Нинішня складна ситуація в Україні, зумовлена політичною та економічною кризою, ускладнюється ще й так званим мовним питанням. Чи й справді російська мова в статусі державної врятує Україну? Про це говоримо з експертом Комісії з підготовки нової редакції мовного закону, директором Інституту української мови НАН України доктором філологічних наук Павлом ГРИЦЕНКОМ.
— Павле Юхимовичу, прихильники російської мови як другої державної наводять приклади розвинених європейських країн, де є кілька державних мов. Вважаєте такі приклади доречними?
— Прийоми розв’язання мовних проблем, що виявилися прийнятними й результативними в економічних умовах і на ∂рунті історичного досвіду однієї країни, часто неприйнятні чи навіть шкідливі в умовах культурних традицій і поточних обставин суспільного життя в інших країнах. Тож універсальні й збалансовані положення ООН про мови, пакети рекомендацій міжнародних експертних комісій, які вивчають стан забезпечення мовних прав громадян у державах з неоднаковим рівнем економічного, культурного розвитку та неоднаковою соціальною структурою, мають нині для України лише характер орієнтира-рекомендації, а не доконечного припису чи вимоги.
На ці обставини слід зважати, апелюючи в гарячих дискусіях до досвіду мовного будівництва інших держав чи до їхнього мовного законодавства, пропонуючи перенести на ∂рунт сьогоденних українських реалій моделі мовного устрою тієї чи тієї країни. Необ∂рунтованість подібних заяв і вимог самоочевидна.
— Чому в Україні мовне питання набуло такої ваги?
— Історично склалося так, що в Україні мовне питання посіло одну з центральних у державотворенні позицій. Згадаймо, що з мови і через гостро незадовільний стан функціонування української мови в Україні пришвидшилося зростання національного самоусвідомлення українців, употужнювалася ідея української незалежності і державності. Мовне питання набуло сили соціального камертона, бо виявилося вельми актуальним у практичній площині. Адже мовою щодень пройняте буття кожної людини, оскільки потрібно обирати для себе мову спілкування, основну мову та іноземні мови для навчання дітей тощо. Тому проблеми мови завжди глибоко індивідуальні, дотичні до кожної людини, а водночас і виразно соціальні, складні для кінцевого й чіткого розв’язання. Вони вимагають делікатного ставлення до них та не сумісні із застосуванням сили.
У перші роки незалежності України постала величезна кількість мовних проблем, розв’язання яких було можливе за умови опертя на глибоке наукове вивчення мовної ситуації, опрацьовані прогностичні моделі, за умови належного економічного, правового та інформаційного забезпечення всіх змін у цій сфері.
Шкода, що багато рішень із мовних (ширше — гуманітарних) проблем у перші роки незалежності законодавці й виконавча влада часто приймали без уваги до позиції та оцінок науковців, відповідного економічного забезпечення. Не вистачало часу на зважене осмислення аргументів «за» і «проти», на те, аби вислухати фахівців і не приймати поспішних половинчастих рішень із позицій «революційної доцільності». А ухвалення законів у формі парламентських «компромісних домовленостей» на загал виявилося малоефективним, оскільки має дуже мало спільного із системним і продуманим перспективним державотворенням на засадах права.
Та практика парламентського компромісу живе донині. Тому й сучасні спроби змінити законодавство про мови в Україні виявилися незграбними, вкотре продемонстрували реакцію на мінливу політику, а не на перспективу державотворення. І знову торги — попри те, що змінились учасники процесу і вельми виросли ставки.
— Але ж вирішення кардинальних питань суспільного життя не може мати успіху, якщо воно нав’язане ззовні.
— Саме це спостерігаємо нині: вимога запровадити російську мову як другу державну в Україні — не наслідок внутрішньоукраїнського мовного буття, а частина позаукраїнського геополітичного плану. Це елемент давно сформульованої концепції зміцнення Росії через розширення сфер її впливу.
