території, окупованій проросійськими незаконними збройними формуваннями, і до 2021-го більшість з них припинила роботу. Причому негативні наслідки їхнього поспішного закриття й особливо затоплення вже дають про себе знати по обидва боки лінії розмежування. Забруднені води нині йдуть до підземних виробок українських шахт, які працюють неподалік, підтоплюють промислові об’єкти та житлові квартали на поверхні, потрапляють до довколишніх водойм і загрожують найбільшій водній артерії краю — річці Сіверський Донець.

А що у нас? Кількість підприємств у вугільному господарстві під контролем українського уряду також зменшується, хоча й не так стрімко, як на окупованій території. Наприклад, у прифронтовій Донецькій області в 2018 році розпочалися ліквідаційні роботи для закриття шахти «Родинська» державного підприємства «Мирноградвугілля». Як уточнили в департаменті розвитку базових галузей промисловості Донецької ОДА, на етапі ліквідації нині перебувають п’ять державних шахт. У процесі закриття перебуває шахта «Золоте» в однойменному місті на Луганщині, в поточному та наступному роках подібна доля чекає на певні підприємства в Дніпропетровській та Львівській областях. Само собою, вуглевидобуток припиняють аж ніяк не на успішних шахтах, а навпаки.

Зараз в Україні працюють 28 державних шахт та 17 підприємств, які перебувають у приватній власності. Ні для кого вже не секрет, що про ефективність роботи гірників на державних копальнях не йдеться. З року в рік підсумки роботи вуглевидобувних підприємств та галузі загалом пригнічують. У ще довоєнному 2013-му державні шахти підняли на-гора 8,9 мільйона тонн «чорного золота», а у 2020-му недавні «гвардійці праці» спромоглися всього на 2,9 мільйона тонн… І немає впевненості, що цього року вдасться набагато перевиконати більш ніж скромне цьогорічне планове завдання — понад 3 мільйони тонн палива.

Істотний спад помітний і в роботі гірників приватних шахт, хоча ті качають вугілля значно ефективніше: у згадані вище роки вони видобули відповідно 87,3 і 25,9 мільйона тонн. А поки вже тривалий час рівень вуглевидобутку катастрофічно падає, натомість невпинно зростають обсяги витрат, дотацій та інших форм фінансової підтримки функціонування і утримання на плаву подібних підприємств. Та й ситуація з необхідною модернізацією та оновленням застарілого і ще дідівського обладнання нагадує замкнене коло: передбачені на це кошти з державного бюджету доводиться витрачати на покриття збитків від дуже неефективного вуглевидобутку. І вже очевидно, що така практика не витримує жодної критики.

То що тепер очікувати від анонсованої на найвищому державному рівні реорганізації?

Не єдиною ліквідацією

Наприкінці 2020 року Кабінет Міністрів презентував проєкти документів, які окреслюють майбутні зміни у вітчизняному паливному господарстві. Це Концепція реформування вугільної галузі, якою опікується Міністерство енергетики, та Концепція трансформації вугільних регіонів на період до 2030 року, над якою розпочало працювати Міністерство розвитку громад і територій. За попередніми рішучими намірами, до 2031 року в Україні мають закрити всі збиткові шахти, тобто більшість нині працюючих, оскільки прибуткових поміж них можна порахувати на пальцях однієї руки.

Ще одним кроком до запланованої реорганізації стала урядова постанова про визначення критеріїв стосовно державних субсидій для державних вугільних підприємств. Цей документ передбачає, що шахти можуть розраховувати на державне фінансування лише для будівництва та введення в експлуатацію нових лав, для витрат, які стосуються ліквідації наслідків виробничих аварій чи закриття підприємств. Та оскільки постанова набирає сили аж у січні 2023 року, до того часу вугільники, як і раніше, отримуватимуть дотації з державного бюджету на відшкодування всіх поточних витрат.

