... Невдячна це справа — кепкувати з потуг наших бійців ідейного фронту. Бо реальність може виявитися значно сміховиннішою, ніж твої кпини. Ось кому, здавалося б, заважала наче й зовсім невеличка, але цілком самодіяльна родзинка, яку зауважували проте чимало гостей Одеси. Табличка над одеським двориком з усіма назвами його вулиці від імперських часів і до нинішніх: Новорибна — Чижикова — Пантелеймонівська. З відповідними символами, що означали певну епоху.

Приблизно рік тому побачив захоплене висловлювання цілком патріотично налаштованої знайомої з фото цієї таблички. Які, мовляв, дотепні й креативні одесити. «Все одно змусять прибрати», — прокоментував. Бо імперська символіка суперечить нинішній лінії партії, а радянська викорінюється вже на цілком формалізованих засадах. Думав, що пожартував.

Аж ось повертаючись з чергового показу на Одеському кінофестивалі, бачу, що орла двоголового та серп із молотом старанно зафарбували. Тільки тризуб переможний залишився. Інших-бо перемог катма. А тут такий удар по Російській імперії та знавіснілому совку. А разом по цій зарозумілій Одесі, яка вважає, що їй дозволено щось там собі видумувати, виходячи за межі писаних і неписаних циркулярів.

І навіть не хочеться гадати, хто стоїть за цією унтер-пришибєєвщиною — владні структури чи активісти. У своєму прагненні загнати суспільство в якісь суворо окреслені ідеологічні штампи вони загалом одностайні.

2014 року, невдовзі після трагедії в Будинку профспілок, один місцевий політик-бізнесмен встановив був білборд з написом «Одесса — это Украина по-русски». Нічого сепаратистського там не було, а суспільство саме потребувало примирення після тієї півсотні трупів. Тоді навіть правильні міста бралися говорити російською. Але активістський інтелект не міг миритися з наявністю у відозві зайвого, не прописаного в умовних цитатниках слова. Тож замальовували до прокрустового «Одесса — это Украина». Так щоб без нюансів, особливостей і своєрідностей. І ось це стихійне, неоголошене знеособлення Одеси, приховане заштовхування її в роль середньостатистичного українського містечка раптом отримало ідейну декларацію від Віталія Портнікова і його «Ресторану без бабусі». І ніколи, як виявилося, не було ніякого одеського культурного феномену — був єврейський. А євреї пороз’їжджалися — то й Одесі гаплик. А історія коли й була, то загула. А якщо й не витьохкував Хаджибей усі 600 років свого існування (геть імперські назви й дати!) добірною солов’їною, то тільки через тих клятих одеситів, які нав’язували всьому новоприбулому щастю свою російсько-єврейську говірку. І як їм тепер зі щедрої української руки за це не відплатити?

Частина одеситів (спеціально зауважу: з числа послідовних прихильників Євромайдану) не добираючи слів коментувала ледь не кожен рядок цього публіцистичного шедевра. Хтось обмежувався коротенькою фразою з коротеньким словом, що — такі да — походить з їдишу. Підрядковим аналізом тексту не займатимусь. Важливо інше: хай не на офіційному рівні, але прямим текстом Одесі було запропоновано не бути. Ні, як адміністративна одиниця з мільйоном населення хай там собі тягне лямку і морські ворота, наскільки може, відчиняє. Але щоб жодних усмішок Бога, перлин біля моря та Чорноморських Пальмір.

А що з традиційними гумором і дотепністю? Це, звісно, можна. Але тільки в межах і за приписами. Коля Тетріс — це має бути смішно — ги-ги. Настоянка глоду під російське консульство — дуже смішно — двічі ги-ги. А коли в ресторані вищі ціни навпроти російських назв однакових страв — то це не дискримінація за національною ознакою, це ви гумору не розумієте. Гумору добірного, правильного, історично і політично правильного. І щоб нічого по-рускі.

І десь це таки спрацьовує. «Дивись, які дотепні закарпатці, — читаю якось коментар до перейменувань вулиць у Мукачевому, — просто як одесити!» Ось тільки одне «але». Нічим дотепним в обстоюванні своєї ідентичності одесити не відзначилися. Нудне буцання із саакашвілізацією одеської топоніміки не має й натяку на якісь нестандартні ходи. Ні на що подібне до «тупика Москаля» тут не наважаться. Усі свої новітні «тупики» одесити ковтають мовчки. Мляво огризаючись хіба у нетрях соцмереж. То, може, правий все-таки пан Портніков, і Одеса справді вже загнана у стан неминучого згасання — позбавлена флоту, єврейських бабусь і ледь не останнього притулку своєї ідентичності — розкутого і щирого жарту? Та чи насправді всій Україні буде краще, якщо вона перетвориться на територію невиразних одноманітних містечок, з однаковими назвами вулиць і за одними лекалами розставленими артефактами? І все це з такою широтою суспільних поглядів, що й компартійним часам можна буде позаздрити. Невже Майдан — для того, щоб усе довкруж робити пласким?