Письменник
Вадим ПЕУНОВ

Старійшина донецьких письменників, якому нещодавно виповнилося 90 років, іронічно ставиться до того, що його називають ветераном вітчизняного творчого цеху. Бо, на його думку, подібне визначення більше пасує так званим весільним генералам від літератури. А він особисто себе вважає «звичайним» письменником, який продовжує активно писати і видавати свої книжки. Заперечити йому справді важко: приміром, тільки нинішнього ювілейного року виходить у світ низка його книжок. Причому серед них є і перевидання, і твори, написані нещодавно. Вадим Пеунов зізнається: ставити останню крапку в своїй творчості у нього поки що рука не піднімається.

—  Вадиме Костянтиновичу, чи можна вважати, що серед усіх днів народження найпам’ятнішим для вас був у переможному 1945-му?

— Справді, 9 травня ми, фронтовики, тоді вважали фактично своїм другим днем народження. Приміром, із нашої зразкової школи міста Астрахані на фронт у роки війни пішли 92 випускники. А змогли повернутися додому живими всього шестеро. А найпам’ятнішим у роки війни мені, мабуть, був перший окоп у степу на підступах до Сталінграда, до якого нас, «придатних, але не навчених», привели у липні 1942 року. Бо окоп, наспіх викопаний у перегрітому на сонці піску, який тебе захистив, коли ти — вчорашній школяр — вже подумки готувався до смерті, пам’ятаєш усе життя. Навіть якщо захочеш — не забудеш. Ще й тому, що для багатьох новобранців отой перший окоп став і останнім…

—  У вашій автобіографічній книзі «Війна очима солдата» є розділ «Злови зубами кулю на льоту», присвячений одній з трагічних сторінок визволення Києва. Згадайте, будь ласка, ще раз про ті події.

— Напередодні форсування Дніпра командування вирішило вдатися до наступного кроку — силами корпусу повітряних десантників захопити плацдарм на західному березі в районі Великої Букринської лощини і утримувати його до виходу в цей район основних сил Воронезького фронту. Це був найкоротший шлях до визволення столиці України. Зрозуміло, попередньо нас дуже серйозно готували до майбутньої операції, яка трималася в суворій таємниці. Та найбільша трагедія була в тому, що успішно спрацювала німецька розвідка, яка розкопала інформацію про десант, його чисельність та озброєння, і навіть коли та з яких аеродромів піднімуться літаки з десантниками.

Операція розпочалася в ніч на 24 вересня 1943 року, і у першій групі десантувалося майже 5 тисяч бійців. Але як це відбувалося? Наші літаки та планери німці зустріли освітлювальними ракетами та щільним зенітним вогнем. А внизу десантників, які перетворилися на безпорадні мішені, також уже чекали. Те, що мені вдалося вціліти, — просто випадковість. Сильний вітер відніс кудись убік і тому приземлився трохи далі. Перегодя на цьому ж полі зустрів ще кількох бійців у десантних комбінезонах: усього нас зібралося більше півсотні. Ніби й непогано підготовлені до різних бойових ситуацій, ми тоді нагадували сліпих кошенят. Де ми опинилися і де наші основні сили? А де противник?

Ми ще не знали про трагічну долю десанту і вирішили йти у бік Дніпра. І хоч просувалися з усіма пересторогами, таки потрапили під добре замасковані кулемети ворожої засідки. Втім, у ближньому бою навіть вдалося взяти «язика», який і розповів, що в Букринській лощині десант тієї ночі чекали великі сили противника. А ще дізналися: вцілілих тепер виловлюють спеціальні підрозділи… Коли ми пробилися до Дніпра, нас залишилося небагато і на «свій» берег я потрапив тільки тому, що виріс на Волзі і добре вмів плавати.

—  Уцілілих десантників, мабуть, зустрічали як героїв?

— Ми потрапили в розряд дезертирів, зрадників, ворогів народу, німецьких шпигунів. З нами довго й наполегливо бесідували офіцери СМЕРШу, пропонували розповісти «правду». І те, що невдовзі опинилися не в штрафному батальйоні, а в запасному полку, де готували поповнення для фронту, також посмішка долі.

—  Вадиме Костянтиновичу, а писати ви почали вже після всього пережитого на війні чи раніше?

— Колись давно мама мені розповідала таку історію. Вона поспішала на роботу, а я сидів на горщику із таким виглядом, немов обмірковував найважливіші проблеми людства. Думав-думав і раптом випалив: «Мамо, а у квітні капусти на городі ще немає!» Тобто чотирирічний малюк поставив під сумнів версію свого походження — знайшли на грядці. Мама тоді знайшла вихід і запевнила: на мене натрапили у діжці з квашеною капустою, яка є в бабусі в погребі. Я ще кілька років вірив цьому, хоч, вважаю, що саме в момент отих наївних розпитувань і народився письменник, який збирав факти, звіряв їх у часі і просторі, наполегливо аналізував і шукав логічний висновок.

—  А якими були найперші літературні спроби?

— У школі ми випускали стінгазету. Якось я запропонував оповідання, де описав пригоду, в яку потрапив на Волзі, коли вирушив у плавання на човні зі своїм песиком. Розповідь про небезпечну мандрівку і стала першою вдалою спробою. Загалом дитячих вражень для подібних оповідань було хоч греблю гати. Адже в 10 років ми перепливали Волгу, а купатися починали, коли у воді ще не вся крига розтала. Наш закуток виявився ще й історичним місцем — колись тут стояв флот Степана Разіна. Розповідали, якось негода розтрощила струги разінців і награбовані скарби пішли на дно. Вже перед війною дно почали чистити і, схоже, на щось натрапили. Деякі хлопчаки знаходили старі монети, прикраси тощо. Тобто нас охопила така «золота лихоманка», описати яку міг би хіба тільки Джек Лондон.

