Із Полтави у зону Антитерористичної операції волонтери відправили партію високоефективних твердопаливних котлів, які виготовив місцевий умілець пенсіонер Олександр Олійник. Вони повинні забезпечити наших бійців теплом у найнесприятливіших умовах. Крім того, що ці котли за короткий проміжок часу виділяють багато тепла, вони ще й компактні, прості у використанні. Полтавець виготовляє диво-печі уже тривалий час, але про них більше знають за кордоном, ніж в Україні. Весь минулий рік його виробництво простоювало без роботи. Принагідно про це і розмовляємо з винахідником.

Усіх вислухав, а зробив по-своєму

— Олександре Васильовичу, що спонукало вас узятися за виробництво котлів?

— Свого часу ми з дружиною побудували в Полтаві просторий будинок, і виникла потреба його опалювати. Друзі й знайомі радили нам купити для цього дорогий імпортний котел. Але я зробив інакше: вивчив принцип роботи тих котлів і створив власний, який обігріває мій дім і сьогодні. У 1999 році винахід запатентував і відтоді випускав котли під маркою НОМ.

— Чим ваші котли відрізняються від розтиражованих, брендових?

— Досі випускають багато жаротрубних котлів, розроблених ще у 1764 році. Про них кажуть, що їхній ККД сягає 98%. Але це не відповідає дійсності — цифра майже наполовину завищена, тому що навіть 88% ККД можна досягти тільки в лабораторних умовах. Тепловіддача моїх котлів — майже як експериментальних.

В імпортних безконвекційних котлах використовують невеликий оребрений змійовик, як у газовій колонці. Принцип роботи мого газового котла: два паралельних резервуари, з’єднаних між собою пучком оребреної труби. Тож усередині котла маємо швидкість теплоносія набагато нижчу, ніж у самій системі. Теплові потоки проходять перпендикулярно через оребрену трубу, розгортка теплозйому велика. Так досягаємо великого ККД.

— Сьогодні волонтери брали у вас і теплогенератори.

— Це наступна моя розробка, до речі, також запатентована. Якось на Закарпатті була велика повінь, люди там залишалися без житла, у важких умовах. І це наштовхнуло мене на думку створити прилад, що дуже швидко давав би тепло. І розробив теплогенератор. Він працює так. Кілька хвилин у топці щось горить (це можуть бути відходи деревини, дрова чи вугілля), а потім подається повітря, і під великим тиском температура піднімається до 120 градусів. Найменший теплогенератор, який ми виготовляємо (він зовсім малих розмірів), подає під тиском від 600 кубічних метрів повітря за годину з температурою понад сто градусів. Для того щоб узимку обігріти таку площу водяним опаленням, знадобиться велика кількість газу. А мій теплогенератор за незначний часовий проміжок «поглинає» ту кількість повітря, яку треба обігріти, і дає колосальну економію.

Ним могли б зацікавитися ДСНС, Червоний Хрест, Міноборони. Але першими до мене звернулися представники уранових шахт, об’єднання «Павлоградвугілля», заводів. Потім у зв’язку з подорожчанням газу я придумав для опалення великих виробничих приміщень новий водяний котел із великою площею теплообмінника і дуже високим ККД. Він працює так, як і газовий котел, тільки тут інше вирішення. Цей високоефективний водяний котел уже випробуваний і чудово себе зарекомендував.

Ще одне моє запатентоване ноу-хау — твердопаливний конвектор.

Панотець попросив…

— Яка історія його «народження»?

— Мені зателефонував священик і попросив придумати йому щось таке, якийсь прилад, щоб, як він висловився, було на дровах, давало багато тепла і щоб він міг на ньому готувати їжу. Я дуже вдячний цьому священикові, його, до речі, звуть отець Євгеній. Бо якби не він, я б не зайнявся цією темою.

За два дні я йому зробив перший такий конвектор. Через деякий час панотець знову зателефонував і повідомив, що вони з дружиною порадилися і вирішили зроблений мною конвектор передати в зону АТО. Тому, мовляв, що там військові мерзнуть в окопах. Цей вчинок мене розчулив, схиляю голову перед цими благородними людьми.

— Вони такі маленькі, аж не віриться, що зможуть обігріти вогку землянку чи бліндаж.

— Котел — це насамперед теплообмінник. Мій конвектор хоч із вигляду й невеликий, зате має розгортку теплопередачі 3 квадратних метри, які дають температуру до 300 градусів. Землянку чи бліндаж він обігріє за 15—20 хвилин, щоб було дуже жарко. Потім закриєте піддувало, і у вас буде жарко аж цілу добу. Таким конвектором можна не тільки дуже швидко обігріти приміщення, намет, а й приготувати на ньому їжу. Палива (а ним може слугувати що завгодно: солома, качани чи сухе листя) для цього використовується зовсім мало. Якщо ж на стінки конвектора встановити теплоелемент Пельтьє, то у квартирі, підвалі чи бліндажі можна одержати освітлення. Звісно, невеликої потужності: десь 130—150 ват, проте це може стати виходом для багатьох людей, які, скажімо, не евакуювалися із зони АТО.

— А чому ви не виходите зі своїми приладами на євроринок?

