У радянській історіографії рідко вказували, що Симон Петлюра (1879—1926) народився в Полтаві. Якщо й давали якісь характеристики його біографії, то в кращому разі рік народження, не більше. Це робили, щоб зовсім викреслити його ім’я з пам’яті народної. І треба визнати, радянські ідеологи роботу робили професійно. Багато сучасників-полтавців пережили культурний шок, дізнавшись, що він їхній земляк.

Наталія Кузьменко: «Тільки нещодавно на стіні цієї п’ятиповерхівки прикріпили інформаційну таблицю, що на цьому місці стояла садиба Симона Петлюри»

Батьківська хата

Разом зі  старшим науковим співробітником науково-дослідного експозиційного відділу новітньої історії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталією Кузьменко зупиняємося біля будинку №7/22 на вулиці Симона Петлюри.

— Цей район міста наприкінці 1870-х років називався Нові будівлі, а тут стояла садиба нащадків запорозьких козаків Василя й Ольги Петлюр, в сім’ї яких 10 травня 1879 року народився Симон, — розповідає вона. — У нього було ще троє братів і п’ять сестер.

Садиба у Петлюр була звичайна: дерев’яний, обкладений цеглою будинок, літня кухня, колодязь, господарські будівлі. Але її в Полтаві знали. Щосуботи у другій половині дня тут збиралися люди з усієї округи, тому що Симонова мати Ольга Олексіївна була народною цілителькою, лікувала очні хвороби.

Вона мала приємний голос і любила співати. Переказують, що гарно співала уся їхня родина. Музичний слух, приємний голос мав і Симон, який ще грав на скрипці. Згодом, навчаючись у духовній семінарії, він навіть був старостою хорового гуртка.

Батько Симона Василь Павлович успадкував перевізне підприємство.

Садиба Петлюр пережила господарів. Її останніми офіційними власницями були молодші сестри Симона Васильовича Марина і Феодосія, яких заарештували й розстріляли у 1937 році. На той час жінки були вже похилого віку, але це не зупинило тих, хто їх розстрілював.

На подив, у будинку нікого не поселили, він простояв пусткою  всю Другу світову війну, хоч у ньому можна було жити. Тільки після війни його розібрали і на цьому місці звели хрущовку. Але у дворі Петлюр усе ще залишалися незайманими кілька господарських будівель. Їх зруйнували вже на початку XXI століття, коли перебудовували цей квартал.

Забудовник пообіцяв встановити на цьому місці пам’ятний знак або хоч меморіальну дошку, щоб нагадувала про місце народження Петлюри, але слова не дотримав. Тільки нещодавно на стіні п’ятиповерхівки прикріпили відповідну інформаційну таблицю.

Вулиця Симона Петлюри в часи, коли тут жила його сім’я, називалася Загородньою, потім Артема. Більшовик Федір Сергеєв, відомий як Артем, і Симон Петлюра були ворогами, адже зустрічалися на полях боротьби за незалежність України. Тому логічно, що ім’я Артема зникло з карти Полтави, поступившись місцем імені Симона Петлюри.

На портреті музейного художника Валерія Побокова Головний отаман військ УНР Симон Петлюра наче живий

Бурса

Симон здобував початкову освіту у церковнопарафіяльній школі, але достовірних відомостей про це немає. Не відомо, де ця школа розташовувалася. Тому прямуємо на вулицю Сковороди, 18. У часи Петлюри адреса цієї будівлі була вулиця Колонійська, 19. У ній розташовувалося Полтавське духовне училище, в якому Симон навчався після школи. Тепер тут аграрно-економічний коледж Полтавської державної аграрної академії.

У Полтавській бурсі навчалися й троє братів Симона.

Колишні бурсаки, які з ним навчалися у 1891—1895 роках, пригадують, що Петлюра був «дрібним хлопцем, худим, аж сутулуватим, ясноволосим, з ясними, що аж блищали, очима, одягнений у руденьку курточку зі стоячим комірцем. Тримався просто, трохи незграбно. А на лиці завжди лагідність і весела усмішка.

Своєю простотою, безпосередністю й лагідністю здобував симпатію до себе. З ним було приємно розмовляти».

«Ніхто його не називав шкурником — так з погордою обзивали бурсаки з духовенства світських бурсаків. Симон мав прізвисько Зилот».

«Симон мав нахил до мистецтва, театру, письменства, навіть уже тоді пробував писати. Умів переконувати людей без крику й настирливості. Петлюра бував звичайно організатором вистав, реквізит постачав і навіть артистом виступав. Добре виходили в нього ролі п’яниць, а особливо жіночі.

