В офісі дубенських лісівників усе тихо й на диво спокійно: ніхто не бігає з платіжками, немає черг у приймальні директора. Наче живуть не в щоденному вирі проблем, головною з яких стало зведення нанівець державної підтримки лісогосподарської галузі, а в усталених європейських реаліях.
З’ясувалося, що так і є: державне підприємство «Дубенське лісове господарство» років із п’ять тому першим в Україні саме відмовилося від бюджетного фінансування. Бо «великий колгосп» тут успішно трансформували в ефективну модель господарювання, яка вже не перший рік працює не на виживання, а на розвиток. Про суть та психологічні аспекти цих змін говоримо з директором підприємства Олегом ЮРКЕВИЧЕМ.
— Що ж стало поштовхом для того, щоб, говорячи мовою лісівників, за деревами побачити ліс?
— Неефективність роботи «великого колгоспу», який дістався мені в управління, побачив одразу. Втім, лише в 2006-му в Україні з’явилася концепція розвитку лісового господарства, яка передбачала для державних підприємств (а ліси у всьому світі належать державі) можливість співпраці з малим та середнім бізнесом. Ми цією можливістю скористалися, і 2010-го Держкомітет лісового господарства надав нам статус пілотного підприємства у державно-приватному партнерстві. На той час у нас працювало 300 людей: величезний апарат управління, лісництва, автогараж, лісокультурна справа. Ми трималися на плаву не гірше від інших, але мені не давало спати головне: не бачив перспектив для розвитку. До того ж за такої організації справи — працюєш ти ефективно чи ні, не мало значення, — все одно всім потрібно було дати зарплату. І куди завела б нас така «перспектива» через рік-два?
— Тобто зміни були кардинальними?
— Замість п’яти великих лісництв, де працювало по 50—70 осіб, утворили 11, в яких тепер по 3—4 людини: лісничий і два-три майстри лісу — залежно від обсягу роботи, який їм дістався в результаті поділу наших 28 тисяч гектарів. Це в середньому на 2,5 тисячі кожне.
А ще для надання необхідних нам послуг самі ж допомогли утворити 22 приватних підприємці: для лісозаготівель, перевезення, вирощування лісу. Тож людей не вивільняли — переводили на роботу до приватних підприємців. А вже хто з них як себе знайшов у нових реаліях, залежало від них самих. Передали підприємцям та лісництвам і техніку з нашого гаража. І не стало гаража (заправки, диспетчерської служби, бухгалтерів) — не стало браку пального, нині тільки тут маємо економію 4 мільйони гривень на рік. Не стало каси — немає нестачі. А коли (теж, до речі, першими в Україні) ввели ще й електронний облік продукції, уникнули помилок, пов’язаних із людським чинником.
— До того ж приватник сам у себе не крастиме.
— Зрозуміло. Новим форматом роботи ми на 99% розв’язали проблему самовільних рубок лісу: приватникові не цікаво стало рубати те, з чого йому жити завтра і що везти на пилораму.
Знаєте, як я відчув, що це працює? Мені дзвонили і питали, чи нема в нас дошки на продаж, бо, мовляв, на пилорамах зникла… Розцінки ж за роботу, яку виконують приватники на наше замовлення, заклали такі, що відповідали б нинішньому рівню життя й давали змогу нам та їм розвиватися паралельно, а не окремо. Це дозволяє людям спокійно, без популярної за соціалізму штурмівщини професійно робити свою справу, причому виключно з такою кількістю людей, яка потрібна.
— Тобто ви, по суті, взялися за найважче — зміну психології, найскладнішої ланки в будь-яких перетвореннях.
— Було складно, доводилося пояснювати й доводити, що так буде краще всім, що старий паровоз не витягне нас у краще життя. Але якщо щиро, я навіть не думав, що зміни будуть такими швидкими. Тепер якщо у когось із приватних підприємців поламалася машина, якій завтра в рейс на наше замовлення, він відремонтує її вночі. Бо знає: на його місце прийде інший.
Індивідуалізм у хорошому значенні слова — це значно краще, ніж те, що було раніше. У кожного з тих 120 людей, які тепер у нас працюють, індивідуальна посадова інструкція і можливість думати, як оптимально розв’язати ту чи іншу проблему в нинішніх реаліях.
Для рентабельної роботи вартість знеособленого кубометра деревини не може опускатися нижче певного рівня — ми це чітко відстежуємо. І коригуємо основний показник нашої роботи не за звітами місяця чи кварталу, як робили це раніше, а щодня. Наради ж тепер проводжу тільки у виняткових випадках, коли щось іде не так.
— Але ж «міняти паровози» доводиться постійно: маю на увазі модернізацію виробничих процесів.
— Приватні підприємці, про яких я казав, уже не раз міняли свою техніку на сучаснішу. Звісно, якщо не буде ставки на модернізацію, не буде розвитку. А на виробництві має бути розвиток — тільки тоді воно живе.
— Почуваєтеся в Україні білою вороною?
— Ми знайшли власний шлях і ним ідемо. До речі, в Польщі все державне лісогосподарство працює саме так: лісництва ще менші, ніж у нас, — до тисячі гектарів, є й лісгоспи — в них по 12—15 тисяч гектарів. Хоч, за великим рахунком, держава повинна знайти кошти принаймні на лісовідтворення: адже ми платимо до бюджету чималу ренту.
У своєму районі садимо стільки лісу, щоб наші люди могли дихати свіжим повітрям. Завтра, коли запрацюють на повну потужність підприємства, не завозитимемо в Україну кисень з-за кордону. А киснем людину забезпечують ліси, яким сьогодні 15—30 років.
Маю побажання до наших законодавців: перед тим, як щось змінювати в законах, не завадило б прислухатися до думки фахівців, яким за цими законами працювати. Скажімо, державна лісова охорона тепер належить до правоохоронних органів, але не має ні зброї, ні тих соціальних гарантій, які мають правоохоронці. Це стосується не лише лісу: в кожній галузі, на кожній ділянці роботи все починається з фахового підходу, яким на різних щаблях державного управління нині, на жаль, нехтують.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+