— До мене приїжджали представники багатьох європейських країн, щоб купити ліцензію на виробництво моїх розробок. Ними цікавляться Німеччина, Норвегія, Канада, Туреччина, Росія. Росіяни постійно ведуть зі мною перемовини, щоб побудувати завод і випускати таку продукцію в Бєлгороді. Головний конструктор російського заводу, що випускає ракети, кілька разів мені телефонував (ми з ним знайомі): «Дайте нам свої технології, ми витіснимо імпорт з Росії!» На мене опосередковано виходили із Міноборони РФ. Пропонують великі кошти, громадянство. Я категорично відмовився. Ще чого! Наші мерзнуть, а ми будемо обі?грівати чужу армію! Такого не буде. Я не збираюся в Росії жити і працювати. Я українець, і все, мною створене, працюватиме на Україну.

Я міг би вийти на європейський ринок, але євросертифікат дуже дорого коштує. Ось до мене приїжджали з Анкари, їм сподобалися мої конвектори. Розказують, у них там є закони, держава підтримує виробника, зовсім інші процентні ставки, виробникам дають розвиватися, через що у них економічний підйом, населення купівельноспроможне. По-доброму їм заздрю. В нас такого поки що немає. Те, що я роблю, владі було не цікаве. Мені телефонували з облдержадміністрації, якщо треба було провести у районі семінар з енергозбереження. Або приходили телефонограми від голови ОДА, що ви, мовляв, повинні поїхати на виставку в Київ. Мене це обурювало. Тут і так грошей немає, а я маю їхати. Ну, поїду, отримаю диплом. Що далі? Але ж держава повинна мати програму підтримки підприємств, які щось виробляють у цій галузі.

Навіщо антрацит, якщо є солома

— Нещодавно вас викликали в Інститут технічної теплофізики Національної академії наук України.

— Він отримав замовлення від РНБО та уряду на розробку тих опалювальних приладів, які я вже давно розробив. В інституті є виробничі приміщення, мені пропонують організувати там виробництво. Але я хочу, щоб моє обладнання виготовляли в Полтаві, адже це престижно для міста. Маленьку Словенію, що виготовляє опалювальні котли, знають у всьому світі. Знатимуть і Полтаву.

— Можливо, у Полтаві таке виробництво не розміщують тому, що тут уже налагоджено постачання сучасних опалювальних приладів із Європи?

— До 1964 року Європа опалювалася курним вугіллям. А як тільки до неї проліг газопровід «Дружба», почала запозичувати наше газове обладнання. І якщо у нас не надавали значення дизайну, то спритні європейці змінювали його і патентували пристрої як новинку — так з’явилися європейські газові котли. І за останні 40 років у галузі будівництва опалювального обладнання там не було жодних змін. Тож майже все те, що випускали в Україні тоді, завозять з Європи на наш ринок нині. Це ми, українці, винайшли першу у світі газову колонку, перше газове автоматичне обладнання.

— Ви виготовляєте тільки опалювальні прилади чи й паливо нового покоління?

— На прохання одного чоловіка з міста Краснограда Харківської області я розробив новітню технологію виготовлення пелет зі звичайної соломи, які згоряючи, виділяють стільки тепла, як антрацит. Нині той чоловік робить обладнання для випуску цієї продукції. Він виробник, і йому теж важко. Але я таки свято вірю в те, що незабаром усе зміниться — і до виробника повернуться обличчям. Сподіваюся, що й мій онук стане виробником, продовжить справу мого життя.

— Ви готові продати свої технології державі Україна?

— Так, можу це зробити, якщо в нас знайдеться інвестор, із яким ми домовимося щодо того, щоб і мій онук, моя дитина хоч щось успадкували в цьому бізнесі. Але в нас не ті відносини між людьми і підприємствами. Не встигнеш передати технології, як тебе забудуть. Уже таке бувало в моєму житті. Або створять такі умови, що ти сам від усього відмовишся. Ми ще морально не готові до такої співпраці. А дуже хочеться, щоб мої котли, теплогенератори випускав, наприклад, «Південмаш». Щоб мені призначили гідну пенсію — нині вона в мене мізерна.

Мені дуже хочеться, щоб у кожному виші, кожному навчальному закладі наші діти писали реферати на тему «Яким я бачу розвиток свого міста, регіону, країни?» Тому що цим вони дадуть державі величезний поштовх до позитивних змін і віру в майбутнє держави й у власне. А щодо інтелекту, то він у нашого народу величезний!

ДОСЬЄ «УК»

Олександр ОЛІЙНИК. Народився 1951 року в селі Нижні Млини Полтавської області. Закінчив Харківський політехнічний інститут, за фахом інженер. Працював у будівельних організаціях, на полтавському заводі «Електромотор», займався приватним виробництвом. Нині пенсіонер.

Над спеціальним додатком працювали Інна КОСЯНЧУК, Ірина ПОЛІЩУК, Віталій ЧЕПІЖКО, Владислав КИРЕЙ, Євдокія ТЮТЮННИК, Наталія БІЛОВИЦЬКА, Василь БЕДЗІР, Олександр ДАНИЛЕЦЬ, Володимир СОБОЛЕВСЬКИЙ, «Урядовий кур’єр»