Петлюра дуже багато читав, але вчився посередньо, не хапався він тієї церковної науки».

Ще про нього розповідають, що він завжди обороняв молодших і слабших, особливо у старших класах бурси. Покривджені малі бурсаки завжди несли йому свої жалі, а він їх утішав, обіймав. Це робило його популярним, авторитетним. Бурсаки навіть прозвали його «мамою». На напасників впливав звичайно словом, але й стусанів не жалів. І він, фізично не сильний, мав до себе таку пошану, як і справжні бурсацькі силачі.

Семінарію Симонові закінчити не вдалося. Фото автора і з фондів Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

Семінарія

Поряд із коледжем за адресою вулиця Сковороди, 1/3 (колишня вул. Колонійська, 32) височіють корпуси аграрної академії. У ній за часів Петлюри розташовувався один із найстаріших навчальних закладів області — Полтавська духовна семінарія. Там Симон, як і всі його брати, продовжував навчання після закінчення духовного училища (1895—1901).

У семінарії тоді витав дух українства, адже в ній навчалися переважно діти сільського духовенства і невелика кількість світських. Там Симон пройнявся національною ідеєю.

Задокументовано такий факт. У 1901 році до Полтави приїхав композитор Микола Лисенко, а «петлюрівський» гурток аранжував тоді якесь свято чи вечірку, і семінарський хор готував, між іншим, Лисенкову кантату «Б’ють пороги». Лисенко мав славу не тільки великого композитора, а й великого українського патріота, тож не дивно, що Симон Петлюра запросив його до семінарії на пробу «Б’ють пороги», очевидно, без відома ректора.

Микола Лисенко зайшов у семінарію в товаристві Симона  Петлюри. Семінаристи зібралися у великій залі, й тут Петлюра привітав гостя промовою. Потім почалася проба кантати. У цей момент несподівано влетів до зали дуже сердитий ректор Пічета. Семінаристи зустріли його такими поглядами, що він зніяковів і привітався з Лисенком, коло якого стояв Петлюра. Розгніваний Пічета скоро вийшов із зали. За ним вийшов і Лисенко, а всі семінаристи проводжали його до воріт. Прощаючись із гуртківцями, Лисенко сказав: «Держіться, хлопці, купи».

Цей інцидент не минувся безкарно для Петлюри. Він так і не закінчив семінарії, його відрахували з вовчим квитком, що забороняв подальшу освіту в будь-якому навчальному закладі Російської імперії.

У вересні 1943 року будинок, в якому розміщувалася семінарія, зруйнували нацистські окупанти. Відбудували його 1954-го за проектом архітекторів П. Черняхівця та В. Крачмера. Біля центрального входу встановили чотири круглі колони, які змінили зовнішній вигляд споруди.

23 серпня 2006-го до 15-ї річниці Незалежності України було відкрито меморіальну дошку з чорного полірованого граніту (0,5х1 м) на честь Голови Директорії УНР та Головного Отамана військ УНР С. Петлюри, яку пошкодили вандали 8 квітня 2017 року. Тимчасово її зняли зі стіни, але до 22 травня, ювілейного дня народження Симона Петлюри, влада і громадськість Полтави встановлять на цьому місці нову.

Будинок патріарха Мстислава

Бував Симон Васильович і в будинку на вулиці Тригубівській, 13 (нині Патріарха Мстислава, 13), де жив один з найвидатніших уродженців Полтави Степан Скрипник, що увійшов у сучасну історію України під іменем патріарха Мстислава. Степан був його племінником, найстаршим сином молодшої сестри Маріанни, яка у шлюбі мала п’ятеро дітей. Нині 200-річний будинок в аварійному стані, заходити всередину не можна. Виготовлено ескіз проекту реконструкції будинку, виготовляють дозвільні документи.

Приміщення колишнього губернського земства

У будинку колишнього губернського земства нині розташовано Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського. Уже вийшовши зі складу Генерального Секретаріату України, Симон Петлюра очолював Київське губернське земство, яке у статусі центрального підтримувало зв’язки і з Полтавським. Наталія Кузьменко каже, земства листувалися, і листи підписував Симон Петлюра.

Музей має змогу розповісти про життя і діяльність видатного земляка. Серед експонатів в експозиції «Полтавщина у роки Української революції 1917—1921 років» зберігається копія посмертної маски Голови Директорії, його фотографії, копії документів, публікації творів. У фондовому зібранні серед найцінніших експонатів — рукописний оригінал одного з листів Симона Петлюри і Біблія у перекладі українською мовою з особистим автографом патріарха Мстислава.