Днями один народний обранець з найвищої в державі трибуни повідав на широкий загал історію, в якій, на щастя, обійшлося без трагічних наслідків. Інформація про них і так зашкалює в наш непростий час. То що тоді спонукало промовця надати повідомленню відповідного суспільного резонансу?

Спробуємо з’ясувати. Під час весняних канікул для сільських школярів організували автобусну екскурсію до райцентру. Так-от, відстань 13 кілометрів вони ледь-ледь подолали за годину, сказав нардеп. Причина: дорожнє покриття там перебуває в жахливому стані.

Отже, досвідчений водій, усвідомлюючи всю відповідальність за маленьких пасажирів, їхав зі швидкістю… велосипедиста-початківця. Далебі, навіть не кожен наважився б мандрувати цим страхітливим бездоріжжям.

Трапилося це в одному з районів не бідної в економічному сенсі області, де видобувають вітчизняний газ і нафту, вирощують високі врожаї сільськогосподарських культур, мають інші преференції порівняно з іншими регіонами. Чому ж тоді транспортні артерії благодатного краю перетворилися на суцільні непрохідні і непроїзні джунглі, які, вочевидь, загрожують життю, добробуту й суспільному здоров’ю громадян?

Промовець назвав кілька причин такого неподобства. Перша і найголовніша — безгрошів’я. Коштів, які надає центр на лагодження (про будівництво нових годі й мріяти!) доріг, обмаль, а так званий ямковий ремонт, про який сором’язливо згадують посадовці, — це ніщо інше, як безплідна сізіфова праця, з якої, погодьтеся, навіть гріх кепкувати.

Підприємства й організації, котрі прагматично і безжально вже не одне десятиліття експлуатують тутешні надра, заробляючи мільйони, не надто зацікавлені в тому, щоб вкладати бодай копійку в місцеву дорожню інфраструктуру. Новітні агрохолдинги, чия потужна сільгосптехніка узвичаєно добиває останні метри дивом збереженого асфальту, також далекі від душевних переживань за стан доріг: їх понад усе цікавлять світові ціни на зерно, соняшник й хіба ще повернення ПДВ.

Обласна і районні структури виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, хоча й краще обізнані з тим, що ситуація на загальнодержавних і місцевих шляхах що не день то погіршується, певною мірою намагаються (особливо з огляду на зрослі в результаті децентралізації місцеві кошториси) відірвати дещицю на цю нагальну проблему. Та як відомо, з поганої (зазвичай дрібної) рибки завше буде поганенька юшка.

Ми свідомо не вказуємо в тексті жодної української географічної назви, адже, як сказав днями Прем’єр-міністр Володимир Гройсман, сьогодні в країні 95% доріг перебувають у незадовільному стані. Тож описане вище актуальне не для однієї області, а водії однаково почуваються равликами й на заході, й на сході, в індустріальних і дотаційних регіонах.

Наші сусіди-поляки свого часу розпочали реформування саме зі спорудження нових магістралей, мостів, транспортних розв’язок. Щоправда, чималі кошти на створення дорожньої інфраструктури вони отримали тоді із загальноєвропейських фондів. На початку 2000-х у мерії Гданська зовсім ще молодий хлопець, директор тамтешнього департаменту шляхів, щиро розповідав українським колегам, як важко було отримати і використати ці гроші: непідкупні євроконтролери вимагали звітів про кожен злотий, тож виконати роботу абияк, відступити від технічного завдання чи продати наліво машину асфальту було фактично неможливо. Відтоді минуло майже 17 років: вони впевнено і безпечно їздять європейськими шляхами, а ми їм заздримо… Хіба що запросили на посаду виконувача обов’язків голови Укравтодору відомого польського топ-менеджера.

Нині бездоріжжя чи не найбільше загрожує вітчизняній реформі децентралізації, яка вже почала поволі змінювати країну. Воно істотно перешкоджає створенню самодостатніх об’єднаних громад. Нагло ставить хрест на якісній медицині з її госпітальними округами, опорних школах, центрах надання адмінпослуг. Якщо до них, як від недалекого села до нового центру ОТГ, не можна сьогодні нормально доїхати, то, даруйте за різкість, гріш ціна всім цим новаціям у базарний день.

Щодо нашої історії, то її оповідач розповів і про те, як намагається вирішити дорожнє питання для свого округу шляхом звернення до уряду й до його керівника особисто. Не важко здогадатися, що так чинять й інші народні мажоритарії. Уряд бо цього року має намір спрямувати на розвиток дорожнього господарства чималі кошти. Та напрошується запитання: «Шановні, а ви хіба не та найвища влада, від якої ми, громадяни, чекаємо належної законодавчої бази та суворого контролю за управлінським менеджментом у згаданій сфері, для якої характерні низька якість робіт і численні фінансові зловживання?» Скільки ще цей український пекучий сором за вщент розбиті дороги виїдатиме наші очі й душі? Може, проголосимо Рік подолання національної ганьби і поставимо біля кожної суспільної гривні, котра щорік (сотнями мільйонів!) безслідно щезає у криниці без дна, як ще називають вітчизняний автодор, безкомпромісного контролера? Бо інакше нам і на 26-му році незалежності не позбутися ганебної слави країни непроїзних манівців, на яких колись сіяли коноплі й збивали закаблуки наші пращури.