Останніми роками дуже активно долучилася до згаданих процесів і впливова громадська організація — центр екологічних ініціатив «Екодія». Її представники разом із німецькими партнерами з неурядової організації Germanwatch просувають концепцію справедливого трансформування вугільних регіонів. Утім, цими планами переймаються не лише громадські організації, а й керівники місцевої влади гірняцьких міст і селищ, оскільки зараз від роботи вугільних підприємств залежні понад 70 населених пунктів у п’яти областях України.

На початку липня в Києві має відбутися чергове засідання Координаційного центру з питань трансформації вугільних регіонів, у якому візьмуть участь і представники семи шахтарських міст Донеччини, які вже згуртувавшись, спільними зусиллями намагаються захищати інтереси людей, котрі можуть стати своєрідними заручниками змін у вуглевидобувній галузі. Ідеться про долю понад 35 тисяч гірників та більш ніж 100 тисяч членів їхніх родин. А що стосується трансформації галузі, то це буде тривалий процес, який розтягнеться на десять чи більше років. Оскільки в планах на майбутнє не тільки ліквідація шахт, а й поетапний розвиток регіонів, завдяки якому гірники, члени їхніх родин та громади отримають певний соціальний захист і нові можливості для гідного життя й розвитку.

ДО РЕЧІ

Українські вугільні ТЕС очолюють рейтинг найбрудніших електростанцій Європи: вони викидають отруйного пилу із вмістом важких металів більше, ніж всі країни ЄС, Туреччина та Західні Балкани разом. Згідно з дослідженнями аналітичного центру Ember, у Європі Україна продукує 72 відсотки всіх викидів зольного пилу, 27 відсотків двоокису сірки та 16 відсотків оксидів азоту. За обсягами викидів двоокису сірки Бурштинська ТЕС посідає перше місце в Європі. Серед 30 найбільших джерел викидів цієї токсичної речовини нашій державі належать 12 електростанцій.

ПРЯМА МОВА

Ярослав ДЕМЧЕНКОВ,
заступник міністра енергетики з питань європейської інтеграції:

— Ми маємо шанс протягом щонайменше 10—20 років здійснити трансформацію вугільних регіонів та зберегти робочі місця. Треба спільно з громадою шукати найкращі варіанти економічного та соціального розвитку кожного шахтарського містечка. Уряд не має вказувати, чим займатися на місцях. І як свідчить світовий досвід, одного рецепта трансформації бути не може. Десь краще створити сонячну або вітряну електростанцію, десь додати до них гравітаційну електростанцію, а десь навіть рекреаційну зону чи індустріальний музей.

Головне — поставити інтереси людей і сталий розвиток на перше місце. Кінцевою метою трансформації є створення конкурентних та самодостатніх регіонів, які не залежатимуть від постійної бюджетної підтримки від уряду держави коштом платників податків.

ЦИФРИ

До речі, з 2004 року в Україні ліквідовано 68 державних гірничих підприємств, 19 державних шахт нині закриваються чи перебувають на етапі підготовки до цього. А кількість людей, які працюють у вугільній галузі, скоротилася з близько мільйона у 1991 році до менш ніж 40 тисяч у 2020-му.

Насамкінець.  Не варто забувати й те, що трансформація вугільних регіонів співзвучна зі стратегією відмови від вугілля та скорочення використання іншого викопного палива, яку активно реалізовують у всій Європі. Приміром, у Німеччині останню шахту з видобутку кам’яного вугілля закрили ще в грудні 2018 року. У Великобританії у 2014 році ТЕС на вугіллі забезпечували 30 відсотків потреб електроенергії, а у 2021-му всього 1,6 відсотка. Австрія до 2025 року зовсім відмовиться від спалювання вугілля. Не так давно до поетапної відмови від вугілля закликав Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш. За його словами, до 2030 року слід скоротити спалення вугілля для виробництва електроенергії на 80 відсотків до рівня 2010 року. Країни та інституції, котрі намагаються зменшити використання вугілля, вже об’єдналися в Безвугільний альянс. Україна також має намір приєднатися до нього.