Мовний вплив — складник багаторівневого системно спланованого тиску Росії на партнерів. Завдяки багаторічному медійному зомбуванню в масову свідомість українського соціуму вживлювалася ідея незворотності російськомовної присутності в Україні, поширювалася інформація про її історичну зумовленість та месійність для українців.
На це справно тривалий час працювала й п’ята колона — хто за посади-винагороди, хто за реальну плату, хто внаслідок непереобтяження інтелектом та відповідальністю перед своїм народом. Це підтверджує і внесення до передвиборчих програм окремих партій завдання удержавлення російської мови в Україні, що далі використовується як «наказ-воля виборців».
— У науковців були спроби якось завадити цьому?
— Інститут української мови в різні роки ініціював написання листів до Верховної Ради. Ми просили не включати мовні питання у передвиборчі програми, тому що це відразу виказує їхній спекулятивний характер. Вони здебільшого вирішуються дуже повільно, шляхом еволюційних змін, шляхом наростання, а не відрубування, заміни іншим.
— Що, на вашу думку, було передумовою успіху російського медійного наступу в питаннях російської мови в Україні?
— Дві обставини. Перша — зрада влади, яка продала чи передала в неукраїнські руки майже весь медіа-простір і цим посприяла формуванню антиукраїнської, добре фінансованої системи зомбування соціуму.
Друга — наявність спадщини попередніх десятиліть радянської влади у формі цілеспрямованого зросійщення, насамперед промислових регіонів, через недопуск української мови до багатьох сфер виробництва, армії й інших силових структур, багатьох сфер науки, державного управління, у формі значного зросійщення системи освіти. Гіперцентралізація в СРСР мала закономірним наслідком гіперрусифікацію, за якої іншим мовам лишалася роль маргінальних декорацій.
— Хто виграв від такої мовної політики в СРСР?
— Тривалий час вигравала сама держава, її політична система, бо російську мову було підпорядковано завданням зміцнення наддержави. Згодом доля помстилася: саме протест проти гіперрусифікації став одним із прискорювачів наближення кінця цієї наддержави.
Спершу відчутно вигравала і сама російська мова, що незмірно збільшила коло користувачів і залучала до її творення-оновлення найталановитіших неросіян. Згадаймо хоча б Чингіза Айтматова, Василя Бикова, Леоніда Вишеславського та інших.
Проте були й негативні ефекти. Оскільки мова — це передовсім величезний за обсягами культурний, інформаційний світ, який вона передає, що становить серцевину й кровоносну систему мови, то російська на позаросійських просторах без підтримки рідного інформаційно-культурного й ментального середовища поступово перетворювалася на суто технічний засіб, на недомову без національного під∂рунтя.
Якщо в Росії літературна мова співдіє з рідними діалектами і напівдіалектами-просторіччям, які залишаються живильним середовищем її внутрішнього розвитку, то поза Росією такого допливу природно творених елементів російської мови нема.
Урятувати ситуацію з «недоросійськістю» російської мови поза межами етнічної Росії не може ні школа, ні медіа-наступи з Росії, бо позаросійські простори — це терени лише споживання-використання, а не творення російської мови, це ареали її формального й смислового спотворення. На цих територіях поширені інші мови, інші корінні етноси зі своєю неповторною ментальністю, тут склалася інша історія-культура, зрештою поширена неросійська діалектна база. Тому поза етнічними теренами Росії завжди бере і братиме гору природне неросійське мовне начало над привнесеним і завченим вторинним російським. За таких умов російська мова поза етнічними межами Росії навіть за лояльних, зовні сприятливих обставин приречена на втрату глибинних національних основ і змісту, а часто і форми. Це не особливість історичного існування російської мови, це універсалія, закономірність, яка оприявнюється завжди, коли будь-яка мова поширюється, переноситься на терени побутування іншої, на мовно-культурні простори іншого етносу.
