Не зустрівся Петрикові сучасний Сухомлинський

Неділя. Надвечір’я. Торгівля обіч дороги згортається. Власник величезної кількості товару (городина, яблука, домашні кулінарні вироби, гідні прикрасити весільний стіл) занепокоєний.

— Ти, — звертається до сина-помічника, — йди на електричку, їдь додому. Я залишуся, бо не везти ж усе це добро до хати — мати ніч не спала, щоб усе приготувати.

— Не поїду, — тихо, але твердо чує у відповідь. — Допомагатиму тобі.

— Але ж завтра у школу…

— Не хочу туди йти, нічого там цікавого.

— Ось бачите, — розводить батько руками, — що мені з ним робити? Не лінивий. Кмітливий. По господарству все вміє. А в школу ходити не хоче. Нині ж тільки у восьмому класі.

— Петре (так звати неслуха), — кажу, — а що ти робитимеш в армії без 9 класів?

— Умію водити машину, працюю на тракторі. То буду або шофером, або механіком-водієм танка.

З його точки зору аргумент незаперечний. Мислить практично. Від батьків він перейняв працьовитість, любов до землі й селянської роботи. Проте ще не усвідомлює, що в сучасному світі цього не досить. Його, виробничника, оточуватимуть освічені хитруни, які намагатимуться наживатися на його праці.

Раніше подібні до нього потрапляли в колектив, де цінували за чесність, безвідмовність і вміння все зробити. Тепер він самотужки не лише працюватиме, а й протистоятиме хижому оточенню. Для цього потрібні знання, відповідний світогляд. На жаль, у школі не зустрівся хлопчині сучасний Сухомлинський, який зміг би правильно спрямувати його устремління. Школа не додала до успадкованого від батьків чесного усвідомлення ваги знань. Не досягли в цьому успіху й рідні. У Петрика своєрідний талант сільського умільця. На сьогодні він людина, яка може продовжити традиції батьків, зберегти село. Але проблема в тому, щоб не на примітивному рівні, а з використанням сучасних можливостей.

Яким буде його майбутнє, залежить від нас. Але й наше майбутнє залежить від нього. Погодьтеся, діти олігархів і високопосадовців, які вчаться за кордоном, повернувшись в Україну (якщо повернуться), про село і його жителів не піклуватимуться. У них на умі зиск. Петро ж дбатиме про землю, село і людей у ньому. Щоб робив це кваліфіковано, повинен ходити в школу.

На жаль, не в кожній уміють і хочуть оцінити й підтримати таку особистість. Причин, звичайно, багато. Однак чи не у всіх одна біда: бракує кваліфікованих і вмотивованих кадрів. Чи може бути опорою й авторитетом для Петрика молодий педагог, який вважає розподіл у сільську школу покаранням?

Причина не в тому, що не вистачає ентузіастів, а в економічних умовах нинішнього сільського життя. Якщо там немає виробництва, то бракує мотивації дітей до навчання. А чи відповідають сучасним вимогам у сільських школах обладнання фізичного і хімічного кабінетів, майстерень, де наочно діти могли б пов’язувати здобуті теоретичні знання із практикою?

У нас майже щодня тривають розмови про необхідність реформування освіти. Здебільшого посилаються на закордонний досвід. Водночас втрачаємо вітчизняний: аби у школі була виробнича бригада (а це практика минулих років), Петрик став би в ній лідером. Тож у нього навіть думки не виникало б не ходити в школу. Запитайте в людей старшого покоління із сільської місцевості, і вони із захопленням розкажуть про роботу в шкільній виробничій бригаді. Про те, що тисячам юнаків і дівчат вона допомогла обрати сільськогосподарський фах.

Сільська школа не може жити окремим життям від життя села. Вона має давати не лише знання, а й захоплення, виховувати відповідальність, довіру, збагачувати радістю. З цього приводу як не навести спогад з дитинства. У школі були виробничі ділянки, де учні вирощували овочі для їдальні. Мали й теплицю, в якій плекали розсаду помідорів, капусти і квітів. І ось для нас, учнів 6—7 класів, було найбільшою радістю чергувати в теплиці, щоб підтримувати там температуру для розвитку рослин. Години, проведені там, стали школою у школі. Бо нам довіряли, на нас сподівалися. А ми, діти, раділи, що нам вдається робити справжню дорослу роботу. Виготовлена на уроках праці власними руками табуретка, виточений болт на токарному верстаті! Так пов’язували теорію із практикою, забезпечували мотивацію навчання. Усього цього Петрик у сучасній школі не має. Тому може стати втраченою силою.

У понеділок восьмикласник торгував обіч дороги… 

Микола ПЕТРУШЕНКО
для «Урядового кур’єра»