Нещодавно зі своїми близькими переглянув чудову виставу в театрі імені Івана Франка «Самотня леді». За сюжетом у старій квартирі мешкає відома в минулому актриса, народна артистка СРСР Леся Богданівна. Не так через матеріальні проблеми, як від самотності героїня бере квартиранта. Таким чином в її домі з’являється Савва. Він приїхав підкорювати столицю з Полтавщини і прийшов за оголошенням головної героїні зняти у неї кімнату. Стара леді й Савва у перший же день його появи у квартирі Лесі Богданівни спілкуються, пізнають одне одного. Літня жінка розмовляє з хлопцем вишуканою українською мовою, у неї прекрасні манери, вона вихована у найкращих традиціях і безперечно уособлює приклад великої української інтелігентки, яка любить свою Батьківщину.

З перших хвилин спілкування зі старою актрисою хлопець намагається прислуховуватися до неї, бути на неї схожим. Проте він звичайний парубчисько, трохи прямолінійний, трохи грубуватий, а загалом такий, яких нині сотні тисяч. Він не знає українських історичних діячів, письменників, спілкується жахливою мовою. Словом, начебто і не живе в цій країні…

Переповідати далі сюжет цього без перебільшення геніального спектаклю, головну роль в якому грає народна артистка України Галина Яблонська, я не буду. Я про інше — як нашій країні сьогодні бракує справжньої інтелігенції, яка щиро любить і свою мову, і свою культуру. Під час перегляду театрального дійства мене не полишала думка, що і головний персонаж Леся Богданівна, і сама актриса (напевне!) є чудовими прикладами такої інтелігенції. Вже по закінченні вистави драматург попросив у шановних глядачів кілька хвилин уваги і розповів, як писалася ця п’єса, і вручив грамоту й нагороду головній «винуватиці». Я ж був приголомшений тим, що Галині Яблонській 89 років! Потім почала говорити вона саме про українську культуру, культурність і вихованість, і я остаточно переконався, що народна артистка — справжня інтелігентка.

Вона говорила з глядачами про те, що ми повинні були зробити ще давно — з перших років Незалежності виховувати підростаюче покоління у найкращих українських традиціях, в любові до ближнього, до рідної культури й мови, до проявів патріотизму. Щось із цього робилося, та переважно — ні…

Акторка висловила цікаву думку (нічого геніального, проте, як кажуть філософи, все геніальне доволі просте): якби ми ще зо два десятки років тому збагнули все сказане вище, то, можливо, і не мали б такого непростого сьогодення.

Якщо замислитися й проаналізувати досвід розвитку нових держав світу, то основне, що робилося в них, — виховання людей (і молодих, і старших) у кращих традиціях любові до рідної мови, культури, інших важливих речей. Така своєрідна пропаганда (і цього слова не треба боятися) великого позитивного ставлення людей до своєї країни і її головних культурних атрибутів. І пропаганда становлення справжнього інтелігента. А вона робить свої добрі речі.

Я дуже люблю таку країну, як Румунія (безперечно, Україну набагато більше!). Ця дійсно красива природою й величною архітектурою держава завжди пропагувала (такою була її наполеглива державна політика) велич румунської культури й велику любов її мешканців до країни, в якій вони живуть і працюють. Також працювала над становленням справжньої інтелігенції. Румуни на кожному кроці виявляють любов до країни, розповідають туристам про своїх національних героїв, про надбання, які інколи можуть видатись і не такими великими. Але вони пишаються всім — і «малим», і «великим».

Без перебільшення, українцям є набагато більше чим пишатися, і ми повинні це робити. В нашій закривавленій історії безліч чудових прикладів. Так, Галина Яблонська зазначила, що в світі найбільше пам’ятників — кому б, ви думали? — нашому славетному Кобзареві Тарасу Шевченку. Його дуже шанують і знають. Він не лише великий патріот та інтелігент України, велетень літератури, але й прекрасний художник. Сходіть до музею Тараса в Києві й подивіться на його геніальні полотна і малюнки — свого часу я нарахував таких із три сотні. А про них мало знає широкий загал.

Третина культурних, наукових, бізнес-діячів Росії — це етнічні українці чи вихідці з України, які працюють на іншу державу, не таку вже й дружню до нас. Нашого цвіту по всьому світу — Канада, США, країни Азії, колишнього СРСР, Латинська Америка, Австралія. Те, що зробили вони для країн, які стали для них батьківщиною, просто приголомшує. Приміром, сільське господарство Канади підняли фактично з нуля наші емігранти, й Країна Кленового Листя про це прекрасно пам’ятає.

Нещодавно я зустрічався з родиною етнічних українців (їхні діди й батьки виїхали за другої хвилі еміграції), які мешкають у Південно-Африканській Республіці. І вони запевняли мене, що таких українців у ПАР чимало. А як же люблять свою історичну Батьківщину всі емігранти та їхні діти з онуками — вони не забувають ані мови, ані культури України.

Справжня любов до рідних культури й мови — це невід’ємна складова інтелігентності будь-якої людини, показник її безмежної відданості землі, на якій народилася і мешкає. Це потужна зброя будь-якої країни, яка захистить її набагато більше, ніж гармати і ракети. Пам’ятаймо про це.