125 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ КУЛІША
ПОСТАТЬ. «Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной», — ці слова тьоті Моті із п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» відомі кожному. Цього не скажеш про не менш повчальну біографію видатного митця. Рано осиротілому сільському хлопчакові вдалося здобути освіту лише завдяки небайдужості місцевої інтелігенції, яка у складчину зібрала кошти для продовження навчання юного односельця в гімназії.
З початком Першої світової війни Микола Куліш потрапив до школи прапорщиків. Поранення, контузія, чин поручика — ось послужний список майбутнього драматурга за три роки бойових дій.
Після розвалу Російської імперії Микола Куліш повернувся до рідних Олешок на Херсонщині, жителі яких обрали 25-річного земляка головою міської управи. Ще зовсім молодий керівник опікувався насамперед господарськими справами, однак не забув про відновлення роботи «Просвіти» і симпатизував, як і більшість українців, не більшовикам, а есерам.
.jpg)
Однак після приходу в місто німецьких військ, які номінально нібито підтримували гетьмана Скоропадського, колишнього царського офіцера кинули до в’язниці. Наступ денікінців, які під гаслом боротьби за відновлення «єдіной і нєдєлімой Росії» нещадно розправлялися зі свідомими українцями, змусив братися за зброю.
Так волею долі Микола Куліш знов опинився на чолі місцевої громади. Цього разу вже в ролі отамана і організатора Дніпровського селянського полку, який у складі армії червоного командира Якіра здійснив 400-кілометровий марш тилами білих військ.
Після остаточного встановлення більшовицької влади в Україні Миколу Куліша призначили чиновником Одеського губернського відділу народної освіти. Та замість того, щоб опікуватися навчанням школярів, учорашній бойовий командир і патріот-українець взявся за національну просвіту рідного народу, ставши драматургом.
Звично нарікаючи на «вторинність української літератури», забуваємо, що так само, як уся російська література, за відомим крилатим висловом, виросла з «Шинелі» українця Гоголя, вся драматургія радянської доби веде початок від п’єси «97» Миколи Куліша. Вона стала першим видатним твором, що ознаменував заміну політичних агіток психологічною драмою високого рівня.
Навіть завжди обережний і виважений в оцінках Юрій Смолич називає в мемуарах Миколу Куліша талантом світового масштабу, рівного якому на той час не було в СРСР. П’єси українського драматурга з великим успіхом ішли на сценах провідних театрів України й Москви, Ленінграда, великих міст Росії. Кулішеві драми ставили у Німеччині, Франції, США, Канаді, Польщі, Болгарії.
Однак що міцніше вкорінювалась влада більшовиків, то менше загравала вона з національними почуттями народів відновленої імперії, яка лише змінила назву з царської на радянську. Так само як відзначена в роки війни проти Гітлера Сталінською премією патріотична поезія Сосюри «Любіть Україну» після Перемоги стала причиною для звинувачень в українському націоналізмі, вже згадувану п’єсу Куліша «Мина Мазайло», офіційно рекомендовану до постановки всім театрам України, в 1930 році затаврували як махрово націоналістичний твір.
Колишній бойовий офіцер і щирий у переконаннях патріот на одній із чергових чисток відверто «схарактеризував своє 15-річне перебування в партії (більшовиків. — Авт.) так: 8 років з партією, 7 — проти лінії партії в національному питанні». Не дивно, що із 13 написаних Миколою Кулішем п’єс лише шість за його життя було дозволено для постановки в театрах.
Їх автор чудово усвідомлював, що не лише пише в шухляду, а й фактично підписує собі смертний вирок. Однак завдяки його мужності слова одного із персонажів п’єси «Зона», який вчиняє самогубство під пам’ятником Леніну, дійшли до нас і не втратили актуальності: «Боролися, кров лили, а вилили що? Бюрократичного слона, що топче стопудовими ногами ниву революції, трощить гарячу думку, жує і ковтає всяку надію!»
Рапорти стукача, підсадженого в камеру до заарештованого драматурга, засвідчують, що Куліш ще до офіційного вироку засудив себе до найвищої кари. Однак не за участь у міфічному «Об’єднанні Українських Націоналістів», а за довірливість до солодких обіцянок більшовиків, які замість «нового світу загальної справедливості» встановили кривавий режим «радянського фашизму».
525 РОКІВ ПЕРШІЙ ЗГАДЦІ ПРО КОЗАКІВ
Козацька держава вільних людей
СЛАВА. У серпні 1990 року в Україні з великим розмахом відзначили 500-річчя українського козацтва. Насправді перша писемна згадка про наших степових лицарів датована не 1490-м, а 1492 роком. Зафіксована вона у відповіді, підписаній 19 грудня Великим князем Литовським Олександром Казимировичем, на лист кримського хана Менглі-Гірея, який скаржився на козаків, які 1 серпня «під Тягинею корабель розбили».