Амплітуда розхитування норм російської літературної мови, її структури в реальному функціонуванні поза Росією, зокрема в Україні, виявилася надзвичайно широкою: на тлі елітарного володіння російською мовою (це мікроскопічно мала частинка суспільства, яка постійно й цілеспрямовано працює над удосконаленням культури свого російського мовокористування) поширені різновиди мовлення тих, хто частково чи повністю втратив рідну українську та, не опанувавши по-справжньому російську, оцінює своє мовлення як російське.
Що це за формою, змістом і духом не російська мова, слухач переконується після першого ж промовленого речення. Яскраві приклади такого мовлення демонструє чимало депутатів різних рівнів, виступаючи із беззмістовними й безформними заготовленими текстами. Не випадково саме такі депутати творять живильне середовище оборонців російської мови як другої державної в Україні. Проте декрет про російську мову як другу державну, якби його й ухвалили, не може змінити рівня володіння цією мовою, бо на опанування нею потрібні великі інтелектуальні зусилля впродовж десятиліть.
До речі, мої колеги з Інституту російської мови імені Виноградова Російської академії наук якось сказали: «Лучше б ваши политики говорили по-украински. Мы бы их быстрее поняли».
— Яка ж справжня мета «захисників» російської мови в Україні?
— Це недопущення повноформатного функціонування української мови як державної, посилення її ролі як інтегратора соціуму і чинника зміцнення суспільства. Їхня мета — досягти відчутної мовної нестабільності в країні, створити потужне джерело напруги й водночас відвернути від українського ідейного осердя — розбудови незалежної Української держави — максимально більшу кількість громадян.
Зауважимо, що й етнічні росіяни, жителі іншої держави, втрачають правову основу захисту від Росії, бо захищати в правовому полі можна лише своїх громадян. Не можна уявити, щоб Велика Британія заявила претензії до Канади чи США на тій лише підставі, що в цих країнах люди говорять англійською. Мовні претензії РФ до України — приклад абсурдного надуманого приводу для реалізації інших планів, з мовою ніяк не пов’язаних.
Тому будь-які кроки до запровадження російської як другої державної мови в Україні вкрай ризиковані. Це далекосяжний результатами крок на шляху демонтажу незалежності України, зміцнення протекторату Росії над Україною до повного її поглинання. Створити ситуацію, коли в Україні буде дві державні мови — означає створити дві держави на одній території, які будуть мати два центри управління — Київ і Москву. На практиці це означає знищення України як самостійної держави, можливо, через етап її фрагментації (названо федералізацією).
—Що має стати основою вирішення мовного питання в Україні?
— По-перше, проголошення непорушності положення Конституції України про українську мову як єдину державну. По-друге, скасування закону Ківалова — Колесніченка, який свого часу Національна академія наук України, як і багато інших центрів експертизи, у своїх висновках рекомендували відхилити як конфліктогенний і антиукраїнський. Існує альтернативний законопроект, створений робочою групою під керівництвом Л. Кравчука, в якому узгоджено розпросторення української мови як державної з підтримкою усіх інших мов України. Всі мовобудівничі плани слід атестувати на тлі національного бюджету і лише потім поетапно втілювати.
Не треба сподіватися, що всі національні меншини, які живуть в Україні, зможуть мати належну фінансову підтримку зі своїх метрополій. До того ж гроші даремно ніхто не дає, їх треба повертати чи українськими землями, чи дешевою робочою силою для метрополій, чи іншими національними пріоритетами. Нині в Криму, на півдні і сході України братська допомога трансформувалася в криваве протистояння. І це також є платою за російські інвестиції в російськомовні проекти в Україні.
І насамкінець. Ставлячи питання про удержавлення російської мови в Україні, політики мають чесно визнати, що насправді йдеться про кардинальне обмеження функціонування української мови, іншими словами, про демонтаж української державності.
Ірина НІКОЛАЙЧУК
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
ПавлоГРИЦЕНКО. Народився 1950 року на Одещині. Закінчив Одеський державний університет. Працював завідувачем сектору діалектології Інституту мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР, а з 1991 року — відділу діалектології Інституту української мови НАН України. Від 2008 року — його директор. Автор понад 400 публікацій з українського і слов'янського мовознавства.
Ми в Google+