На кіноекрані він тепер здається залізним пітекантропом: перший трактор в українському селі як прогрес цивілізації 30-х років ХХ століття і диво для тогочасних людей. 

Коли помирали спокійно

Надто перед очима їхніх нинішніх молодих нащадків при смартфонах, з яких можна почути й побачити будь-який куточок світу. Переважно такі глядачі недавно зустрілися у столичній «Кінопанорамі» із «Землею» Олександра Довженка — за останньою версією реставрації й реконструкції цієї стрічки 2012 року в живому музичному трактуванні

її етно-хаос гурту «ДахаБраха». Якщо завважити, що й ровесники цієї картини, сільські бабці, яким за вісімдесят, спілкуються по стільниковому 

телефону так звично, як годують курей чи доять корів, то цивілізація нині прогресує зі значно більшою швидкістю, ніж перший трактор у Довженковому кіно порівняно з волами… І дивуватися її поступу не встигають і найстарші українці.

А вже початок кіношедевра «Земля» й досі дивує тим, що відтоді не змінилося: хвилями житнього поля, соняхами у цвіту, «багатодітними» яблунями… Невимовна чарівність рідної землі з погляду режисера Олександра Довженка й оператора Данила Демуцького щемно хвилює особливим поетичним ракурсом, філософською багатомовністю і подихом вічності.

На тлі цієї краси постає смерть у саду — світла, спокійна, умиротворена — дідуся у білій сорочці, з чубом, як пух кульбаби, який «75 років орав биками землю» й «грушки любив». «Умираєш, Семене?» — питає його трохи молодший друг. «Умираю, Петре» — «Так, ну, умирай»… За кілька хвилин кандидат у небіжчики зводиться, щоб перекусити яблуком. Навкруг нього райський дизайн природи: дерева з обважнілими гілками від яблук, яких так рясно нападало й додолу. Дід смакує даром нового врожаю востаннє, маля у білій льолі — вперше, і в цьому колі земного буття — мудре суголосся й ніякого страху перед кончиною. Після яблучної трапези старий Семен прощається, лягає, заплющує очі й помирає. Все в гармонії з християнськими постулатами про безсмертя душі — бо і друг он просить дати знак з того світу, куди потрапить, у рай чи пекло, без будь-якого надриву, і дід йому обіцяє, коли можна буде, про це сповістити…

«ДахаБраха» долучилася до співтворення «Землі» Олександра Довженка через вісім десятиліть після народження стрічки

Руйнувалася гармонія сусідства селян

Але таке прохання й обіцянка — вже у сповитку шаржовості, яка гіперболізується, коли чоловік згодом припадає вухом до могили Семена, щоб почути обіцяне, а малі діти над ним підсміюються.

Адже фільм означений початком колективізації і насадження атеїзму, який торжествує у стрічці за другої смерті, трагічної й передчасної — Семенового онука, вродливого тракториста Василя, який загинув від кулі ровесника з куркулів. Тут уже й батько покійника, який раніше не піддавався комнезамівській агітації сина та його друзів, стає їхнім однодумцем, і зі словами «Бога немає!» відмовляється від священика на похороні сина. Божевільний піп проклинає колгоспи у храмі. Гіперболізовано численний натовп «безбожних» хлопців і дівчат рішуче прямує за труною товариша революційним маршем.

Але не в ногу з цим маршем проводжають Василя в останню земну дорогу соняхи та гілки яблунь, прощально торкаючись його обличчя, коли процесія рухається повз поле й сад. І в словах сільської бабці «Без попа! Добре ж, якщо нема Бога… а якщо є?!» — жевріє надія, що атеїзм не всесильний і не остаточний…

Василя не стало через те, що верхи на залізному колгоспному коні-тракторі він переорав межі нив заможних господарів, прозваних куркулями, які не бажали ставати колгоспниками. І цим зруйнував ту гармонію сусідства земельних ділянок та обійсть односельців, які поєднувалися між собою, немов чарунки на квітці соняха.

А комуністична ідеологія, яку сповідував Василь, переорювала і моральні засади українського селянства, що намагалося жити у згоді з десятьма християнськими заповідями. Куркулів згодом виженуть до Сибіру. Немовляті, що народжується в день похорону Василя, та іншим дітям і їхнім батькам уже за кілька років уготоване майбутнє з нещадним Голодомором та репресіями за несусвітніми звинуваченнями.

Посивів за кілька днів

Переорювалися й особистості, і з-поміж них Олександра Довженка, який «буквально посивів і постарів за кілька днів» і навіть хотів померти після нищівного фейлетону про його «Землю» Дем’яна Бєдного в газеті «Известия».

У 1930 році стрічка, знята влітку-восени 1929-го, пробула на київських екранах лише 9 днів: заборонили показувати через її «біологізм» і «натуралізм». Не повернув її в кінотеатри і грандіозний успіх у Європі.

Реабілітації «Земля» дочекалася майже за три десятиліття, коли 1958 року 117 визначних критиків і кінознавців із 26 країн зарахували її в Брюсселі, єдину з німих стрічок, до 12 найкращих фільмів світу всіх часів і народів. Але про це Олександр Довженко не дізнався — він помер у 1956-му.

Після реставрації «Землі», яку Національний центр Олександра Довженка розпочав 2012 року, у стрічці з’явилися титри українською мовою — завдяки знайденому авторському українськомовному сценарію Довженка.

«Упродовж двох останніх років удосконалюємо фільм з кожним показом. Нині це найкраща версія, — розповів заступник директора Центру Олександра Довженка Іван Козленко. — Можливо, ще є над чим працювати. Наш центр видав диск із повною реставрацією-реконструкцією фільму і записами його музичних супроводів: «ДахиБрахи» і попереднього, 1972-го року, композитора Овчиннікова».

Учасники гурту «ДахаБраха» «прагнули передати також автентичність та наївність тих почуттів і посилань, які ніс нам той час і епоха і які несе сьогодні наша Земля».

Саме неповторний етно-хаос гурт «ДахаБраха», культовий в Україні, знаний у зарубіжжі, став найсучаснішим голосом німої «Землі» Олександра Довженка, мабуть, не випадково: і фільм, і гурт осмислюють як історичні глибини самобутності нашої Вітчизни, так і її планетарну багатовимірність. 

 

Три кіноподії травня

Їх демонстрували майже одночасно. Остання версія відреставрованої «Землі» Олександра Довженка в супроводі живої музики «ДахиБрахи» 14 і 15 травня зібрала глядачів у столичному кінотеатрі «Кінопанорама».

Фільм Ахтема Сейтаблаєва «Хайтарма» на телеекрані «1+1» дебютував 17 травня, коли до його попередніх нагород додалися ще дві.?

Адже 15 травня Національна спілка кінематографістів України оголосила про перемогу «Хайтарми» в номінаціях «Найкращий ігровий фільм 2013 року» та «Найкращий фільм 2013 року».

 

Людмила ЯНОВСЬКА,
Світлана СКРЯБІНА
(фото), «Урядовий кур’єр»