8 серпня 2014 року «Урядовий кур’єр» надрукував інтерв’ю із сумчанином Олексієм Харченком, який курсантом Севастопольської академії ВМС ім. П. Нахімова у складі групи курсантів на знак протесту проти анексії Криму відмовився ставати під російський прапор. Під час урочистої присяги 20 березня 2014-го року українські юнаки виконали державний гімн України і залишили плац навчального закладу. Навчання вони продовжили в Одеській національній морській академії.

Як склалася доля Олексія, який разом з одногрупниками не зрадив присязі українському народові, продовжив військову службу під українським прапором і тепер займає своє місце у системі захисту нашої держави? Днями «Урядовий кур’єр» поспілкувався з молодим офіцером.

— Олексію, як вам ведеться сьогодні у службовому, побутовому, особистому житті?

— Якщо коротко, то доля складається так, як і хотів шість років тому. Маю улюблену роботу, надійних колег, кохану дружину, люблячу і турботливу рідню. А якщо детальніше, то після закінчення навчання в морській академії служу на судні розмагнічування «Балта» Військово-Морських сил України, яке прописане в Одесі. Щоправда, зараз перебуваю в Миколаєві, де техніка проходить плановий огляд і ремонт. Маю звання капітан-лейтенанта, посада — старший помічник командира судна.

3 вересня 2014-го, невдовзі після тих резонансних подій, одружився. Моєю долею стала та сама дівчина Вікторія із Севастополя, про яку ви писали в «Урядовому кур’єрі», — вона без жодних вагань змінила місто проживання і поїхала зі мною в Одесу. Ось тільки поки що одна прикрість: не маємо власного житла, доводиться орендувати помешкання, хоч багато хто обіцяв допомогти, зокрема в рідних Сумах.

— Чи складно було звикати до офіцерської служби, адже від навчання вона відрізняється?

— Завжди готував себе до труднощів, тому чогось несподіваного для мене не було. Регулярно виходимо у Чорне море, опрацьовуємо завдання. Трапляється, що на кілька днів, а буває на тиждень-два. Призначення судна — електромагнітна обробка кораблів, вимірювання їхніх електричного та магнітного полів. Водотоннажність — 2 тисячі тонн, довжина 69, ширина 13,8, осадка 1,1 метра.

Загалом «Балта» розрахована на 49 військовослужбовців: матроси, мічманський, старшинський і офіцерський склад. Ми всі одна згуртована дружна команда.

— Чи спілкуєтеся з випускниками, які тоді залишилися в Севастополі, і тими, хто разом з вами повернувся в Одесу?

— З тими, хто не зрадив присязі й повернувся в Україну, постійно спілкуюся. Деякі з моїх друзів проходять службу тут, в Одесі, частина в інших містах і місцях. З багатьма перебуваю на постійному зв’язку. А ось із тими, хто залишився там, у Севастополі, контактів жодних. Про що з ними говорити? Ще тоді зробив висновок: то були умовні й тимчасові друзі, з якими в нас виявилися різні дороги.

— На одній зі світлин бачив вас з ексклюзивним кортиком.

— Це мій іменний подарунок з нагоди випускних урочистостей у морській академії 26 лютого 2016 року біля пам’ятника Невідомому матросу в Одесі. Військово-морський кортик ВМС Італії вручав військовий аташе цієї країни. Дуже дорожу нагородою, бо лише мені одному з усього випуску виявили таку високу офіцерську морську честь.

— А як складається життя вашого молодшого брата Дмитра? 2014-го ви говорили, що він також мріє про море.

— Його мрія теж здійснилася, хоч і з певними корективами. Як і я, свого часу він закінчив навчання у Сумському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені І. Харитоненка, а нині курсант Одеської сухопутної академії. Такий його вибір. І брат, і я вважаємо, що і в ВМС, і в сухопутних військах потрібні офіцери-патріоти. Мешкаємо хоч і неподалік один від одного, але бачимося не часто: у мене напружена служба, у нього щільний графік навчання.

— Як оцінюєте нинішній стан Військово-Морських сил?

— Порівняно із 2014 роком зміни значні і, звісно, позитивні. Набагато краще грошове і речове забезпечення, більше порядку і дисципліни. Якщо хтось із молодих хлопців сахаються дідівщини, то в нас її немає зовсім. Одне слово, нинішня українська армія і насамперед Військово-Морський флот якісно інші. Служити на флоті — це престиж і гордість.

— Чи розраховуєте на підвищення у подальшій службі?

— Неодмінно. Якщо все складатиметься так, як заплановано, то найближчим часом є всі підстави стати командиром судна.

— Чи вдається бувати вдома, у Сумах?

— Востаннє був у батьків торік узимку, Дмитро їздить трохи частіше — принаймні двічі на рік. У нас з’явився додатковий стимул до таких поїздок: у Сумах тепер чекають дві наші сестрички Тетянка і Олечка, яким по 3 роки і 8 місяців. Ми їх обожнюємо, а вони нас: у мами весь час допитуються, коли поїдуть на море, бо там їхні братики.

Насамкінець. Як щойно стало відомо, надійшов наказ про призначення Олексія Харченка командиром судна «Балта». «Урядовий кур’єр» і читачі газети приєднуються до численних вітань на адресу офіцера — героя публікації, зичать міцного здоров’я, родинного затишку, успіхів на службі і, як кажуть, сім футів під кілем!

Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»

Командир судна «Балта» ВМС України Олексій ХАРЧЕНКО. Фото надав автор

ДОСЬЄ «УК»

Олексій ХАРЧЕНКО. Народився 1994 року в Сумах. Закінчив 22-гу міську школу та Сумський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. І. Харитоненка. До березня 2014-го навчався у Севастопольській академії ВМС ім. П. Нахімова, на знак протесту проти окупації Криму Росією залишив навчання. Продовжив освіту в Одеській національній морській академії, яку закінчив 2016 року.

Капітан-лейтенант. Спершу служив старшим помічником командира судна «Балта» ВМС України, з жовтня 2020 року — командир судна.

Кавалер Хреста «За заслуги». Член спілки офіцерів України.

ПРЯМА МОВА

Олена ПХАЙКО,
мама Олексія Харченка:

— Для мене як мами діти завжди залишатимуться дітьми. І хоч Олексій та Дмитро дорослі, турбуюся за них, клопочуся. Щаслива, що в обох усе складається так, як вони хочуть. Олексій із дитинства марив морем, а Дмитро в усьому брав приклад зі старшого брата.

Чотири роки тому їздила в Одесу на випускний до Олексія, поруч з ним стояла горда і щаслива, особливо коли йому вручали іменний кортик. А торік побували на судні «Балта». Тепер маленькі сестрички чекають — не дочекаються, коли знову поїдемо в Одесу.

Рада, що в Олексія любляча дружина. Рідні Вікторії прийняла його як сина, а моя сім’я Віку — як доньку. Часто телефонуємо дітям, сватам, а вони нам. Одне слово, як і має бути в люблячих сім’ях.