Напередодні весни у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі відбувся показ документального кіноальманаху «Невидимий батальйон» — про жінок в умовах бойових дій на сході України. Це перша  вітчизняна стрічка про війну і жінок на війні, яку зняли жінки. Над серіями  працювали три режисери: Світлана Ліщинська, Аліна Горлова та Ірина Цілик. Їхні героїні й нині служать або служили в зоні проведення  АТО та ООС. Це  Олена Білозерська, Оксана Якубова, Андріана Сусак, Дар’я Зубенко, Юлія Паєвська та Юлія Матвієнко. 

Популярна українська журналістка, блогерка та громадська діячка, офіцер Збройних сил України Олена  Білозерська у звіті про поїздку зазначає: «Крім мене, з героїнь фільму поїхали Андріана Сусак-Арехта, колишній штурмовик «Айдару», нині одна з лідерок жіночого ветеранського руху, і Даша Зубенко, з якою я познайомилася ще у 2015 році, — вона була тоді парамедиком у 8-й роті УДА «Аратта», а нині сержант, інструктор в одному з навчальних центрів ЗСУ. Ще троє дівчат — не героїні фільму, але активістки руху: Майя Москвич (служила у Нац­гвардії, демобілізувалася за станом здоров’я, виграла «золото» на «Іграх нескорених»), Галина Клемпоуз «Перлинка», донедавна аеророзвідниця у 54-й бригаді, і Яна Зінкевич, беззмінний комбат батальйону «Госпітальєри».

Незламна шістка

Шість історій і шість жіночих доль  — обличчя сучасної України, яка воює за справжню свободу і незалежність від східного мордору. 

Сержант. На передовій, на самому «нулі», вона почувається краще, ніж у столичній тисняві. Дуже любить життя і вважає війну неприродним станом людини. Коли поряд з нею загинув солдат, вона вперше зрозуміла, що може вистрелити в людину. Якщо не ти, то тебе. Усе просто. Очолює бойовий підрозділ Збройних сил.

Парамедик. Власноруч витягла з того світу десятки людей, сотні навчила надавати першу допомогу собі та побратимам на полі бою. Їй, невіруючій, капелан дозволив читати останні молитви бійцям, які помирають, — і ніхто з них не пішов без останнього втішання.

Офіцер. На її очах гинули побратими. Вона зберігає файли власноруч записаних історій цих полеглих солдатів, які пішли один за одним, десятки з них. Вона не може повернутися до мирної роботи економіста, до мирного життя — тут все здається пустим і полишеним сенсу.

Солдат. Струнка маленька дівчина. Пройшла пекло луганського аеропорту і ще десяток справжніх битв як штурмовий  боєць. Очолює ветеранський рух у неповні 30 років.

Доброволець. Із початком війни пішла на фронт, створила волонтерський шпиталь. Завдяки їй понад 200 людей радіють життю та піклуються про власні родини.

Доброволець. Колись очолювала молодіжні протести, брала участь у подіях на Майдані. Коли в Україну прийшли російські окупанти, приєдналася до Нац­гвардії. Воювала разом з батальйоном Кульчицького. Комісована за станом здоров’я. Виборола дві золоті медалі на торішніх  «Іграх нескорених» у Сіднеї.

Під час заходу, який відбувся з ініціативи Представництва України при НАТО та за підтримки Клер Хатчинсон, спеціального представника Генерального секретаря НАТО у програмі «Жінки, мир і безпека», ці дівчата нагадали світовій спільноті, що війна триває просто зараз і вона їх теж стосується.

«Невидимий батальйон», який ініціювала свого часу Марія Берлінська, — це не тільки назва фільму, а й материнський проект жінок-військових, а «Амбасадор — ветеранська дипломатія», у межах якого ми й поїхали — один з дочірніх, — зазначає у дописі Олена Білозерська. — Порівняно з паркетними політиками в костюмах дівчата-фронтовички у формі мають вигляд і звучать переконливіше».

Місію виконано

Демонстрація фільму у залі, де відбуваються найважливіші безпекові форуми,  вдалася. По завершенні стрічки жінки у військових одностроях, що сиділи у першому ряду, встали. «Спокійно дивилися на схвильованих глядачів. Ця пауза не була довгою. Уже за мить зал вибухнув аплодисментами», — описує  реакцію дипломатів і військових, яких важко розчулити, власний кореспондент Укрінформу в Брюсселі Дмитро Шкурко, присутній на цьому заході.

До речі саме він, за словами Олени Білозерської,  певним чином допоміг їй виголосити-таки  промову, яку ретельно готувала, однак  формат не передбачав виступів, а лише відповіді на запитання під час панельної дискусії. Вони стосувалися переважно гендерної рівності в Україні й зокрема в армії. Даша й Андріана, які добре володіють англійською,  блискуче на них відповіли. Запитання про реабілітацію фронтовиків з ПТСР майже повністю збіглося  з темою доповіді, яку збиралася виголосити Яна Зінкевич, і вона отримала змогу нормально виступити.

«Наприкінці несподівано підвівся журналіст з Укрінформу і поставив два запитання, перше з яких стосувалося миру за будь-яку ціну. Це була майже дослівна цитата з моєї доповіді, і я скористалася цим. Швидко відповіла про мир, а далі сказала те, що хотіла їм сказати: «Ми, українці, воюємо не за мир за будь-яку ціну, не за припинення вогню, а за визволення і повернення нашої землі».

Дівчата-ветеранки  і військовослужбовці з важливою місією від України привертали до себе увагу на кожному кроці. А спілкуючись із людьми у формі, дуже часто чули від колег-військових традиційні слова подяки за службу. В аеропорту перед відльотом до Києва до офіцера Олени  Білозерської звернулися двоє офіцерів у формі, з якої країни — не роздивилася, бо поспішала, залишалося мало часу.

«Один спитав мене англійською, чи я з Бельгії. Перш ніж встигла відповісти, другий засміявся і сказав першому, вказуючи на ідентифікатор на моєму плечі: «Що за дурні запитання ти ставиш? Вона з України. Ось кольори, ось тризуб». У першого витягнулося обличчя, ніби він побачив дуже поважну особу: «O, Ukraine! Thank you for your service!»