—  Згаданий письменник тоді був вашим улюбленим?

— У шкільні роки я записався відразу в п’ять бібліотек. Справді, дуже любив читати Джека Лондона, Майн Ріда, Жуля Верна — тобто різноманітні пригоди, фантастику.

—  А працювати розпочали в детективному жанрі — ваша повість «Остання справа Коршуна», яка вийшла наприкінці 1950-х років, мала просто шалений успіх і багато разів перевидавалася. Гостросюжетний твір — авторська вигадка чи в основу лягли реальні події?

— Тоді жив у Львові, де саме трапився резонансний випадок, — завідуючий промисловим відділом обкому партії застрелив студентку юридичного факультету, колишню партизанку. Чому так сталося? З’ясувалося, він у роки війни співробітничав з німцями, а жінка якось про це дізналася, проте до компетентних органів звернутися не встигла. Майбутню книгу я переписував багато разів, а коли вона вийшла друком, то справді мала попит не тільки у тодішньому СРСР, її купили ще 13 країн. Не втратила вона популярності й нині — цього року її вкотре перевидає одне з видавництв у Москві.

—  Критики часто відзначають, що ви, на відміну від багатьох письменників, не «вивчаєте життя», а берете в ньому активну участь. Працювали лісорубом, плотарем, рибалкою на сейнері на Камчатці, прохідником і забійником у шахті.

— Переїхавши до Донбасу, працював тут ще журналістом в газеті та на обласному телебаченні. А підземний стаж заробляв ось як. Жив поблизу шахти «Вітка-Глибока» (нині — ім. Засядька. — Авт.) і якось пішов до директора з пропозицією. Мовляв, прилаштуй мене десь на підприємстві, а я, покрутившись з півроку, напишу про гірників книжку. А він каже, що в нього й без мене тут достатньо таких, які крутяться, а працювати нікому. «Підеш учнем прохідника?» — питає. Я й пішов.

Що й казати, працювати під землею було дуже важко. Доводилося й колег хоронити після нещасних випадків. Та й сам, маючи за плечима 7,5 року підземного стажу, потрапляв у небезпечні ситуації — якось осіла крівля і ми опинилися у кам’яному мішку. Спочатку почали відкопуватися самостійно, а незабаром і допомога приспіла. Потім усі дуже дивувалися: жоден з підземних бранців не отримав ушкоджень, окрім, звичайно, психологічних. А я особисто ще збагатився незабутніми враженнями, якими потім поділився у книгах про гірників.

—  Вадиме Костянтиновичу, чи доводилося вам як журналісту й письменнику братися за теми, які тоді замовчувалися і були тільки «для службового користування»?

— Ще до відомих подій у Новочеркаську масові заворушення траплялися і в Донбасі. Щоправда, подекуди був очевидний кримінальний підтекст: у липні 1957 року щось подібне сталося у робітничому селищі Хрестівка. В тодішніх містах та «посьолках», де шахтарі гроші «гребли лопатами», взагалі була незавидна криміногенна ситуація. Оскільки за цих умов тутешня міліція нерідко була не на висоті, стався конфлікт, який давно назрівав. Якось один із молодиків вирішив покепкувати з охоронців порядку: побачивши їх, голосно продекламував рядки Володимира Маяковського «Моя міліція мене береже...». У відповідь отримав ляпаси по щоках та інших частинах тіла — у відділенні нещасного забили до смерті. Можливо, цей факт і не набув би розголосу, але батько покійного працював на відповідальній посаді в Москві. Окрім цього, в селищі розпочався стихійний жіночий бунт. У Еміля Золя є роман «Жерміналь» про гірників, де жінки по-своєму розправилися зі своїм кривдником. Хтозна, можливо, таке очікувало й на міліціонерів, але емоції донбаських жінок, які розтрощили відділення міліції, використали у своїх цілях кримінальні елементи — вони загарбали зброю, документи, печатки. Вгамовувати пристрасті тоді довелося з допомогою озброєних підрозділів внутрішніх військ. Я тоді перебував поряд, бо за дорученням газети «Комсомолець Донбасу» поїхав шукати героїв нарису про комсомольців. А довелося писати документальну повість «Без права на переписку», у якій ішлося про згадані події та суд над їх учасниками. Повість друкувалася в молодіжній газеті з продовженням — усього 97 подач.

—  Нині ви найпродуктивніший письменник Донбасу і не тільки, адже написали й видали майже 70(!) книжок. Над чим працюєте зараз?

— Як це над чим?! Активно шукаю кошти для видання наступних своїх творів: є три готові книжки, які написані відносно недавно, у них ідеться про сучасні події.

Павло КУЩ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК» 

Вадим ПЕУНОВ. Народився 1923 року в Астрахані. У 1954 році закінчив Львівський державний університет ім. І.Франка. Працював у газеті «Соціалістичний Донбас», на Донецькому обласному телебаченні та шахті «Вітка-
Глибока». Учасник Великої Вітчизняної війни. Член Національної спілки письменників України. Автор майже 70 книг романів, повістей та публіцистичних нарисів. Заслужений працівник культури України. Нагороджений орденом «За мужність» усіх трьох ступенів, медалями та іншими відзнаками. Лауреат регіональної премії «Золотий скіф», фестивалю «Книга Донбасу».Почесний громадянин м. Донецьк.