Днями мені довелося на прохання брата забирати з дитячого садка свого трирічного племінника. Звісно, як зразкова тітка, яка приїхала з Києва, я купила малому бешкетникові подарунок — мультяшного персонажа Шрека. Я так скучила за руденьким збитошником, що вирушила за ним на годину раніше. Діти саме обідали, і вихователька попросила мене трішки почекати. Я сіла на маленькій лавочці біля шафки зі слоником — там було написане знайоме прізвище й ім’я. Пахло манною кашею. Згадалось дитинство. Аж раптом в мої спогади ввірвалося питання:

— А до кого ви прийшли?

Переді мною стояло дивне янголятко зі світлим кучерявим волоссям та великими блакитними очима.

— До Альоші Підгородецького, — відповіла.

— А він ще їсть. Як вас звати?

— Майя. А тебе?

— Оля.

— Дуже приємно, Олю. В тебе таке гарне платтячко, — вирішила я зробити маленькій леді комплімент.

— Це мені мама купила. А що це таке червоне ви тримаєте? — запитала Оля.

— Це Шрек. Він зелений, — з усмішкою відповіла я.

— Я знаю, — спритно сказало янголя, а потім важко зітхнуло. — Я не знаю, чи мені мама такого купить.

— Чому?

— Бо мама сказала, що купить мені Шрека, якщо Юлю не посадять у тюрму.

— Яку Юлю? — не відразу второпала я.

— Тимошенко. 

І тут у мене забракло слів. На щастя, прибігла моя руда копія, вчепилась на шию, вирвала з рук Шрека, буквально за кілька секунд обдивилася його з ніг до голови і просто збила мене з пантелику:

— А що ще ти мені купила?

Я ніби не зрозуміла претензії:

— Давай перевдягатися і ми скоріше поїдемо додому. Я на мопеді.

— Ти на мопеді? А можна я буду бібікати?

— Ну, звісно, можна. Ходімо.       

Ми їхали на мопеді і племінник бібікав, а я думала про те, що коїться з українськими людьми. Чому дитина в три роки повинна відчувати «на собі» політику. Хто тут винен: простий народ чи власне політики, котрі ним керують? Чому раніше ми знали волохатого бабая, що живе в темряві під нашим ліжком, а зараз дітей лякають бабаями політичними? Можливо, для дорослих хтось із політиків і є страховиськом, якого варто жахатися, однак діти не повинні цим перейматися. Вони мають робити пасочки і ловити всіляких жучків, а не ставати жертвами політичних ігор. Можливо, я дещо перебільшую, але повірте: для дітей неможливість мати якусь омріяну іграшку прирівнюється до нашої неможливості мати житло.

Я в 21 рік ще не вирішила, хто кращий —  Тимошенко чи Янукович, а трирічній дитині батьки необдумано нав’язали свої політичні вподобання. Я поки що не можу сказати, при кому краще живеться, але чую від батьків, що при ній — жили, а при  ньому — бояться жити. А інші знайомі запевняють, що він — цяця, а вона — кака. Не знаю. Якось ходила до Печерського суду, аби порівняти самостійно, власними очима роздивитися боки цієї давно знеціненої монети. В нього — шикують, в неї — ходять вільно. Однак платять там і там. Хтось і справді цим переймається, а хтось просто заробляє на життя. Вигідно і тим, хто платить, і тим, кому платять. І засобам масової інформації теж, до речі, вигідно. Але чи не набридло це тим, хто спостерігає за всім по телевізору, слухає по радіо та читає в газетах. Гадаю, що набридло. І я готова сама щось зробити, аби говорили про підвищення пенсій та зарплат, покращення рівня життя, розвиток медицини й культури, а не про суд над Юлією Тимошенко чи про «вінок» Віктора Януковича, про «рідну»  мову Миколи Азарова чи день народження Леоніда Кучми.

Сподіваюся, що Україна врешті-решт схаменеться і Оля отримає заслужені своїм дитинством іграшки.