Спогади про минуле так чи інакше постійно пронизують усе наше життя. Мовляв, і дерева колись були вищими, і трава зеленішою, і глина глинянішою. Продовжити цей перелік кожен може відповідно до власних уподобань.

З-поміж таких місць, де можна доторкнутися до історії, звичайно, музеї. Тільки от за змістом вони можуть бути діаметрально протилежними. Скажімо, в Україні створюють музей радянської окупації. Аби сучасники не лише слухали розповіді старшого покоління про дешеву ковбасу чи копійчаний проїзд у транспорті, а документально переконалися в суті антилюдського режиму. Він змалечку привчав нас ходити строєм під барабанний дріб, рівнятися на лубочні ідеали й не замислюватися над закликами піонервожатих, комсоргів, парторгів та інших активістів.

Початок листопада в Німеччині асоціюється зі святом, яке відзначає весь вільний світ, — черговою річницею повалення Берлінської стіни, найганебнішої споруди Європи минулого століття. Скільки тоді було емоцій, радощів, сліз, спричинених відчуттям єдності нації, тимчасово розділеної комуністами. Щоб відчути зворушливість моменту, подивіться кадри кінохроніки тих років.

Звісно, процес об’єднання країни був не безболісним, але ж цього прагнула більшість німців. І тепер ці самі люди облаштовують музей НДР — Німецької Демократичної Республіки. Один із провідних телеканалів показав у сюжеті, як люди несуть туди все, що в них залишилося з тих часів: мило, газети, посуд, меблі, побутову техніку, одяг тощо.

Можливо, я чогось не розумію, але мені невтямки, як люди, які жили під постійним контролем Штазі й заздрили своїм західним землякам, можуть нині лити ностальгічні сльози за своїм минулим. Коли у ФРН пересічні громадяни мали вибір і можливості, скажімо, їздити на БМВ, мерседесах, фольксвагенах чи порше, розкішшю в НДР вважали маломірні трабанти й вадбурги, за якими слід було вистояти кількарічну чергу (так само, як в СРСР). І це лише один мізерний приклад різниці між способом життя та світосприйняттям.

Це як у старому анекдоті, коли на запитання онука, за яких часів старому краще жилося: за Сталіна, Хрущова чи Брежнєва, дідусь обрав перший варіант. Мотивація його видалася досить простою: тоді, мовляв, був молодим і мав підстави задивлятися на дівчат. Сподіваюся, що така ностальгія пов’язана саме із сумом за молодістю, невикористаними чи втраченими можливостями зробити щось більше, але в жодному разі не з мрією про повернення соціалізму.

Проте якщо зіставити рівень життя в Союзі та радянській Німеччині, то перший буде в явному програші: я ще пам’ятаю різнокольорові жуйки, гумових іграшкових солдатиків, індіанців, ковбоїв, фотоплівку ОРВО, м’які кросівки і ще чимало речей, значно кращих від вироблених і пропагованих в СРСР. Але ж за понад чверть століття німці могли оцінити й порівняти буквально все й дійти простого висновку: у вільній країні людина почувається вільною і в суспільстві, і у виробничих відносинах, що й впливає на кінцевий продукт праці та добробут.

Останні соціологічні опитування, наведені в телесюжеті, свідчать, що мало не 80% колишніх німецьких східняків готові повернутися в минуле, тобто в НДР, а майже чверть із них мріють про відновлення Берлінської стіни. Забули, вочевидь, як їхніх співвітчизників безжально розстрілювали з веж східні прикордонники; забули мрію про вільний світ; забули тиск Штазі; забули совкову повсякденну сірятину.

Комуністична влада протрималася в НДР якихось сорок років. Але за цей час встигла добряче увійти у свідомість її жителів. Навіть таку націю, якими є педантичні й акуратні німці, виявляється, можна морально поставити на коліна за кілька десятиліть. А що було б із ними, якби більшовики керували там понад 70 років, а перед тим ще зо три століття топтали німецьку землю, вогнем і мечем примушуючи забути власну культуру, мову, традиції?

Паралелі напрошуються самі собою: національна мрія більшості наших свідомих громадян збігається з європейськими цінностями. Вони не хочуть вороття в минуле. На відміну від купки пришелепкуватих маргіналів, які на уламках більшовизму намагаються повернути назад колесо історії. Вся логіка цивілізації — це свідчення і підтвердження саме розвитку. Іншого шляху просто немає. І не лише в України, а й усіх держав світу.

Тому нав’язуваний у вузьких колах шильдик «народжений в СРСР» є свідченням слабкості, приниження власної гідності й недолугості мислення. Утім, я не проти, щоб музей історії життя в СРСР таки створили, поряд із музеєм більшовицької окупації. І я хочу, щоб їхні майбутні відвідувачі не ностальгували перед експозицією, а всотували у себе побачене відразу з однією лиш думкою: ніколи знову!