100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ЦВІРКУНОВА
Лицар українського кіно
ДОБЛЕСТЬ. Легендарні «Тіні забутих предків» Параджанова, «Пропала грамота» Івченка, «Камінний хрест» і «Захар Беркут» Осики, «Сон» Денисенка, «Білий птах з чорною ознакою» Іллєнка і безсмертна кінодрама «В бій ідуть тільки «старики» Бикова зняті на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка в період 1962—1973 років, коли її очолював Василь Цвіркунов.
Колишній старший лейтенант-фронтовик, який повернувся з війни без ноги, був унікальною особою серед тодішніх партфункціонерів від мистецтва. Він не лише вирізнявся українським патріотизмом, а й не боявся відстоювати свої переконання, що гідно оцінила Ліна Костенко, яка стала його дружиною.
Красномовний факт: саме Василь Цвіркунов захистив кандидатуру тоді ще студента- першокурсника Івана Миколайчука, який майже одночасно зіграв ролі Івана у «Тінях забутих предків» і молодого Шевченка у «Сні». Сценарій кінокартини про Кобзаря категорично забракував тодішній секретар по ідеології ЦК КПУ Скаба, назвавши його «петлюрівським».
Отож уже відзнятий фільм на кіностудію приїхали оцінювати всі члени ЦК на чолі з першим секретарем Петром Шелестом. На щастя, йому робота сподобалась, хоча доля багатьох інших фільмів, створених за директорства справжнього лицаря українського кіно, була менш вдалою.
80 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА
«Немає вищого судді, як правда»
ПОГЛЯД. «Якби мене запитали, чи шкодую я про те, як склалося моє життя, про п’ятнадцятирічну відсидку, то відповів би: анітрохи. Якби довелося починати все спочатку, я вибрав би життя, яке прожив». У цих словах дисидента і видатного політика В’ячеслава Чорновола — суть його світогляду, де не було місця користолюбству, яким уже майже три десятиріччя просякнуті дії сучасної «еліти» держави.
Вітчизняні політологи частенько посипають голову попелом, нарікаючи на «не таких» українців, які, на відміну від поляків і чехів, неправильно проголосували на перших в історії незалежної України виборах Президента. Мовляв, у Польщі владу довірили колишньому електрику Леху Валенсі, а у Чехії — літератору Вацлаву Гавелу, вони й провели радикальні реформи. Натомість українці віддали перевагу завідувачеві відділу ідеології ЦК КПУ Леоніду Кравчуку, який на цій посаді заявляв, що швидше йому волосся на долоні виросте, ніж Рух буде узаконено.
Однак ні поляки, ні чехи, ні навіть балтійські народи не пережили ні Голодомору, ні сімдесяти років кривавого тоталітарного режиму, який цілеспрямовано винищував найменший дух вільнолюбства. З урахуванням цього подиву гідне, що вже на перших президентських виборах в Україні за політв’язня з багаторічним стажем В’ячеслава Чорновола проголосував кожен четвертий виборець!
Згодом, уже 27 березня 1994 року, на виборах до Верховної Ради, що проводились уперше після проголошення Незалежності, комуністи здобули 85 мандатів, а представники Руху — 20. Комусь це досі видається поразкою, однак не варто забувати, що волевиявлення проводилось винятково за мажоритарною системою. Отож червоні директори, на відміну від рухівців із їхнім голим словом, мали необмежені можливості для адміністративно-матеріального стимулювання українців.
На наступних виборах, що пройшли 29 березня 1998 року вже за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, списки Народного Руху підтримали лише 9,4% виборців. Продажні політологи донині розповідають, що це була катастрофічна поразка очолюваної на той час В’ячеславом Чорноволом політичної сили, яка насправді поступилась лише комуністам. Причому ці «переможці» отримали 24,6%, тобто буквально за чотири роки розрив між двома антагоністичними силами скоротився вдвічі!
Не менш промовистим є факт, що на згадуваних виборах 1998 року навіть щедро підгодовувані грошима олігархів партії — від «Громади» Павла Лазаренка і гіркопам’ятної СДПУ(о) Віктора Медведчука до Партії зелених і прогресивних соціалістів Наталії Вітренко — поступились безсрібникам із Народного Руху.
Саме через це напередодні чергових президентських виборів, запланованих на жовтень 1999 року, очолювану Чорноволом політсилу розкололи на двоє, а 25 березня 1999 року в автокатастрофі трагічно загинув сам лідер, який мав реальні шанси не допустити переобрання Кучми і укорінення внаслідок цього кримінально-олігархічного режиму в Україні. Замість об’єктивного розслідування причин вбивства вороги і зрадники відбулись присвоєнням Чорноволу звання Героя України (посмертно). Цей указ новий-старий Президент Леонід Кучма підписав 21 серпня 2000 року.
Однак, як свято вірив справжній патріот-українець, «немає вищого судді, як правда». Вже два Майдани довели як правоту Чорновола, так і те, що навіть роздачею звань Героїв катам і злочинцям не відкупитись від праведної кари.
Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка
Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»)
Ми в Google+